Розділ 4 Судова влада у литовсько-польську добу

Викладене, серед іншого, опосередковано зумовлювало зміст правовідносин, що складалися між суб’єктами судово-владних відносин на українських землях ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Давня правова традиція у поєднанні з суспільно-правовими трансформаціями вимагала особливого владного і водночас арбітражного характеру судочинства, яке мало поєднувати елементи імперативності й диспозитивності з тим, щоб «старина» і «новина», політичні, владні й економічні амбіції, насамперед шляхти, не знищили державний організм.

Очевидно, що скласти цілісне уявлення про судову владу можна, аналізуючи її прояви в усіх судах, які становили досить розгалужену судову систему. Кожен з них мав свої особливості. Так, щодо церковних судів, дослідники відзначають їх еволюцію в бік обмеження кола справ, підсудних духовному суду, дедалі частіше звертання до джерел світського права, звуження компетенції церкви, уподібнення доменіального суду церкви до світського доменіального суду[212]. Українські міста з магдебурзьким правом не відігравали вирішальної ролі в державно-суспільних процесах, а судівництво в них позначалося впливами як українського звичаєвого права, Литовського статуту, так і традиціями громадського правування[213].

На особливу увагу в контексті цього дослідження заслуговують, як уявляється, суд монарха, шляхетські суди та суд копи, аналіз яких найбільшою мірою дає змогу з’ясувати сутність і виявити тенденції розвитку судової влади на українських землях литовсько-польської доби.

Судова влада монарха

Базувалася на традиційному середньовічному уявленні про монарха як головного і бажаного її носія. Протягом середніх віків, пише О. Бальцер, «король є представником і охоронцем права, джерелом найвищої справедливості»[214]. Відоме з давньоруських часів явище «обезкняження» суду не спричинило втрату авторитету монаршого суду. І в XVI ст. король (він же великий князь Литовський) був єдиним найвищим суддею — «у підкоренні сторони під вирок судді вбачали скоріш підкорення особи під владу іншої особи». І очевидно, що, зокрема, шляхта ладна була зробити все, щоб підпадати під владу того, «чиєї вищості не можна заперечити — короля»[215]. Водночас можна стверджувати, що «ступінь бажаності» суду короля у передреформений період був значно вищим, ніж після проведення реформи. Адже тоді, на фоні значної дискредитації інших судів, які правували «власне для себе», склалося стійке суспільне переконання, що досягти правди можна лише у королівському або великокнязівському суді. Можна припустити, що достатньо реальна можливість такого суду, його високий авторитет зіграли свою роль у зміцненні королівської влади загалом. Окрім того, це певною мірою зробило короля союзником шляхти в її боротьбі з магнатами за зрівняння в правах. Разом з тим, слід відзначити додатковість, вторинність судових функцій монарха порівняно з іншими державними, передусім зовнішньополітичними та військовими, справами.

Правовий статус господаря як верховного судді ВКЛ в дореформений період (аналогічні процеси в Польщі відбулися загалом ще до приєднання українських земель) по-різному оцінювався дослідниками. Так, М. Ф. Владимирський-Буданов указував на суттєві обмеження цього всеосяжного, на перший погляд, права. Формально до господарського суду міг звернутися будь-хто з шляхетського стану, але фактично підсудність великому князю була значною пільгою, що або дарувалася з пожалуванням нерухомого майна («несудна грамота»), або належала визначеному колу осіб.

Можна говорити й про різні форми великокнязівської судової влади: суд великого князя з пани-радою, суд великого князя без пани-ради, суд окремих частин пани-ради замість великого князя (суд асесорський), суд замість великого князя і пани-ради підлеглих їм органів (суд маршальський), суд пани-ради замість господаря; суд комісарський, зібраний для розгляду однієї конкретної справи (переважно земського позову).

Така варіативність, уявляється, могла залежати від особи великого князя. Адже великокнязівський авторитет, а точніше ступінь його зверхності та впливовості в магнатському середовищі, вихідці з якого складали пани-раду, міг зумовлювати «одноосібність» його рішень, навіть за формальної присутності радників. Водночас обсяг судової влади пани-ради так само залежав як від особи конкретного господаря, так і її персонального складу. Очевидно, що обсяг судово-владних повноважень пани-ради був значно більший, ніж у призначених господарем великокняжих урядників, які виконували судові повноваження «з розказання». Отже, можливо говорити, що верховна судова влада у ВКЛ належала господарю та пани-раді.

Що ж стосується післяреформеного періоду, то функціонування виборного апеляційного суду — трибуналу, де склад суддів щороку оновлювався, не заважав, за висловом А.-С. Камінського, «вимагати від короля, аби він виступав вищим охоронцем миру і безпеки»[216].

Шляхта і судова влада

Становлення і розвиток судової влади шляхти є важливою складовою формування шляхетського стану загалом. Право судитися «своїм судом», згодом «одним судом з панами і магнатами», виборювалося в гострій боротьбі. Таке право, закріплене Віденськими привілеями 1565 і 1566 рр. та юридично оформлене Литовським статутом 1566 р., означало зрештою створення шляхетської республіки і в кінцевому підсумку встановлення всевладдя шляхти в державі. Серед інших, його характерними ознаками були конфліктність та агресія, а насильство, за висловом М. Блока, перетворилося на класовий привілей.

Ускладнював ситуацію відносно повільний поступ у визнанні бажаною моделлю поведінки «чоловіка спокійного, статечного», а «покою» (миру), «покою суседского, порадку посполитого» єдино можливим для суспільства. Варто згадати й те, що проти запеклих бандитів у повітах влаштовували кінні виправи, а від сильних світу цього доводилося захищатися розгалуженою системою сусідських зв’язків, зміцнених клієнтарною мережею, яку формували довкола себе не лише великі достойники та потужні латифундисти, а й шляхтичі-власники кількох сіл і місцеві земські урядники[217]. Все це створювало, за висновком Н. П. Старченко, «український феномен», що нормував взаємини шляхти, збільшуючи діапазон коливань між нормою і відступом від неї, — своєрідний аналог західноєвропейського карнавалу. Той чи інший конфлікт розвивався за певними відомими загалу, переважно шляхетському, правилами та з дотриманням ритуалу, створюючи «спектакль конфлікту»[218], який був у основі практично будь-якої судової справи. Показово, що в загальній масі злочинів левова частка припадала на наїзди. Так, за даними, наведеними при дослідженні архіву князів Масальських на Волині у XVI столітті В. Поліщуком, серед переліку справ більша половина стосується різного роду обопільних наїздів[219]. Аналізуючи зміст справ, зафіксованих в актових книгах гродських судів Волинського, Брацлавського, Київського воєводств на кінець XVI ст., О. О. Патяка стверджує, що переважною більшістю це були справи про «ґвалтовні наїзди» шляхти чи шляхетських урядників[220] на маєтки одне одного.

Очевидно, що за таких умов ефективність суду як логічного завершення (припинення, призупинення) конфлікту мала забезпечуватися зусиллями власне представників шляхетського стану. До цього слід додати ті ще мало досліджені ментальні підвалини, які зумовлювали ставлення шляхтича до офіційної судової процедури як такої, що може зашкодити його «добрій славі». Все це має пояснити популярність полюбовного (приятельського) суду — форми полагодження конфліктних взаємин з допомогою приватних осіб з ініціативи і за згодою сторін. Саме добровільністю забезпечувалася дієвість приятельського суду як гальмівного механізму в конфліктах членів озброєної спільноти, надзвичайно вразливих щодо питань честі[221]. І хоча конфлікт зазвичай включав елементи ритуалізованого публічного демонстрування ворожості, шляхетська спільнота була заінтересована у збереженні відносної рівноваги між своїми членами.

Полюбовні (приятельські) суди за означенням могли набувати різних форм, здійснюватися за різними схемами, мати різну кількість учасників, різну тривалість тощо, переслідуючи завжди одну мету — замирення конфліктуючих сторін через досягнення певного компромісу між ними. При цьому так звана добровільність з обох сторін маскувала тиск на них з боку судової системи й шляхетської спільноти, а також пом’якшувала почуття образи одного контрагента та знімала гостроту урази для честі іншого[222].

Водночас, як зазначалося, вінцем устремлінь шляхти було запровадження виборного шляхетського суду, з чіткою законодавчою регламентацією норм процесуального права й владними механізмами його забезпечення.

Отже, слід визнати різновекторність устремлінь шляхетського загалу, зумовлених намаганням зберегти звичний спосіб залагодження суперечок, насамперед через інтерес у збереженні судової системи, вибудованої чи не виключно на персональних зв’язках, стійкі преференції полюбовного способу вирішення конфліктів і нагальну необхідність по-новому структурувати цю важливу ланку суспільно-державного життя.

Копа і судова влада

Судова влада громади найбільший прояв мала в копних судах[223]. Судова влада копи базувалась, на думку Ф. І. Леонтовича та його послідовників, насамперед на таких моментах. Перший — це «первинні умови соціального ладу старих автономних земель-общин, за слабкого розвитку загальної концентрованої влади, яка б відправляла власними силами і засобами функції правоохорони населення»[224]. Другий — широка юрисдикція — «до копного суду міг звернутися кожний, хто потерпів шкоду від невідомого шкідника… зрозуміло, що такою доступною допомогою народного суду користувалися особи всіх суспільних класів»[225].

Як зазначалося, підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах[226]. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу, до якого входили всі мешканці території, що простягалася від цього пункту в чотири сторони на одну литовську милю (приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Площа копного округу дорівнювала приблизно 115–225 км2 (див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 25; Статут 1588 р., розд. XIV, арт. 9; розд. XI, арт. 26).

Особливий інтерес у зв’язку з копним судочинством, зокрема і підозрілим ставленням до чужинців, «непохожих», «лєзних», «перехожих» людей, загалом, викликає інститут сусідської солідарності. Адже сусідський «обичай» інколи протиставляється праву: «нехай ідуть і справуються сусідським обичаєм, але не водлуг права, єдно водлуг сусідства», — цитує знавець копного права І. Ю. Черкаський[227]. Тут видаються важливими декілька моментів. По-перше, в суспільстві, де навіть копа розрізнялася за назвою у зв’язку з її складом: «не з близьких сусідів, але людей чужих, сторонніх», важливу роль відігравали локальні солідарності. По-друге, слід узяти до уваги тривале збереження, зокрема в копному судочинстві, центральної ролі інституту свідків у його широкому значенні. По-третє, судовий процес та інтерпретація права все ще залишалися частиною усної культури, коли вагу письмового документа як юридичного доказу переважували зізнання свідків. До того ж копний суд був порівняно швидким та неупередженим. Водночас цілком у дусі александрійсько-київської культурно-філософської традиції «шукати не істину, а правду» судове слідство базувалося на інституті відведення вини: встановлювався не винний, а той, хто не зміг довести свою невинуватість. За неможливість «відвести слід» мала місце й колективна відповідальність. Визнання цього давнього способу вирішення конфліктів не виключали однак агресії і ворожості, зокрема з боку панів, які могли «з’явитися на копу лише для того, щоб провести на ній ряд ворожих актів стосовно позивача і самої копи»[228], і, очевидно, вдавалися до сили, аби нехтувати судові процедури і вироки.

З посиленням державної централізації судова влада копи «одержавлюється» через приписи щодо присутності на ній урядників, фіксацію її вироків, складення по його закінченні «реляції» — донесення для місцевого державного гродського суду, з їх занесенням до актових книг. Водночас держава була заінтересована у збереженні копного судочинства: прямі вказівки про це містить Литовський статут 1588 р., а численні актові матеріали свідчать про його популярність у суспільстві. Однією з причин цього, очевидно, є те, що за судовою владою копи стояв увесь хід правового розвитку. Адже абстрактна ідея права не з’явилася сама собою. Вона є результатом тривалої боротьби різних життєвих відносин й інтересів, зіткнення яких викликає необхідність в їх захисті шляхом як самосуду, так і суспільного наряду. Якщо суд і його головні атрибути хоча б у найпримітивніших формах мали з’явитися раніше, чим вповні склалася в загальних рисах абстрактна ідея права[229], то, як уявляється, це був суд громади насамперед як неупередженого, але й усевладного арбітра.

* * *

Судова влада на українських землях литовсько-польської доби — це складне суперечливе явище, аналіз якого має базуватися на з’ясуванні ментально-культурних підвалин середньовічного і ранньомодерного соціуму. Функціонування судочинства зумовлювалося всім соціальним тлом суспільства, співіснуванням різних ціннісних систем його представників у їх нерозривній єдності.

Існує відчутна залежність сприйняття чи несприйняття певних носіїв судової влади від наявних у суспільстві духовних цінностей, стандартів поведінки, її мотивації тощо. Зважаючи ж на соціальну і культурну строкатість середньовічного, зокрема й українського, суспільства, можна говорити про різні типи судової влади та їх конкуренцію як з огляду на здатність забезпечувати прийнятний рівень правопорядку, так і на об’єктивну еволюцію державної влади загалом з тенденцією до її розділення. Показовою при цьому є еволюція судової влади монарха, шляхти і копи.