Суб'єкти доказування у кримінальному провадженні

Актуальні питання кримінального процесу України

Розкрити сутність доказування на практиці очевидно можна тільки проаналізувавши відповідний спосіб правового впливу на початок і розвиток такої діяльності. Відповідно, розкриття цього питання потребує аналізу доказування конкретних суб'єктів, які в загальному об'єднуються поняттям сторони.

Суб'єктів доказування умовно можна поділити на дві групи: а) службові особи правоохоронних органів, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати й використовувати докази: слідчий, керівник органу досудового розслідування, оперативні й інші підрозділи правоохоронних органів, прокурор - відповідно до наданої компетенції; б) зацікавлені особи - учасники кримінального провадження, які мають право брати участь у доказуванні: підозрюваний, обвинувачений, захисник, їх законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінального провадження.

Однак, незважаючи на спільність методологічних основ, для побудови процесуальної форми доказування обох сторін використовуються різні механізми, про що свідчить ст. 93 КПК України "Збирання доказів". Перші три її частини повністю відображають саме таку "логіку" викладення матеріалу. Зокрема, в частині першій зазначено, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження.

Згідно з частиною другою сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування й отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових і фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК України.

Щодо захисту у частині третьої зазначено, що сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів. При цьому ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Для практиків вкрай важливим є розуміння причин обрання відмінних способів для правового регулювання доказування сторін. Практичні проблеми доказування в діяльності сторони обвинувачення завжди привертали увагу. Більше того, саме вони були основним предметом КПК України 1960 року, на досудових стадіях якого протягом тривалого часу ми не могли відійти від концептуальних засад радянського розшукового судочинства. Значною мірою це обумовлювалося тим, що спроби реалізації змагального принципу відбувалися через намагання пристосувати до нього концепт кримінально-процесуального доказування, що цілком походив із розшукового процесу.

Щодо характерних ознак побудови процесуальної форми доказування для сторони обвинувачення необхідно зауважити про таке. Вже йшлося про різний зміст "доказаності", якого прагнуть захист та обвинувачення. За загальним правилом обов'язок доказування покладається на сторону обвинувачення - слідчого та прокурора (досудове розслідування слідчі органу досудового розслідування можуть здійснювати одноособово або в групі та за необхідності керівник органу прокуратури може визначати групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні). У разі відмови прокурора від обвинувачення в суді суб'єктом доказування може стати потерпілий (ч. 1 ст. 92, ч. 1 ст. 37, ч. 2 ст. 38, п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України). Підставою постановлення виправдувального вироку може бути як таке, що не викликає сумнівів встановлення невинності підсудного, так і невстановлення його винності. В обох випадках презумпція невинуватості залишається неспростованою, наслідком чого є виправдувальний вирок. Тобто обов'язок сторони обвинувачення полягає не лише у встановленні обставин предмета доказування, а й у спростуванні доводів сторони захисту щодо доведеності обвинувачення за наявності до того підстав. Цим положенням наголошено, що виконання пізнавальних завдань цікавить насамперед сторону обвинувачення, оскільки саме їй потрібен категоричний висновок щодо винності особи. Також не можна забувати: оскільки позитивне встановлення обставин інкримінованого діяння неможливе без виключення будь-яких інших варіантів події минулого, то в обов'язок доказування вини обвинуваченого входить й обов'язок збирати та досліджувати всі докази, які спростовують версію обвинувачення. Очевидно, що наведені обставини були і залишаються вихідними при вирішенні питання, якими ж доказовими прийомами наділяти сторону обвинувачення. По-перше, це можливість діяти, тобто застосовувати офіційно надані повноваження стосовно всіх членів суспільства, у тому числі й примус. По-друге, через заінтересованість захисту та потенційну загрозу з його боку впливати на сліди злочину органи кримінального переслідування отримують в окремих випадках можливість діяти в режимі таємності.

В цілому методологічне значення для правового регулювання доказування сторони обвинувачення мають такі положення: а) у суб'єктів сторони обвинувачення, які покликані відстоювати публічний інтерес, немає прямої суб'єктивної заінтересованості в результатах доказування. В зв'язку з цим його організація може відбуватися тільки через імперативне покладення на них відповідних обов'язків; б) в структурі інтересу сторони обвинувачення можуть окремо бути присутні публічні (прокурор) та приватні (потерпілий) елементи. Внаслідок цього застосовуються два різні способи організації доказування приватних та публічних суб'єктів обвинувачення; можливі суперечності в процесі доказування між цими суб'єктами може вирішити слідчий суддя; в) особливості формулювання мети доказування, гносеологічні труднощі (ретроспективність, часові обмеження провадження, протидія з боку противника) обумовлюють наділення суб'єктів державного обвинувачення правом застосовувати примус та діяти таємно в окремих випадках; г) зважаючи на те, що реалізація правомочностей обвинувачення може бути пов'язана втручанням у права особи та створенням загрози для балансу сторін процесуальна форма конструюється диференційовано до різних категорій кримінальних правопорушень (пропорційно їх суспільній небезпеці) та передбачає судові процедури для втручання у права особи й підтримання балансу сторін.

Кримінальний процесуальний закон передбачає різні способи збирання доказів сторонами кримінального провадження та потерпілим. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) чи інших процесуальних дій, передбачених Кодексом, тоді як сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати їх проведення шляхом подання відповідного клопотання. Слідчий, прокурор, працівник оперативного підрозділу, виявляючи у процесі слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій належну до провадження інформацію (ідеальні чи матеріальні сліди правопорушення) та фіксуючи її у процесуальних актах, формують процесуальні джерела доказів (ч. 2 ст. 84 КПК України). Виявлення фактичних даних - початкова стадія в процесі їх збирання. На цій стадії суб'єкт доказування має справу власне не з доказами, а лише з відповідною інформацією, що, за його припущенням, може мати подальше доказове значення.

Пошук фактичних даних поєднується зі здійсненням активних дій, спрямованих на отримання доказів шляхом: 1) проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 1 ст. 223, ч. 2 ст. 246 КПК України); 2) проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом (наприклад, тимчасовий доступ до речей і документів згідно зі ст. 165 КПК України, тимчасове вилучення майна відповідно до ст.ст. 167-168 КПК України); 3) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок та інших відомостей (ч.ч. 2, 3 ст. 93 КПК України).

Основним засобом збирання доказів є слідчі (розшукові) дії, спрямовані на отримання нових або перевірку вже отриманих доказів (ч. 1 ст. 223 КПК України). Крім цього, відомості про тяжкий, особливо тяжкий злочин та особу, яка його вчинила, можуть бути отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, якщо в інший спосіб їх отримати неможливо (ч. 2 ст. 246 КПК України). Слідчі (розшукові) дії мають детально регламентовану законом процесуальну форму, дотримання якої надає певні гарантії одержання достовірних доказів у кримінальному провадженні. Негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи яких не підлягають розголошенню (за винятком випадків, передбачених ст. 253 КПК України). І хоча порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не має чітко визначеної процесуальної форми, їх результати, отримані з дотриманням прав людини, можуть використовуватись у доказуванні на тих самих підставах, що й результати інших слідчих (розшукових) дій у цьому провадженні (ч. 1 ст. 246, ч. 1 ст. 256 КПК України). Основні вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій містяться у ст.ст. 223, 246, 252 КПК України та конкретизуються у статтях глав 20, 21 КПК України. За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке занесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (за винятком огляду місця події у невідкладних випадках чи здійснення розслідування на морському або річковому судні, що перебуває за межами України) та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування (за винятком доручення суду згідно з ч. 3 ст. 333 КПК України). Будь-які слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази - недопустимими (ч. 3 ст. 214, ч. 8 ст. 223, ст. 219 КПК України). Крім цього, проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій можливе тільки за наявності законних на те підстав - достатніх відомостей (сукупності фактичних даних), отриманих у процесі доказування, що вказують на можливість досягнення мети їх проведення (ч. 2 ст. 223 КПК України). Мета кожної слідчої дії конкретизована у статтях Кодексу, які врегульовують процесуальний порядок їх проведення. Посилання у п. 6 ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 41 КПК України на те, що керівник органу досудового розслідування (при здійсненні досудового розслідування), співробітник оперативного підрозділу (під час виконання доручень слідчого, прокурора) користується повноваженнями слідчого, означає, що він, по-перше, повинен виконувати будь-яку слідчу дію відповідно до процесуальної форми, встановленої кримінальним процесуальним законом; по-друге, наділений повноваженнями застосовувати примус при виконанні певної слідчої дії, якщо можливість його застосування передбачено законом (наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 236, ч. 6 ст. 237 КПК України).

Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні з власної ініціативи або звертатися з клопотанням до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41 КПК України). Слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, за письмовим дорученням слідчого, прокурора можуть здійснювати оперативні підрозділи правоохоронних органів. Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого (ч. 1 ст. 41, ч. 1 ст. 223 КПК України).

Відповідними повноваженнями в процесі доказування також наділено: керівника органу досудового розслідування (ст. 39, п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК України); співробітників інших підрозділів правоохоронних органів, які виконують функції слідчого під час досудового розслідування кримінальних проступків, що здійснюється у формі дізнання (ч. 3 ст. 38, п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК України). Отже, суб'єкти доказування беруть участь у формуванні доказової бази (сукупності доказів) у кримінальному провадженні, що підлягають перевірці судом під час судового розгляду. Дані, отримані в результаті так званих нетрадиційних методів (застосування поліграфа, допит під гіпнозом, використання екстрасенсорних здібностей людини тощо), є недопустимими. Відповідна інформація, здобута в результаті цих дій, може розглядатися лише як тактичний хід у пошуку джерел фактичних даних, які матимуть доказове значення відповідно до ст.ст. 84-89 КПК України.

Зауважимо, що основою врегулювання відносин між слідчим і прокурором в процесі доказування є правила оцінки доказів. Прокурор наділений повноваженнями на основі власного переконання: 1) давати вказівки щодо проведення слідчих (розшукових) дій (у тому числі негласних), інших процесуальних дій слідчому, органу досудового розслідування, оперативним підрозділам правоохоронних органів; 2) скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які виконували такі повноваження; 3) погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій; 4) затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складених слідчим процесуальних документів або самостійно їх складати тощо (п.п. 4, 7, 10, 13 ч. 2 ст. 36 КПК України).

Слідчий, здійснюючи свої повноваження у кримінальному провадженні, є самостійним у прийнятті процесуальних рішень, зокрема й тих, що відповідно до КПК України підлягають погодженню з прокурором. Якщо прокурор відмовив у погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведенні слідчих (розшукових) дій, чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до керівника органу досудового розслідування, який після вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня (ст. 40 КПК України). Крім цього, слідчий, який зобов'язаний виконувати письмові доручення та вказівки прокурора при здійсненні досудового розслідування кримінального правопорушення, має право оскаржити будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у цьому провадженні (крім випадків, передбачених КПК України), подавши відповідну письмову заяву прокурору вищого рівня (ч. 4 ст. 40, ст.ст. 311, 312 КПК України). За наслідками розгляду скарги слідчого рішення прокурора, який здійснює функцію процесуального керівництва, може бути залишене чинним, а його дії (бездіяльність) визнані законними; або змінене чи скасоване з прийняттям нового рішення, зобов'язання вчинити нову дію. Задоволення скарги слідчого може стати підставою для заміни прокурора у провадженні (ч.ч. 2, 3 ст. 313, ч. 2 ст. 37 КПК України). З іншого боку, невиконання законних вказівок та доручень прокурора слідчим тягне за собою відповідальність, встановлену законом (зокрема кримінальну за ст. 381-1 КК України, якщо такі дії носять умисний і систематичний характер). У випадку неефективного досудового розслідування прокурор може ініціювати перед керівником органу розслідування відсторонення слідчого від його проведення та призначення іншого слідчого (ч. 4 ст. 40, п. 2 ч. 2 ст. 39 КПК України).

Законодавче врегулювання суперечностей між слідчим і прокурором зумовлене тим, що їх внутрішнє переконання при оцінці доказів не може характеризуватися як довільний розсуд. КПК України закріплює вимогу про обґрунтованість та законність внутрішнього переконання. Тобто оцінка доказів повинна не лише супроводжуватися всебічним (з урахуванням як обвинувальної, так і виправдувальної позиції за всіма версіями), повним (щодо всього кола питань, що впливають на прийняття процесуальних рішень), неупередженим (об'єктивним та безстороннім) дослідженням усіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, а й ґрунтуватися на вимогах кримінального, кримінального процесуального закону, які встановлюють і конкретизують предмет доказування, закріплюють процесуальну форму, порядок використання доказів тощо. Саме по собі внутрішнє переконання слідчого та прокурора, яким підсумовується процес оцінки доказів, не має правового значення без закріплення висновків, яких вони дійшли у відповідних процесуальних рішеннях, кожне з яких повинно бути належно обґрунтоване.

Щодо сторони захисту, то необхідно зазначити, що прийняття КПК України стало вагомим стимулом для активізації наукових досліджень проблем діяльності сторони захисту. Внесені зміни кардинально оновили організаційно-правові засади діяльності суб'єктів захисту у кримінальному провадженні та надали їм можливість суттєво розширити участь у процесі доказування. Адже наявність двох сторін, як свідчить практика минулого, ще не означає безумовної ефективності їх доказування. Для останньої найбільш важливим є такий елемент змагальності, як рівність сторін, як критерій методологічної обґрунтованості для процедур доказування обох сторін. Термін "рівність" не відображає усього змісту даної категорії на практиці. Етимологічно він трактується як "однаковість", що може обумовлювати його неправильне сприйняття та розуміння як науковцями, так і практиками. Складність вирішення цього питання в тому, що права сторін можуть бути зрівняні тільки формально. Більшість вчених вважають, що рівність потрібно розуміти як баланс між можливостями відстоювати власні інтереси. Очевидно, що зробити це іншим шляхом, окрім як доказування в кримінальному процесі, неможливо. Проте не може бути ідентичності у способах реалізації своїх доказових можливостей.

Як зазначено в літературі, однією з головних гарантій захисту є сукупність так званих його переваг - favor defensionis. Такі переваги мають значення на досудових стадіях процесу. Основу favor defensionis фактично становлять правила презумпції невинуватості щодо розподілу обов'язку доказування, а також відмінності сторін у постановці мети доказування. Ґрунтовний аналіз всіх елементів favor defensionis досить детально здійснено в науковій літературі. Ми ж тільки коротко окреслимо, які можливості доказування вони дають для сторони захисту.

Насамперед перевагою захисту є те, що він може сформувати досить ефективну позицію, враховуючи правила презумпції невинуватості. Логічно будуючи доказування захисту за схемою спростування, воно може зводитися до констатації недоліків у позиції обвинувачення. Зокрема, аргументами суб'єктів захисту можуть стати правила допустимості доказів. В цьому сенсі доказування захисту відрізняється порівняно із стороною обвинувачення, яка може формувати обґрунтовану думку у справі тільки за рахунок накопичення доказів.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Актуальні питання кримінального процесу України» автора Блажівський Є.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суб'єкти доказування у кримінальному провадженні“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Реформування та сучасний стан кримінального процесуального законодавства

  • Глава 2. Актуальні питання реалізації загальних засад кримінального провадження

  • Реалізація засад кримінального провадження

  • Глава 3. Реалізація функцій суду, сторони обвинувачення, захисту та інших учасників кримінального провадження

  • Суд і його місце в системі кримінальної процесуальної діяльності

  • Сторона обвинувачення та реалізація нею своїх функцій

  • Сторона захисту та її правовий статус у кримінальному провадженні

  • Потерпілий та його представник

  • Особливості реалізації функцій іншими учасниками кримінального провадження

  • Глава 4. Проблемні питання доказів і доказування у кримінальному провадженні

  • Мета, предмет та межі доказування у кримінальному провадженні (предмет захисту і виправдання)

  • Суб'єкти доказування у кримінальному провадженні
  • Поняття доказів у кримінальному провадженні, процесуальні джерела їх отримання

  • Процесуальний порядок збирання доказів сторонами кримінального провадження

  • Поняття оцінки доказів та її значення для процесу доказування

  • Глава 5. Процесуальні аспекти застосування заходів забезпечення кримінального провадження

  • Порядок та умови застосування заходів забезпечення кримінального провадження

  • Порядок та умови застосування запобіжних заходів

  • ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

  • Особливості початку досудового розслідування

  • Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням як напрям діяльності прокурора у кримінальному провадженні

  • Слідчий суддя як суб'єкт контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні

  • Глава 7. Особливості правової регламентації проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій

  • Підстави та порядок проведення окремих слідчих (розшукових) дій

  • Поняття, підстави та порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Нагляд прокурора за додержанням вимог закону при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій

  • Глава 8. Зупинення та закінчення досудового розслідування

  • Правове регулювання підстав зупинення досудового розслідування

  • Процесуальні особливості відновлення досудового розслідування

  • Закінчення досудового розслідування

  • СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ

  • Диференціація порядку судового розгляду кримінальних проваджень

  • Глава 10. Особливості кримінального провадження у суді апеляційної та касаційної інстанцій

  • Особи, які мають право подати апеляцію. Прокурор як суб'єкт апеляційного оскарження

  • Особливості апеляційного оскарження окремих судових рішень

  • Порядок і строки апеляційного оскарження

  • Подання прокурором заперечень на апеляційну скаргу

  • Підстави для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції

  • Процесуальний порядок апеляційного розгляду та письмового апеляційного провадження

  • Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги

  • Особливості кримінального провадження у суді касаційної інстанції

  • Судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку. Підстави для їх скасування або зміни

  • Порядок і строки касаційного оскарження. Зміст та структура касаційної скарги

  • Суб'єкти касаційного оскарження, їх завдання та повноваження

  • Розгляд кримінального провадження судом касаційної інстанції

  • Глава 11. Провадження у верховному суді України та за нововиявленими обставинами

  • Судове провадження за нововиявленими обставинами

  • МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

  • Надання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій

  • Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)

  • Кримінальне провадження у порядку перейняття

  • Визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб

  • Список рекомендованих джерел