Розділ 4 Судова влада у литовсько-польську добу

Офіційними мовами діловодства у міських судах Галичини були латинська та польська, хоча інколи записи здійснювалися й українською мовою. Так, 1537 р. у книзі Львівського лавничого суду було вписано документ українською мовою від представників єврея Мойха[183].

Після утворення Речі Посполитої судова система в Галичині не зазнала значних змін. Істотним нововведенням (з 1573 р.) стало утворення каптурових судів, які діяли тоді, коли король помирав, і до обрання нового короля. Це пояснювалось тим, що в умовах безкоролів’я гродські, земські та підкоморські суди припиняли свої повноваження, оскільки вони здійснювали судочинство іменем короля. Замість них формувались каптурові суди із суддів, які перед тим були суддями земських, гродських і підкоморських судів відповідного повіту.

Сільське судочинство в Галицькій Русі здійснювалося в трьох формах. На думку Ю. Г. Гошка, можна говорити про віча, які збиралися як у королівських, так і в приватних селах, зборові (копні) суди (з другої половини XVI ст.) та війтівські суди, які були організовані в приватних та орендованих селах. Суд зборовий відрізнявся від війтівського формою скликання й проведення, участю більшої кількості селян, ширшою компетенцією[184].

Від середини XIV ст., тобто від звільнення Поділля з-під татарського панування до початку 30-х років XV ст., тривало суперництво ВКЛ і КП за Поділля, яке завершилося тим, що західна його частина остаточно відійшла до Польщі. На зламі першої і другої третин XV ст. посилюється процес руйнації руських державних інституцій, внаслідок чого згодом тут утверджується польський адміністративно-правовий устрій та утворюється Подільське воєводство.

Адміністративно-судовим центром Західного Поділля став Кам’янець. Старі руські порядки поступово замінювалися польськими. Характерною особливістю становлення тут адміністративно-судових інституцій став у XV–XVI ст. двоїстий, за висновком М. Г. Крикуна[185], характер повітової структури Подільського воєводства. З одного боку, воно включало два територіально рівнозначних й охоплюючих весь його простір кам’янецькі гродський і земський повіти. Тут на польський кшталт було створено шляхетські округи, адміністративне обличчя яких визначалося діяльністю кам’янецьких гродського і земського судів, а також діяльністю генерального подільського старости. З другого боку, воєводство зберегло поділ на повіти, успадкований від часу, який передував наданню Західному Поділлю статусу воєводства. Кількість цих старих повітів доходила у XV ст. як мінімум до дев’яти, у XVI ст. — до шести. Серед них значився й Кам’янецький повіт, котрий перебував під контролем генерального подільського старости. В інших повітах адміністративно-судова влада перебувала в руках призначуваних королем старост-державців, які функціонально заступили собою «руських» воєвод. Владу державців значною мірою обмежували прерогативи генерального подільського старости та функціонування кам’янецьких гродського і земського судів. З часом влада таких старост-державців, зокрема й судова, набула ознак доменіальної — тобто стала здійснюватися лише в межах королівських маєтків, що перебували в «їхньому володінні» на тих чи інших умовах.

У документах XV–XVI ст. територія Подільського воєводства нерідко показана як один гродський повіт, очолюваний кам’янецьким старостою. Після 1434 р. різке звуження його юрисдикції виявилося насамперед у звуженні компетенції старостинського суду. Власне цей суд, який розглядав позови з кримінальних і цивільних справ, відійшов у минуле. Кам’янецький же староста очолив суд гродський, що виник на його місці. Сюди надходили позови кримінального характеру. Тоді ж утворюється земський шляхетський виборний суд, який від старостинського суду успадкував розгляд цивільних справ[186]. Обом цим судам, що діяли у Кам’янці, юрисдикційно була підвідомча вся територія воєводства, оскільки інших таких судів тоді тут не існувало.

Найбільш ранні згадки про нові суди в Подільському воєводстві припадають: про земський — на 1439 р. (у тодішньому запису в перемишльській земській книзі згаданий кам’янецький підсудок Миколай Чарний; підсудок входив до складу земського суду, гродському суду ця посада не була відома), про гродський — на 1456 р. (коли у львівській гродській книзі названо кам’янецького гродського суддю Яхна)[187].

У політичному плані ця еволюція, напевно, спричинювалася небезуспішною у XVI ст. боротьбою шляхти воєводства, як і всієї Корони Польської, за збереження раніше завойованих і придбання нових привілеїв, які забезпечували відповідне її амбіціям місце в політичному житті краю. Верхня межа існування повітів старост-державців — 1581 р., коли було утворено у воєводстві Летичівський гродський суд, рівнозначний Кам’янецькому гродському судові. Відтоді воєводство складалося лише з двох гродських (Кам’янецького і Летичівського) та одного земського (Кам’янецького) шляхетсько-судових повітів[188].

В іншому розвиток судово-владної сфери у Західному Поділлі загалом був подібний до інших теренів Корони Польської, зокрема до Руського воєводства.

4.3. Судівництво у Великому князівстві Литовському

На українських землях ВКЛ розвиток системи судоустрою й судочинства доцільно співвіднести з традиційними періодами самостійного державного розвитку ВКЛ. Так, за М. Ф. Владимирським-Будановим, чия періодизація видається найприйнятнішою, вирізняються федеративно-князівський (до початку XV ст.), федеративно-земський (до початку XVI ст.) і єдинодержавний (XVI ст.) періоди[189].

У першому — федеративно-князівському періоді — ВКЛ виступало як об’єднання (сукупність) удільних князівств. Його главою був великий князь литовський, наділений різною компетенцією щодо великокнязівських уділів та щодо удільних князівств литовських і руських. Повновладний господар у першому випадку, в другому — він обмежувався переважно функціями захисту держави, верховного суду і відповідними законодавчими прерогативами, виступаючи контрагентом у тих «докончаннях», якими оформлялися відносини між ним і удільними князівствами. Удільні князі, які на цей час користувалися самостійністю, мали комплекс прав, що залишився майже незмінним з долитовських часів — «права князів на уділи бути такими ж безмежними, як і права великого князя на свій»[190]. Як великий, так і удільні князі, були головними урядниками «двірних урядів», сформованих за давньоруською традицією[191].

Водночас необхідно враховувати вплив на організацію владних відносин зовнішніх чинників. Так, 1385 р. великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію, яка передбачала покатоличення Литви та її інкорпорацію до складу Польської держави. Згодом Ягайло, вже як польський король Владислав, доклав чимало зусиль, аби, згідно з угодою, навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської. Та попри це ВКЛ зберегло свою політичну окремішність. При цьому укладена в Крево унія відкрила шлях соціокультурній переорієнтації етнічної Литви, стала поворотним історичним моментом її історії[192].

Другий — федеративно-земський період — розвитку ВКЛ розпочався ліквідацією удільної системи і закінчився встановленням єдинодержавності. Держава стала союзом земель. Проте кожна земля зберегла майже всі державні права (власні закони і звичаєве право, дещо обмежене право зовнішніх зносин, власну верховну владу та систему фінансового управління).

Третій період характеризувався втратою федеративного характеру державного устрою і встановленням єдинодержавності. Визначальним тут уважається запровадження загальностанових привілеїв. Об’єднання ВКЛ з КП, що de jure закріплювалося Люблінською унією 1569 р. і знайшло свій вираз насамперед у організації єдиної верховної влади (короля, сейму і ради), фактично залишило князівство «саіет і nieruszonem». Адже навіть у XVI ст. провідним принципом державного устрою ВКЛ залишався територіально-федеративний. М. О. Максимейко вважав, що в тенденції до місцевого партикуляризму полягала логіка розвитку цієї держави, що її «землі», наділені у часи князювання Казимира Ягеллончика (1440–1492 рр.) спеціальними обласними привілеями, у XV–XVI ст. за своїм статусом наближалися до удільних князівств попередніх часів[193].

Інкорпорація українських земель до Речі Посполитої однак не принесла кардинальних змін у владних відносинах. Зокрема, на думку Н. М. Яковенко, для мешканців українських земель держава була категорією абстрактною — своєрідним придатком до особи правителя. А позаяк упродовж XVI ст. він був одночасно великим князем литовським і польським королем, то акт Люблінської унії, з точки зору сучасників, не становив чогось епохального — тим більше, що місцеві політичні інститути залишилися незмінними[194]. Така інкорпорація своєю чергою витворила на цих територіях феномен ексклюзивного права щодо інших коронних земель, оскільки за їх мешканцями залишилося право судитися за II Литовським (Волинським) статутом[195]. «Власне право» дозволяло, зокрема, відмовлятися від використання приписів коронних законодавчих актів як допоміжних у правових колізіях, які не регулювалися Волинським статутом.

З таким перебігом становлення і організації політико-державної влади цілком корелюється й еволюція судової влади. Так, у федеративно-князівський період існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, церковні суди, общинні суди. Упродовж другого (федеративно-земського) періоду суд, як і раніше, не був відокремлений від адміністрації, складаючи елемент привілею на уряд, мав персональний характер і на місцевому рівні ототожнювався з особою великокняжого намісника. Водночас виникло чимало нових видів судів, оскільки державна влада надала судові повноваження магнатам і шляхті (в третейських і доменіальних судах), міщанам (у судах міст-магдебургій), національним меншинам (у судах для інородців), окремим особам за прямим дорученням великого князя (комісарам, маршалку, пани-раді). Пояснюється така диференціація судових функцій передусім тим, що напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постійного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила зосереджуватися на військових справах та безпосередньо пов’язаних із ними фінансових; всі ж інші, зокрема й судові, розглядалися як другорядні. Інша причина полягала в посиленні протягом XV ст. корпоратизації суспільства. Одночасно існували судові привілеї і судові імунітети, які були наочним підтвердженням соціального статусу їхніх власників.

Загалом можна погодитися з твердженням С. Г. Ковальової, що суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню, державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником[196].

З першої половини XVI ст. у ВКЛ помітно посилюється роль шляхти, яка розпочала змагання за рівність із магнатами у правах, зокрема і в галузі судівництва. На сеймах 1547, 1551, 1554 років шляхта наполегливо порушувала питання про скасування судових привілеїв магнатів і створення шляхетських судів. Це стало передумовою подальшої судової реформи 1564–1566 рр. На Віленському сеймі 1565–1566 рр. ВКЛ було поділене на 30 судових повітів і в кожному повітовому центрі запроваджувалося три типи судів: земські — для розгляду цивільних справ, гродські — для розгляду справ кримінальних, підкоморські — для розгляду земельних справ.

II Литовський статут 1566 р. через запровадження уряду земського судді законодавчо закріпив початок виокремлення судової влади в державі як системи спеціальних інституцій. Право обирати членів земського суду — суддю, підсудка і писаря — було надано місцевій шляхті. Водночас створювався механізм державного впливу на цей процес: шляхтою обиралося чотири кандидатури на кожну посаду («людей добрих, доброчесних, розторопних, обізнаних у праві, шляхетського роду, здавна осілих у тому повіті, не іншої віри, тільки християнської» (розд. IV, арт. 1), а великий князь мав за власним вибором затвердити одного з цих претендентів. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном у присутності місцевої шляхти. Суддя, підсудок і писар зобов’язувалися з традиційною формулою, що збереглася від давніх часів, виконувати свої обов’язки, «не зважаючи на вищий або підлий стан, на достоїнства і посади, на багатого або вбогого, на приятеля кревного, ані на неприятеля, на тутешнього, ані на гостя не дивлячись, ні за приязню, ні за важністю, ні з остраху, ні за обіцянки і подарунки, ані сподіваючись пізнішого подарунка або якої винагороди, і без упередженості до сторони, і не побоюючись насильства, помсти, погрози, але самого Бога і його святу справедливість і право посполите і сумління своє перед очима маючи…» (розд. IV, арт. 1). Інша норма передбачала, що воєводи кожного повіту мають призначати з місцевої шляхти возних на заміну вижів і діцьких, які діяли в дореформених місцевих судах (розд. IV, арт. 4).