Мета, предмет та межі доказування у кримінальному провадженні (предмет захисту і виправдання)

Актуальні питання кримінального процесу України

Кардинальне оновлення на законодавчому рівні основних засад функціонування системи кримінальної юстиції України обумовлює переосмислення старих підходів до низки основоположних понять теорії доказування. Одним із найбільш дискусійних поміж них залишається мета цієї діяльності. Мета посідає особливе місце в структурі будь-якої форми практики. З цього приводу A.M. Ларін справедливо наголошував на тому, що визначення мети діяльності сприяє усвідомленому, цілеспрямованому та планомірному її здійсненню, що певною мірою стосується як процесуальної діяльності в цілому, так і окремих її компонентів1.

КПК України закріпив, що доказування у кримінальному провадженні здійснюється для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91). Як уже зазначалося, стосовно структури доказування автори чинного закону, незважаючи на задекларовану реалізацію змагального процесу, в частині нормативних дефініцій великою мірою залишились на усталених доктринальних позиціях. Потребує аналізу і ситуація щодо мети доказування. Адже в умовах змагального судочинства першим закономірним запитанням у контексті зазначеної законодавчої постановки мети доказування буде: чи підходить закріплена в законі "мета доказування" для суб'єктів доказування зі сторони захисту?

Таким чином, дискусія щодо сутнісного розуміння цієї методологічної складової діяльності з доказування продовжує викликали неабиякий практичний інтерес. Бо від розуміння змісту такого терміна значною мірою залежать професійні установки безпосередніх функціонерів кримінального провадження, які і мають реалізовувати оновлені завдання кримінального процесу.

Необхідно зауважити, що категорія істини (саме вона завжди використовувалася для позначення мети доказування) є однією із найбільш суперечливих тем теорії доказового права. В класичному розумінні вона розглядається як правильне відображення дійсності, і цей підхід фактично застосований у КПК України 2012 року. На такій самій основі ґрунтується і найбільш поширене розуміння мети доказування, яка протягом тривалого часу в теорії кримінального процесу вбачалася у встановленні об'єктивної істини. Це була фактично єдина точка зору при тому, що питання істини в кримінальному судочинстві за радянських часів дуже часто вирішувалося не стільки з позиції науки, скільки з позиції ідеології.

Нині необхідно враховувати, що навіть якщо пріоритет віддано намаганням встановити істинні обставини розслідуваного провадження, такі елементи процесуальної форми, як правила допустимості доказів, "заборона повернення до гіршого", а також усі прояви диспозитивності (наприклад у справах приватного обвинувачення) виступають своєрідними перешкодами для досягнення мети доказування в її традиційному розумінні. Крім цього, демократизація кримінального судочинства, визнання прав людини найвищою соціальною цінністю та одним із його пріоритетів, очевидно обумовлюють таку побудову кримінально-процесуальної форми, яка ще більше ускладнює виконання завдань для суб'єктів обвинувачення. Це якнайкраще продемонстровано порівнянням процедур доказування за попереднім та чинним КПК України.

У кримінальному судочинстві рішення зазвичай приймається на підставі не абсолютно повного знання, а лише такого його обсягу, який формує внутрішнє переконання, що має наслідком недоцільність подальшого дослідження обставин справи. В теорії кримінального процесу країн, де найбільш поширена змагальна побудова процесу (США, Велика Британія), така особливість міститься у формулі доказаності поза розумними сумнівами (beyond a reasonable doubt). Тому, коли йдеться про доведеність вини особи у вчиненні злочину, категорично говорити про істинність (вичерпне і повне встановлення всіх обставин справи) немає підстав. Природа достовірності людського пізнання, в тому числі і в кримінальному процесі, не математична, а суб'єктивна. Це означає, не можна говорити про точну відповідність таких даних об'єктивній реальності. Підтвердженням цього є: 1) формування переконання на основі певного "суб'єктивно достатнього обсягу" інформації, а не на основі вичерпного пізнання якогось об'єкта; 2) суб'єктивізм головного інструменту оцінки (внутрішнього переконання), яке не формується ізольовано - лише на підставі даних про об'єкт, а функціонує в межах складної психологічної системи суб'єкта пізнання (суб'єкта доказування, судді).

Таким чином, мета доказування в змагальному судочинстві не може зводитися до "об'єктивної істини", включаючи окремі її трактування (матеріальна, абсолютна, відносна). Протилежним варіантом трактування змісту мети доказування є позиції прихильників формальної (юридичної, процесуальної, конвенційної) істини, які розуміють результат доказування в загальному, не як відповідність висновків слідства та суду об'єктивним обставинам кримінальної справи, а певним, наперед визначеним, формальним умовам незалежно від того, чи відповідають такі висновки дійсності, чи ні.

Наразі важко заперечувати наявність формальних ознак у результаті доказування. Використання в кримінальному процесі формальних правил (правила допустимості, презумпції, преюдиції, спрощений порядок судового розгляду, угоди про визнання винуватості тощо) пов'язане з відсутністю в деяких випадках безпосереднього пізнання, що підкреслює формальний характер результату доказування. Показово, що саме судове рішення приймається за істину (res juditika pro veritate habetur). Не варто забувати і про юридичний характер правової оцінки, без обґрунтування якої мети доказування досягти неможливо. Найкраще про це висловився A.B. Аверін: "Виявлення трупа людини не свідчить про те, що в юридичному житті мало місце вбивство. Вбивство як кримінальне правопорушення (злочин) з'явиться в юридичному житті тільки тоді, коли версія про вбивство доведе своє право на існування. До цього моменту в юридичному житті нема вбивства, а є лише версія про вбивство. Це у буденній свідомості особа, яка позбавила життя іншу людину, вчинила вбивство, а в юридичному житті те, що відбулося, може бути і умисним вбивством, і вбивством з необережності, і вбивством при перевищенні меж необхідної оборони, і не вбивством. В останньому випадку (який може виражатися також в різних видах - від позбавлення життя в межах необхідної оборони до позбавлення життя суб'єктом, який не є суб'єктом кримінально-правового життя) подія реального життя в юридичному світі як злочин не проявляється". З огляду на це необхідно ще раз наголосити, що результатом пізнання в кримінальному процесі є не фактичний висновок про наявність чи відсутність обставин, як це має місце в буденному житті, а висновок суто юридичний. Відповідно, в кримінальному процесі завжди насамперед йдеться про юридичну наявність чи відсутність обставин.

Однак формальний аспект не варто абсолютизувати, оскільки формальні правила не матимуть ніякого результату без наповнення їх конкретним фактичним матеріалом. Хоч це прямо й не обумовлено відповідною статтею КПК України, проте доказаність може бути: як безсумнівність встановлення обставин кримінального провадження, обумовлена достатньою сукупністю доказів; як наявність сумнівів і встановлення обставин кримінального провадження, обумовлена застосуванням принципу презумпції невинуватості. Однак в обох випадках основу доказаності становлять фактичні дані: щодо першого - це "фактична доказаність", стосовно другого - "фактична недоказаність". Утім, в обох мета доказування може бути досягнута (зрозуміло, що для однієї із сторін вона такою не буде). Обсяг фактичних даних (достатні чи недостатні) не змінює того, що результат доказування завжди ґрунтується на об'єктивній основі. Тому характеристика формальності відображає тільки одну зі специфічних ознак результату доказування. В змагальному судочинстві мету доказування повинні розуміти і визначати як універсальне поняття для обох сторін процесу. Тож, враховуючи два описані вище рівноцінні способи досягнення доказаності, можна сформувати її в єдиному понятті. Відповідно, в кримінальному процесі стан доказаності (як результат відповідної діяльності) завжди є наслідком взаємодії трьох складових: 1) об'єктивної основи (фактичних даних); 2) формальних правил (презумпції, преюдиції, угоди тощо); 3) суб'єктивної основи (внутрішнє переконання). Отже, результат кримінального процесуального доказування "комплексний" за своєю природою, бо досягається за рахунок взаємодії об'єктивних, формальних і суб'єктивних елементів. Тому в цілому для суб'єктів метою доказування є визнання достовірності їхніх позицій. Достовірність у кримінальному провадженні - це переконаність суду у наявності чи відсутності обставин, які мають значення для правильного вирішення провадження, обумовлена відповідною (достатньою чи недостатньою) сукупністю доказів і встановлена шляхом застосування правил кримінальної процесуальної форми.

Якщо мета доказування значною мірою є теоретичним поняттям, то категорія предмета доказування - більш практичним. Саме вона конкретизує в законодавстві й на практиці реальний зміст мети доказування. Адже її досягнення можливе лише тоді, коли у кримінальному провадженні з достатньою повнотою і достовірністю будуть встановлені всі факти й обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Сукупність таких фактів і обставин утворюють предмет доказування. Причому, якщо для сторони обвинувачення це відбувається через формулювання відповідного предмета обвинувачення у конкретній справі, то для захисту предмет доказування (захисту) формується фактично в похідному порядку від протилежного. Зважаючи на безпосередню практичну значимість поняття предмета доказування для обох сторін процесу, його необхідно розглянути більш детально. Кримінальний процесуальний закон не містить нормативного визначення предмета доказування. Проте в доктрині це поняття є доволі усталеним.

Існує думка, що предмет доказування - це коло обставин, що належить встановити у кримінальному провадженні взагалі. Також предмет доказування може трактуватися як система обставин, які виражають властивості і зв'язки досліджуваної події. Це суттєво для правильного вирішення кримінальної справи й реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства. В деяких літературних джерелах обставини, що входять у предмет доказування, поділяють на головний і доказові факти. Водночас виділення

головного факту і проблеми його визначення негативно позначаються на практиці кримінального судочинства, вносять невизначеність у структуру предмета доказування. Такий поділ може призвести до розмивання кінцевої мети доказування, що свідчить про недоцільність як такого поділу, так і вживання самих термінів: "головний факт", "допоміжні факти".

В.О. Попелюшко у своїй монографії, присвяченій предмету доказування, визначає його як систему (сукупність) фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове (кримінальне -, цивільно-правове) і процесуальне (кримінальне -, цивільно-процесуальне) значення і є необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті1.

B.C. Зеленецький пропонує виділяти загальний предмет доказування, родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний (у кожній конкретній справі). Наприклад, кримінальний процесуальний закон конкретизує загальний предмет доказування у кримінальних провадженнях стосовно неповнолітніх (ст. 485 КПК України) та про суспільно небезпечні діяння неосудних (ст. 505 КПК України). Так, під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК України, також з'ясовуються: 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні характеристики особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

До обставин, що підлягають обов'язковому встановленню під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру, належать: 1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення; 2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою; 3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; 4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; 5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою; 6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

Обставини загального предмета доказування можуть конкретизуватися також у кримінальних провадженнях, що здійснюються на підставі угод (ч. 1 ст. 474 КПК України), стосовно окремої категорії осіб (ст.ст. 480-182 КПК України), за заявами приватного обвинувачення (ст.ст. 477, 478 КПК України) тощо. У процесі доказування можуть встановлюватися проміжні або допоміжні факти, які використовуються для перевірки достовірності вже отриманих доказів (наприклад, щодо можливості свідка, потерпілого особисто сприймати певні дії, долати перешкоди чи відстань за певний час, діяти відповідним чином у певних погодних умовах тощо). Встановлення цих фактів є обов'язковим, оскільки інакше досягнути кінцевої мети доказування - прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень - неможливо.

В цілому предмет доказування - це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов'язковому доказуванню стороною обвинувачення і виступають предметом спростування для сторони захисту в ході кримінального провадження.

Згідно зі ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість особи у вчиненні цього правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення); 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, що вливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Саме це можна визначити як загальний предмет доказування - однаковий для всіх кримінальних проваджень незалежно від їх етапу.

Зрозуміло, що з перелічених обставин насамперед має бути встановлена подія правопорушення або підтверджена її відсутність (для чого згідно з презумпцією невинуватості достатньо навіть підтвердити наявність сумнівів щодо позиції обвинувачення). Подію кримінального правопорушення становлять переважно обставини, які підпадають під ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтею КК України. Тобто при доказуванні події злочину необхідно довести всі його ознаки: що це діяння є суспільно небезпечним (не може розглядатися як малозначне); наявність ознак конкретного складу правопорушення (тобто треба встановити, чи мали місце: 1) саме суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), 2) його суспільно небезпечні наслідки; 3) причинний зв'язок між діянням та наслідками, що настали; 4) причетність особи до вчиненого діяння). У деяких випадках при встановленні події правопорушення кваліфікуючого значення можуть набувати й інші ознаки (вчинення його організованою групою, за попередньою змовою групою осіб чи повторно). Аналогічним чином підлягають доказуванню і обставини незакінченого злочину (готування, замах, ступінь здійснення суспільно небезпечного наміру, причини, з яких він не був доведений до кінця).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Актуальні питання кримінального процесу України» автора Блажівський Є.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мета, предмет та межі доказування у кримінальному провадженні (предмет захисту і виправдання)“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Реформування та сучасний стан кримінального процесуального законодавства

  • Глава 2. Актуальні питання реалізації загальних засад кримінального провадження

  • Реалізація засад кримінального провадження

  • Глава 3. Реалізація функцій суду, сторони обвинувачення, захисту та інших учасників кримінального провадження

  • Суд і його місце в системі кримінальної процесуальної діяльності

  • Сторона обвинувачення та реалізація нею своїх функцій

  • Сторона захисту та її правовий статус у кримінальному провадженні

  • Потерпілий та його представник

  • Особливості реалізації функцій іншими учасниками кримінального провадження

  • Глава 4. Проблемні питання доказів і доказування у кримінальному провадженні

  • Мета, предмет та межі доказування у кримінальному провадженні (предмет захисту і виправдання)
  • Суб'єкти доказування у кримінальному провадженні

  • Поняття доказів у кримінальному провадженні, процесуальні джерела їх отримання

  • Процесуальний порядок збирання доказів сторонами кримінального провадження

  • Поняття оцінки доказів та її значення для процесу доказування

  • Глава 5. Процесуальні аспекти застосування заходів забезпечення кримінального провадження

  • Порядок та умови застосування заходів забезпечення кримінального провадження

  • Порядок та умови застосування запобіжних заходів

  • ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

  • Особливості початку досудового розслідування

  • Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням як напрям діяльності прокурора у кримінальному провадженні

  • Слідчий суддя як суб'єкт контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні

  • Глава 7. Особливості правової регламентації проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій

  • Підстави та порядок проведення окремих слідчих (розшукових) дій

  • Поняття, підстави та порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Нагляд прокурора за додержанням вимог закону при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій

  • Глава 8. Зупинення та закінчення досудового розслідування

  • Правове регулювання підстав зупинення досудового розслідування

  • Процесуальні особливості відновлення досудового розслідування

  • Закінчення досудового розслідування

  • СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ

  • Диференціація порядку судового розгляду кримінальних проваджень

  • Глава 10. Особливості кримінального провадження у суді апеляційної та касаційної інстанцій

  • Особи, які мають право подати апеляцію. Прокурор як суб'єкт апеляційного оскарження

  • Особливості апеляційного оскарження окремих судових рішень

  • Порядок і строки апеляційного оскарження

  • Подання прокурором заперечень на апеляційну скаргу

  • Підстави для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції

  • Процесуальний порядок апеляційного розгляду та письмового апеляційного провадження

  • Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги

  • Особливості кримінального провадження у суді касаційної інстанції

  • Судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку. Підстави для їх скасування або зміни

  • Порядок і строки касаційного оскарження. Зміст та структура касаційної скарги

  • Суб'єкти касаційного оскарження, їх завдання та повноваження

  • Розгляд кримінального провадження судом касаційної інстанції

  • Глава 11. Провадження у верховному суді України та за нововиявленими обставинами

  • Судове провадження за нововиявленими обставинами

  • МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

  • Надання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій

  • Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)

  • Кримінальне провадження у порядку перейняття

  • Визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб

  • Список рекомендованих джерел