Розділ «П’ЯТЬ СОНЦЬ»

Вони знову вийшли на бетоновану доріжку і попрямували до їдальні. Там було людно. Сміючись і перекидаючись жартами, відвідувачі ждали десерту.

— Мені тільки порцію морозива, — сказав Світозар. — Од цих триклятих сонць і апетит пропав.

Вони сіли за вільним столиком. Над головами в них широким шатром розіп’яла темно-зелене листя висока пальма.

— Пальми за полярним колом! Сидиш собі під пальмою і їси морозиво. А тут колись люди не наважувались скинути кожуха навіть на хвилинку. До такого, брат, важко звикнути. Здається, що це сон…

— Стривай, скоро й на самому полюсі пальми ростимуть! — відгукнувся Бентам. — Ще й не таке побачиш! Може, навіть і в шахи програєш, хоч ти і мій гість.

— Чого, чого, а такого дива я собі не можу уявити!

Вони глянули один на одного і розсміялись. Один — дзвінко, по-юнацькому, другий — стриманіше, але не менш весело.

Їхня дружба почалася з простої шахівниці. Це було кілька років тому, коли в Нью-Йорку зустрілись дві команди — місцева й софійська. Тоді Едуард Бентам уперше побачив смугляве обличчя Світозара Лазова. Хлопець здався йому надто молодим і недосвідченим, і він, один з лідерів американської команди, почав партію надто сміливо і рисковано.

Світозар спокійнісінько зірвав усі атаки білих, потім сам перейшов у наступ і надзвичайно точною грою примусив американця здатись.

Бентам тільки очі витріщив. Він зрозумів свої помилки, та було вже пізно, і нічого йому не лишалось, як тільки захоплюватись красивими і оригінальними комбінаціями болгарина. Після турніру Бентам запросив його в гості. Довгими вечорами просиджували вони за дошкою, але переможцем неодмінно був Світозар. Хоч як намагався американець збагнути тактику супротивника і перейти в наступ, він щоразу натикався на нові комбінації веселого, дотепного і обдарованого юнака.

Під час прогулянок і в розмовах за шаховою дошкою виявилось багато спільного в їх характерах. У кожного з них, крім захоплення шахами, був великий потяг до знань, а те, що їхні смаки в літературі, музиці й науці теж були схожими, ще більше зблизило їх. Протилежність професій (Едуард Бентам був геофізик, а Світозар Лазов — асистент кафедри історії капіталізму) не була перешкодою в дружбі: кожен виявляв жвавий інтерес до наукових шукань іншого. Так поступово міцніла їхня дружба. Хоч американець і був на двадцять років старший за свого приятеля, ця різниця не впадала в очі. Вони були однакові на зріст, кремезні й дужі. Правда, обличчя Бентама здавалось мужнішим та й сам він мав значно більше життєвої мудрості й досвіду. А його молодий друг любив колоритні вирази і народні прислів’я, які брав із сторінок стародавніх книг, не міг утриматись і від хлоп’ячих витівок. Зате в шахах лишався непереможним.

Їхня дружба не припинилась навіть тоді, коли хлопець повернувся в Софію. Вони часто бували один у одного в гостях і продовжували змагатися з шахів по відеофону. А коли через деякий час Бентам опинився в експедиції по розморожуванню Антарктиди, Світозар теж узяв відпустку і прилетів до свого друга на пустинний острів Шарко, за добру сотню кілометрів од берегів шостого континенту, в неосяжних просторах моря Белінсгаузена.

Тепер острів уже не був безлюдним. Серед скель здіймались величезні споруди — справжнє місто, а коло підніжжя гір уже повитикалась молоденька травичка і цвіли перші квіти. На високій полонині в центрі острова було кілька ракетодромів, побудованих за останнім словом техніки, звідки раз у раз підіймались у повітря величезні транспортні машини. В порту теж вирувало життя. Безліч риболовецьких суден сновигали взад і вперед. Одні виходили в море, інші вже розвантажували багатий улов. На острів з усіх кінців світу з’їжджались тисячі людей, щоб вивчати континент, який прокинувся для нового життя, добувати з нього незліченні багатства.

Сотні років люди з надією дивились на недоступний, неосяжний материк Антарктиду, який відкрили в 1860 році сміливі російські мандрівники Белінсгаузен і Лазарєв. На думку вчених, у надрах материка були сховані дивні скарби, та, крім дослідницьких експедицій, довгий час лише китобійні флотилії наважувались підходити до закутих у віковічну кригу берегів. Чимало хоробрих людей, які пробували зайти в глиб материка, загинули у боротьбі з жахливими сніговими буранами, що без упину шаленіли в цьому таємничому закутку світу. Тут люди стикались з найсуворішими кліматичними умовами, які тільки існували на планеті. І ніхто не знаходив якихось залишків життя.

Наполегливо, крок за кроком проникали вчені в безмежні льодовики і снігові пустелі. Досліджували мертвий материк, поступово заглиблювались у його закуті в вічну кригу надра, запускали в стратосферу повітряні зонди, складали карти, але на цих картах були позначені тільки напрями вітрів, гори, льодяні ріки — і жодного людського селища. Біла пляма на глобусі, хоч і не така таємнича, як раніше, лишалась білою плямою. І тільки тепер, коли людина озброїлась атомною енергією, створила штучні сонця, настав час рішучого бою з кригою, яка панувала тут протягом сотень тисячоліть.

Здійснюючи найграндіозніший з проектів, які будь-коли створювало людство — проект розмороження Антарктиди, група вчених два роки тому закінчила на острові Шарко підготовчі роботи. А ще через рік над неосяжним материком на висоті близько десяти тисяч кілометрів в різних місцях спалахнуло п’ять плазматичних сонць. Спрямовані штучними магнітними полями, вони повільно обертались навколо полюса, випромінюючи на віковічну мерзлоту пекельне тепло. То були штучні туманності з різних іонізованих газів. У цих туманностях, як і в доброму старому сонці, чиє проміння так рідко милувало Антарктиду, водень, набувши початкового поштовху внаслідок далекого вибуху і ядерного обстрілу, перетворювався на гелій і втягував у розпад інші, важчі гази. При цьому звільнялась величезна кількість теплової енергії, яка у вигляді сонячного проміння спадала на цей скривджений природою материк. Багато тепла розсіювалось поза атмосферою, та все ж кожне сонце нагрівало величезну площу — мільйонів вісім квадратних кілометрів — до температури тридцять-п’ятдесят градусів.

Уже через кілька днів Антарктида почала прокидатись. Вона повільно випростала плечі, і крига знехотя заворушилась, розчулилась до сліз, потім цих сліз стало так багато, що вони потекли струмочками; струмочки перетворились у струмки, і незабаром там, де, крім закам’янілого снігу, не було нічого, долинами й ущелинами потекли до океану широченні бурхливі ріки. Крижані циклони, що народжувались у глибині континенту і сковували своїм подихом усе довкола аж до берегів Нової Зеландії і Південної Америки, на якусь мить принишкли, мов приголомшені величною зухвалістю людини, потім з іще більшою люттю кинулись захищати розхитані підвалини свого панування. Довгі місяці шаленіли вони в божевільному ритмі передсмертного танцю, поки стомились і, знесилені, почали вщухати, примирившись із непринадною роллю здіймати в небо хмари випарів, що утворювались під пекучим промінням штучних сонць. Пари ставало дедалі більше, вона обволокла всю Антарктиду і заховала від людського ока бурхливе і дивне перетворення льодовиків. Та людина стала тепер неймовірно могутньою. У неї були вже штучні очі і вуха, які бачили і чули все крізь щільну ковдру хмар і туманів у найвіддаленішому закутку…

Біля таких «очей» та «вух» і опинились наші друзі за кілька хвилин після сніданку.