Ідея розширення диспозитивності у кримінальному процесі, диференційованого підходу до форми кримінального судочинства, який уперше реалізований у вітчизняному кримінальному процесуальному законодавстві під час так званої малої судової реформи 2001 року шляхом внесення доповнення до ч.ч. 3-5 ст. 299 КПК України 1960 року, якими вводився у вітчизняний процес скорочений судовий розгляд кримінальних справ, в подальшому мала розвиток у чинному КПК України, який передбачає вже 3 форми альтернативного судового розгляду кримінальних проваджень.
Сутністю прийнятих рішень у таких провадженнях є спрощена процедура, за якої процесуальна економія досягається шляхом відмови (повної або часткової) від судового розслідування і встановлення фактичних обставин вчиненого діяння, а вирок обґрунтовується не доказами (винятком може бути лише обґрунтування вироку тими доказами, які досліджені в суді, при застосуванні другої форми), а обставинами, встановленими досудовим розслідуванням, що повністю визнали сторони і погодилися на таку форму вирішення провадження судом.
Отже, принцип судочинства щодо доступу кожного до правосуддя (ст. 21 КПК України) реалізується на диспозитивній основі: кожен має право на розгляд справи стосовно нього у повному обсязі неупередженим і незалежним судом, але особа у певних випадках, які надає закон, сама вирішує, чи буде вона реалізувати це своє право з урахуванням переваг, які вона може мати, відмовившись від судового розгляду повністю чи частково.
Користь в такому випадку має не лише обвинувачена особа, а й потерпілий, держава та суспільство.
Потерпілий одержує право на альтернативне вирішення кримінального конфлікту шляхом якомога більшого задоволення його інтересів, які при перебільшенні публічних інтересів держави він отримував повною мірою і навіть зовсім не отримував.
Суспільство отримує злагоду від мирного вирішення кримінального конфлікту. Пост-кримінальна поведінка підозрюваного (обвинуваченого) надає значно більшу гарантію його ресоціалізації, сприяє поверненню його в суспільство.
Держава, таким чином, зберігаючи свою присутність у вирішенні будь-яких кримінальних конфліктів, принципово змінює погляд на свої функції, по-іншому реагує на вчинення правопорушення з позиції "злочин - покарання", надає під своїм контролем потерпілому більше прав і можливостей для захисту його інтересів, передусім є гарантом законності від зловживань як одного, так і іншого суб'єкта таких правовідносин.
Не менш важливим у цьому процесі є розвантаження правоохоронних органів, судів від зайвої роботи, що надає можливість сконцентрувати свою увагу на вирішенні і розгляді більш тяжких, резонансних і латентних злочинів.
Передумовою всіх зазначених видів спрощення судового розгляду кримінальних правопорушень є реалізація двох протилежних і взаємопов'язаних між собою принципів кримінального судочинства: принципу законності і принципу доцільності.
Завдання правозастосовців - знайти оптимальний варіант співвідношення принципів законності і доцільності: будь-яке спрощення повинно бути в межах закону.
В сучасному зарубіжному кримінальному процесі принцип доцільності більш поширений і фактично все більше звужує кількість проваджень, які розглядаються у традиційному порядку. На засаді доцільності побудоване кримінальне судочинство англосаксонських країн: Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, Ісландії, Данії, Норвегії, Японії, Китаю та інших держав.
17 вересня 1987 року прийнято Рекомендацію № 6 Я (87) 18 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам "Стосовно спрощення кримінального правосуддя", яка вказує на те, що коли конституційні правові традиції дозволяють ввести процедуру "заяви підсудного про визнання вини", то це має бути зроблено в суді першої інстанції у відкритому розгляді справи. Правопорушник має погоджуватись з обвинуваченням, яке йому висунуто. Обов'язково заслуховуються обидві сторони у справі, що дає можливість суду прийняти рішення про те, щоб обійтись без повного процесу дослідження доказів або його частини, та перейти до розгляду особи правопорушника і винесення вироку.
Зазначеною Рекомендацією передбачено можливість різних форм спрощення: від дискреційного права прокурора у вирішенні питання про кримінальне переслідування до спрощення судової процедури, спрощення постановлення судових рішень і їх оголошення, укладення угод тощо.
Чинний КПК України передбачає наступні форми спрощення:
Перша форма - спрощений порядок судового розгляду кримінальних проваджень щодо кримінальних проступків (ст.ст. 302, 381-382 КПК України).
Друга форма - скорочений порядок судового розгляду при недоцільності дослідження обставин кримінального провадження, які ніким не оспорюються (ч.ч. 3, 4 ст. 349 КПК України).
Третя форма - особливий порядок кримінального провадження на підставі угод (ст.ст. 468-476 КПК України).
Що стосується спрощення судового провадження щодо кримінальних проступків, то норми чинного КПК України, а саме: ст.ст. 301-302, 381-382 за Прикінцевими положеннями наберуть чинності лише після прийняття законодавства про кримінальні проступки, яке конкретно дасть визначення кримінальним злочинам і кримінальним проступкам.
Загалом зазначений порядок здійснення кримінального провадження можна визначити наступним чином.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Актуальні питання кримінального процесу України» автора Блажівський Є.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Диференціація порядку судового розгляду кримінальних проваджень“ на сторінці 1. Приємного читання.
