Розділ «Сан-Франциско»

Ґрант Левін, мій добродушний і щедрий керівник, добув для всього нашого нейрохірургічного відділення квитки на конференцію «Контроль над розумом», а також частенько роздавав квитки на музичні, театральні та інші культурні заходи у Сан-Франциско — такий багатий вибір ще більше спонукав мене полюбити це місто. Після концерту П’єра Монте[111] з симфонічним оркестром Сан-Франциско я так писав батькам:

Він диригував (як мені вчувалося, на один змах відстаючи від оркестру) у програмі, до якої входила «Фантастична симфонія» Берліоза[112] (сцена страти повсякчас нагадує мені ту страшну оперу Пуленка[113]), «Тіль Уленшпігель», «Ігри» Дебюссі[114] (неймовірна річ, її міг би написати ранній Стравінський[115]) і якісь невигадливі дурниці Керубіні.[116] Самому Монте вже майже дев’яносто, він має прекрасну грушоподібну фігуру, присідає й походжає довкола, а ще в нього меланхолійні французькі вусики, чимось подібні до Ейнштейнових. Публіка просто шаленіла від нього, почасти, гадаю, через покору (шістдесят років тому вони його освистували), і почасти через дивакувату, дуже покровительську схильність до перебільшень, згідно з якою, сам лише поважний вік сприймають як чесноту. Однак мушу визнати, що мене захоплює думка про незліченні репетиції та прем’єри, нищівні поразки й приголомшливі успіхи, перегортання мільярдів нот, що, вочевидь, струменіли крізь цей старечий мозок у його дев’яносто років.

У тому ж листі я згадав про дивний випадок, що трапився зі мною під час відвідання біт-фестивалю у Монтереї:

Мене представили господарю досить дивно: сказали «онде він» і провели у ванну кімнату. Там я побачив схожу на Христа постать зі страдницьки задертою борідкою, яка, стоячи під гарячим душем, м’яла свої сідниці. Без сумніву, моя поява (а я був весь чорний і блискучий — щойно з мотоцикла) була безпрецедентною і наполохала її. Чоловік страждав на болісний періанальний абсцес, який я розітнув жахливою голкою для зшивання парусини, стерилізованою вогнем від сірника. Звідти ушкварив потік гною, що супроводжувався голосним лементом, а згодом змінився тишею: чоловік знепритомнів. Прийшовши до тями, він почувався значно краще, а мене охопило незнане досі почуття радості від того, що тепер я практик, кваліфікований хірург, який зумів надати допомогу стражденному митцю. Того ж дня відбулася шалена вечірка у стилі бітників,[117] на якій молоді жіночки в окулярах декламували вірші про свої тіла.

ВАнглії людей розподіляли за суспільними прошарками (робочий, середній, вищий тощо), варто було лише розтулити рота. Представники різних класів не контактували тісно між собою, не почувалися невимушено одне з одним — якщо такий устрій існував неявно, він був таким же непохитним і нездоланним, як кастова система в Індії. Америку я уявляв як безкласове суспільство, всі члени якого, незалежно від походження, кольору шкіри, віросповідання, рівня освіти чи фаху, можуть спілкуватися між собою як ближні, як побратими, де професор може спілкуватися з водієм вантажівки, і між ними не буде класових упереджень.

Раніше я відчув на смак і мигцем побачив таку демократію та рівність під час мандрів на мотоциклі Англією у 1950-ті. Навіть у застояній Англії мотоцикли, здавалося, долали перешкоди, спрощували спілкування і виявляли в людях добросердність. «Класний байк», — бувало, скаже хтось, і це стає початком розмови. Мотоциклісти — дружелюбний народ, ми привітно змахували рукою, минаючи один одного на дорозі, легко заводили розмови, перетинаючись у кафе. Ми були такою собі романтичною громадою у суспільстві загалом.

Зрозумівши, що немає сенсу переправляти свій мотоцикл із Англії, я вирішив обзавестися новим — Norton’ом Atlas, кросовим мотоциклом, на якому я міг роз’їжджати бездоріжжями, безлюдними шляхами й гірськими стежинами. Тримати його можна було на внутрішньому подвір’ї лікарні.

Я долучився до компанії байкерів, і щонеділі зранку ми зустрічалися в місті, в’їжджали через міст «Золота брама» на вузеньку, просякнуту евкаліптовими пахощами дорогу, що вела до гори Тамалпаіс, а тоді вздовж високого гірського пасма і тихоокеанського узбережжя ліворуч від нас стрімко спускалися на Стінсон-біч, де зупинялися для пізнього сніданку (іноді ми обирали для привалу бухту Бодега, що невдовзі здобула славу завдяки фільму Гічкока «Птахи»). Ці ранкові поїздки допомагали якнайповніше відчувати життя, відчувати, як вітер дме в обличчя, обвіює тіло — по-особливому, так, як це дано відчути лише мотоциклістам. Ці ранки зринають у спогадах майже нестерпною свіжістю, а евкаліптовий запах незмінно пробуджує ностальгійні образи.

У будні я зазвичай на самоті роз’їжджав довкола Сан-Франциско. Але якось наблизився до однієї компанії, яка дуже відрізнялася від нашого статечного спокійного угруповання зі Стінсон-біч — це було галасливе збіговисько, що не стримувало себе умовностями, вони сиділи на мотоциклах, пили пиво з бляшанок і курили. Наблизившись, я побачив на їхніх куртках емблему «Янголів пекла».[118] Розвертатися було запізно, тож я під’їхав до них і привітався. Моя сміливість та англійський акцент заінтригували їх, як і те, що я лікар, про що вони згодом дізналися. Мене одразу ж оцінили як належить, без жодних ритуалів висвячування. Я був приємним, не схильним до критиканства, до того ж медичним фахівцем — відповідно, у мене іноді просили поради, якщо котрийсь із байкерів отримував травми. Я не долучався до їхніх заїздів чи інших занять, і наше добре неочікуване спілкування — неочікуване як для мене, так і для них — спокійно зійшло нанівець, коли я за рік полишив Сан-Франциско.

Якщо рік між переїздом з Англії і початком своєї офіційної інтернатури в Маунт-Зіоні був сповненим пригод, несподіванок, хвилювань, то власне інтернатура — я по кілька тижнів перебував то в терапевтичному, то в хірургічному, то в педіатричному відділеннях — виявилася, порівнюючи з ним, нудною буденщиною, що засмучувала мене, адже через це я пройшов в Англії. Тепер я сприймав інтернатуру лише як бюрократичне марнування часу, проте всі випускники закордонних медичних вишів мали провести там два роки, незалежно від попереднього рівня підготовки.

Однак були тут і переваги: я міг провести ще рік у Сан-Франциско, що так мені полюбилося, без жодної оплати: проживання та харчування надавала лікарня. Товариші-інтерни, які прибули з усіх куточків Штатів, були вкрай різними й часто дуже обдарованими людьми — Маунт-Зіон мала добру репутацію, і це (включно з нагодою провести рік у Сан-Франциско) надзвичайно приваблювало новоспечених лікарів. До інтернатури туди подавалися сотні претендентів, тож лікарня могла дозволити собі прискіпливо обирати інтернів.

Я найбільше зблизився з Керол Барнетт, талановитою темношкірою жінкою з Нью-Йорка, яка вільно володіла багатьма мовами. Якось нас обох відправили вимивати руки для складної операції на черевній порожнині, хоча уся наша робота була в тому, щоб тримати ретрактори та подавати хірургам інструменти. Лікарі не зробили жодної спроби щось нам показати чи чогось навчити і, окрім різких роздратованих «Пінцет, швидко!» й «Міцно тримай ретрактор», ігнорували нас. Вони багато теревенили між собою і якоїсь миті, перейшовши на ідиш, відпустили кілька огидних зневажливих коментарів щодо присутності темношкірого інтерна в операційній. Зачувши це, Керол насторожилася і відповіла їм бездоганною ідиш. Хірурги почервоніли, а операція раптово урвалася.

— Ніколи не чули, щоб чорнопикі розмовляли ідишем? — із глузливою посмішкою додала Керол.

Я думав, що в лікарів попадають із рук інструменти. Украй збентежившись, вони вибачилися перед Керол і після того докладали всіх зусиль, щоб ставитися до неї з особливою повагою аж до завершення нашої спільної практики в хірургії. (Нам було цікаво, чи цей епізод, а також те, що вони дізналися більше про Керол і почали поважати її як особистість, ще довго впливав на них).

На вихідних, якщо я не чергував, то знімався і їхав на своєму мотоциклі досліджувати Північну Каліфорнію. Мене захоплювала історія раннього добування золота в Каліфорнії, я мав особливі почуття до 49-ї автомагістралі та крихітного міста-привида Копперополіса, через яке проїжджав на шляху до Золотої жили.[119]

Часом в’їжджав на прибережну трасу, першу магістраль і, минаючи найпівнічніші секвойї, прямував до Еуріки,[120] а звідти — до озера Крейтер в Орегоні (тоді проїхати понад 1 100 км одним махом видавалося мені дрібницею). Саме того року, що більше не вирізнявся нічим цікавим через цю інтернатуру, я відкрив для себе дива Йосеміті й Долини смерті,[121] а також уперше відвідав Лас-Вегас, який у ті ясні дні було видно з відстані у 80 км, немов мерехтливий міраж у пустелі.

Проте тоді, коли у мене з’являлися у Сан-Франциско нові друзі, доки я насолоджувався містом і навсібіч роз’їжджав на вихідних, моя неврологічна підготовка закінчилася. Чи принаймні так би сталося, якби не Левін і Фейнштайн, які запрошували мене на конференції та дозволяли і далі приймати їхніх пацієнтів.

Здається, у 1958-му мій давній друг Джонатан Міллер подарував мені книгу поезій Тома Ґанна[122] «Відчуття руху» зі словами: «Ти маєш зустрітися із Томом — це близька тобі по духу людина». Я жадібно поглинув цю книгу і постановив собі: якщо насправді потраплю до Каліфорнії, то перш за все розшукаю Тома Ґанна.

Прибувши до Сан-Франциско, я розпитав про Тома й дізнався, що він в Англії, навчається за стипендійною програмою у Кембриджі. Проте кілька місяців по тому Том повернувся, і ми зустрілися на вечірці. Мені було двадцять сім, йому — близько тридцяти; не така вже й суттєва різниця, але я глибоко усвідомлював, який він зрілий і впевнений у собі, що він знає, ким він є, які має здібності й чим займається. Тоді в нього вже було дві видані книги, а я в житті нічого не публікував. Я думав про Тома як про вчителя та наставника (і при цьому навряд чи як про еталон, оскільки наші манери письма суттєво різнилися). Порівняно з ним я почувався як несформований ембріон. Я схвильовано сказав, що, попри величезне захоплення його поезією, мене стурбував один із його віршів — «Загоничі» через садомазохістський зміст. Здається, це його спантеличило, і він чемно зробив мені зауваження: «Не варто плутати поезію і поета».[123]

Якимось чином — тепер уже й не знаю, як саме — між нами зав’язалася дружба, і за кілька тижнів я вирушив до нього в гості. Том жив на Філберт-стрит, 975, а ця вулиця, як знають жителі Сан-Франциско (я тоді не належав до числа цих знавців), зненацька стрімко йде вниз під кутом 30 градусів. На своєму кросовому Norton’i я мчав уздовж Філберт-стрит, аж раптом усвідомив, що «завис» у повітрі, немов на лижному трампліні. На щастя, мій байк зреагував легко, та я був приголомшений: усе могло завершитися вкрай погано. Коли я дзвонив у двері Томової квартири, серце ще калатало.