— От дідько! — люб’язно відреагував водій. — Якщо він відлетить, то відріже тобі ногу! Побачимося!
Він скорчив неоднозначну гримасу і знову вирулив на своїй величезній вантажівці на трасу.
Я долав кілометр за кілометром і згодом полишив болотисті низовини Дельти. Невдовзі вже був у Міссісіпі. Дорога петляла туди-сюди, норовиста й некваплива, звиваючись між дрімучими лісами й відкритими пасовищами, між садами й луками, через півдесятка рік, що перетинають одна одну, крізь ферми й села, спокійні й непорушні в променях ранкового сонця.
Після в’їзду до Алабами ситуація з байком почала значно загострюватися. Я прискіпливо вслухався у всі його звукові варіації, ретельно обмірковуючи лиховісні, хоча й незрозумілі шуми. Було очевидно, що мотоцикл швидко виходить із ладу, проте через брак досвіду й песимізм я відчував, що не можу нічого вдіяти, щоб убезпечити його від сконання.
За вісім кілометрів від Тускалуси[129] двигун почав глохнути, і зрештою його заклинило. Я рвонув зчеплення, проте один із циліндрів уже димів біля моїх ніг. Потім зліз із мотоцикла, поклав його плиском на землю, а тоді наблизився до дороги, тримаючи у лівій руці чисту білу носову хустинку.
Сонце вже котилося на захід, здійнявся крижаний вітер. Потік транспорту зменшувався.
Надія майже покинула мене, та я і далі машинально махав хустинкою, аж раптом, майже не вірячи у побачене, усвідомив, що одна з вантажівок зупиняється. Вона видалася мені знайомою. Примруживши очі, я спромігся розгледіти інформацію про її реєстрацію: 26539, Майамі, Флорида. Так, сумнівів не було: це та сама величезна вантажівка, що спинилася біля мене вранці.
Коли я підбіг до неї, водій спустився з кабіни, кивнув у бік мотоцикла й вишкірився:
— Що, таки доконав його, га?
Слідом за ним із вантажівки вийшов хлопець, і ми разом узялися розглядати пошкодження.
— Чи можна сподіватися, що ви дотягнете його до Бірмінґема на буксирі?
— Нє, закон не дозволяє! — він почухав поросле щетиною підборіддя, а тоді підморгнув: — Тягнімо його всередину!
Щосили напружуючись і надсадно пихкаючи, ми виважили важезний байк у черево вантажівки і зрештою надійно прилаштували його між меблів, прив’язали мотузками й сховали від не в міру цікавих очей під купою зім’ятої мішковини.
Водій заліз у кабіну першим, слідом за ним хлопець, а потім я. Ми зручно вмостилися на задньому сидінні. Злегка кивнувши головою, водій здійснив ритуал формального представлення:
— Це мій напарник Говард. А тебе як звати?
— Вулф.
— Не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Вулфі?
— Без питань. А тебе як?
— Мак. Ну, сам розумієш, ми тут усі Маки,[130] проте я справжнісінький, за походженням Мак! Це написано в мене на руці.
Кілька хвилин ми їхали мовчки, потай кидаючи один на одного зацікавлені погляди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стрімголов. Історія одного життя» автора Сакс Олівер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сан-Франциско“ на сторінці 4. Приємного читання.
TextBook