Розділ 4 Судова влада у литовсько-польську добу

Слід підкреслити, що відсутність чіткого унормування питань юрисдикції і підсудності створювала ситуацію, коли до земського суду на українських землях ВКЛ міг звернутися кожен мешканець повіту. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що на відміну від польської моделі земський суд у ВКЛ, хоча й складався зі шляхти, сформувався як позастановий.

II Литовським статутом було також упроваджено гродські суди, які мали розглядати кримінальні справи мешканців повіту. Гродський суд, як і земський, веде своє походження від колишніх місцевих судів (інша назва — замковий). Гродський суд мав складатися з воєводи або старости (чи призначеного ними намісника), замкового судді й замкового писаря. Замковий суддя призначався воєводою або старостою з місцевої шляхти; він мав бути «чоловеком добрим, в тому повіті осілим, присяглим» (розд. IV, арт. 21).

З часом функції земського і гродського судів значною мірою змішуються. Навіть досвідчені юристи не могли визначити підсудність справ, а прокуратори вміло маніпулювали спірною юрисдикцією, затягуючи справу. Н. П. Старченко на підставі аналізу діяльності Луцького гродського суду зазначає, що розгляд багатьох справ, що надходили до суду, відкладався: деякі (33 %) — до наступних «рочків», щонайменше на шість тижнів, більше третини (37 %) ішло на апеляцію до трибуналу, відтак залагодження суперечок відкладалося на рік. Утім, річний інтервал був оптимістичним прогнозом навіть для справ, які завершувалися трибунальським декретом. Адже лише у третині вироків, що надходили з трибуналу для виконання, інтереси скривдженого було задоволено, до того ж у більшості випадків не з ініціативи суду, а через домовленості сторін. Близько 60 % трибунальських справ переносилися на наступні «рочки» або на невизначений час, бралися сторонами на «розейм» (полюбовний суд), поверталися до трибуналу тощо.

Серед справ, що розглядалися у гродському суді повторно (після перенесення з перших рочків на наступні), позивачі дістали сатисфакцію менше, ніж у третині випадків (27 %), стільки ж — ще раз перенесли вирішення суперечок на чергову сесію. Практика звільнення відповідача від процесу через формальні причини (зазвичай погрішності в позові або в уповноважувальних листах адвокатів на ведення справ) або ж відкладення справи на наступні «рочки» через хворобу відповідача (циляція), що було основним варіантом затягування процесу в 1560–1580 рр., помітно зменшується з підпорядкуванням Волинського воєводства юрисдикції Люблінського трибуналу. У діяльність гродського судочинства було тісно вплетене полюбовне залагодження суперечок, тобто вирішення конфлікту між контрагентами за допомогою, а зазвичай і з ініціативи, спільних приятелів, інколи й самих суддів. Загалом близько п’ятої частини всіх справ, які надходили до суду, ще до початку процесу відправлялися для «приятельського єднання»[197].

Свідченням зміцнення судової влади у ВКЛ може бути те, що II Литовським статутом передбачалися заходи щодо забезпечення судочинства: з’явлення звинуваченого до суду, дотримання порядку в суді, недоторканності учасників судового процесу. Зокрема, при вчиненні особливо тяжкого злочину, в разі ухилення відповідача від з’явлення, гродський суд негайно повідомляв про це місцеву адміністрацію та ініціював особливу процедуру виволання (аналог польській баніції). Виволаний (банітований, баніт) оголошувався поза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялося спілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти — сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.

До компетенції підкоморських судів на українських землях ВКЛ входив розгляд земельних справ шляхти, але на практиці до нього нерідко звертались і в інших випадках, що стосувалися земельних справ, наприклад, при розподілі спадщини, при купівлі-продажу землі тощо. Статут 1566 р. передбачав створення в кожному повіті посади підкоморія. На цю посаду великим князем призначалися шляхтичі, осілі в повіті, з доброю репутацією. По призначенні підкоморій мав принести присягу, текст якої був визначений Статутом. Діяльність підкоморського суду підпорядковувалася чітким вимогам, недотримання яких призводило до затягування справ та оскарження його рішень.

Невдовзі після Люблінської унії на всіх землях Речі Посполитої були засновані трибунали як суди другої (апеляційної) інстанції. Рішеннями Вальних сеймів у Варшаві послідовно було засновано Коронний трибунал для Великої і Малої Польщі та Луцький трибунал для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств (обидва у 1578 р.), а також Головний литовський трибунал (1581р.). Створення трибуналів обмежувало королівські судові прерогативи, але король все одно залишався останньою судовою інстанцією. Особливий інтерес викликає Луцький трибунал, який до певної міри відбивав прагнення української шляхти судитися і власним («статутовим») правом, і власним судом[198]. Утім 1589 р. він був ліквідований. На відповідні українські землі, а в 1635–1648 р. і на відвойоване у Московії Чернігівське воєводство, поширилася юрисдикція Коронного трибуналу (він засідав у різних місцях, але «українські справи» переважно розглядалися на сесіях у Любліні). Попри чітке законодавче оформлення діяльності згаданих апеляційних інстанцій, можливість оскарження їхніх рішень у задвірному (надвірному) суді, існування процедури перенесення справи до іншого суду та відкладення розгляду на наступні рочки заплутувало інстанційні відносини між судовими установами й породжувало судову тяганину[199].

Від початку XVI ст. почав формуватися особливий правовий статус української «козацької людності» Великого князівства Литовського. Протягом кінця 1550-х — першої половини 1560-х рр. козаки здійснили кілька спроб конституювати своє утворення як організацію лицарського люду, що перебуває на військовій службі в польського короля. Це спричинило появу універсалу Сигізмунда ІІ Августа від 20 листопада 1568 р., яким було започатковано визнання владою окремого статусу козацтва, що передбачав низку імунітетів, зокрема і судових. Так, унаслідок «козацької реформи» 1568–1572 рр. польський монарх вивів «козаків, які на службі нашій», з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману Речі Посполитої Ю. Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначив українського шляхтича Я. Бадовського. Так, на думку Т. В. Чухліба, розпочався тривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорізького[200].

Принагідно маємо спростувати міф про існування окремого «Малоросійського трибуналу» в Батурині, нібито заснованого Стефаном Баторієм. Як зазначав О. М. Лазаревський[201], почалося все з того, що співзвучність назви міста з іменем короля надихнула деяких авторів на невиправдане перенесення дати заснування Батурина на кілька десятків років назад (від 1625 р. до 1576 р.). Згодом анонімний автор «Історії Русів» доповнив цю вигадку безапеляційним, але теж, як згодом виявилося, недостовірним твердженням про існування королівської грамоти, в якій, серед іншого, Стефан Баторій надавав право українським козакам у службових справах судитися в своїх полкових і сотенних судах, а також повелів відправляти справи «трибуналу руському» в новоутвореному місті Батурині. Автор навіть навів докладну структуру цього трибуналу. Після того, спираючись на «Історію Русів», інформацію про «Батуринський трибунал» повністю чи частково відобразили в своїх працях М. А. Маркевич, Д. М. Бантиш-Каменський, В. Б. Антонович і чимало інших, менш відомих дослідників.

Показовою щодо природи верховної судової влади в Речі Посполитій була діяльність сеймового суду. Судочинство в сеймовому суді здійснювалося монархом за участі сенаторів, до його юрисдикції належали справи, що набули найбільшого публічного розголосу, в його засіданнях брали участь найкращі знавці права коронного, литовського, волинського. Утім ефективність навіть цього суду не була високою — колізійний характер права давав можливість неодноразового перенесення справи, король залишив за собою право вибіркового правосуддя, порушуючи порядок у реєстрі справ, що було значним важелем впливу монарха на сторони, які шукали справедливості в сеймовому судочинстві[202].

Отже, судоустрій на українських землях ВКЛ упродовж кількох століть зазнав помітної еволюції. Судова система до її відносного усталення у Статуті 1566 р. включала низку різноманітних судів, більшою чи меншою мірою пов’язаних між собою. Відображенням відносного плюралізму тогочасного судівництва, на нашу думку, є жвава дискусія, яка точиться до сьогодні щодо класифікації цих дореформених судів ВКЛ[203]. Беручи до уваги, що відправлення правосуддя пов’язане з проявом влади, є певні підстави стверджувати про наявність у цей час ознак плюралізму судової влади. Звісно, заслуговує на увагу й висновок С. Г. Ковальової щодо відсутності на теренах ВКЛ судової влади як такої аж до проведення судової реформи 1564–1566 рр.[204]

Утім, на нашу думку, якщо розглядати судову владу як функцію чи складову частину публічної влади, то можна визнати існування судово-владних відносин на українських землях ВКЛ. Зумовлені суспільною неоднорідністю, ці відносини базувалися на розпорошеності судової влади, коли кожна спільнота претендувала на судову владу поруч, а то і замість держави. Ознакою доби стала певна «конкуренція судових влад» з тенденцією до пріоритету державної судової влади. Ця тенденція виявлялася в прямій або опосередкованій присутності держави у будь-якому судовому процесі, контролі через апеляційні повноваження центрального державного суду над недержавними судами, а також можливості судового контролю з боку гродських судів діяльності копних, доменіальних судів і судів для інородців.

4.4. Судово-владні відносини: сутність і тенденції еволюції

Природа судової влади характеризується через соціальні відносини, детерміновані суспільним уявленням про право і правосуддя. Серед найбільш значущих моментів тут можна виділити зміст судово-владних відносин, який поєднує елементи імперативності й диспозитивності і зрештою визначає правовий статус суб’єктів відповідних владовідносин (суб’єкт-носій влади — суб’єкт-адресат).

У середньовічному суспільстві всі соціальні категорії були, зазначає А. Я. Гуревич, також і передусім правовими. Середньовіччя не визнає фактичного стану індивіда або групи людей, не «оформленого» юридично. Водночас середньовічне право не було внутрішньоузгодженим і давало привід для різних тлумачень і спорів. Синонім справедливості, воно водночас не було орієнтоване на істину в сучасному розумінні: істиною вважали те, що було доведено в суді нерідко через клятви й присяги, дотримання певних ритуалів. Зокрема, як зазначає Н. П. Старченко, до середини XVI ст. і пізніше поєдинки все ще мають виразні риси судового способу доведення шляхтичем своєї правди. Схоже, що межа між двобоєм як варіантом Божого суду й ним же як механізмом захисту честі була доволі розмитою[205].

У контексті способів пошуку справедливості на цьому етапі правового розвитку показовою є еволюція інституту присяги, що призначалася сторонам судовим декретом. Згідно з правовими приписами основним способом доведення у суді мали бути документи і покази свідків, «наипевнейшые и наиґрунтовнейшые доводы», і лише коли їх бракувало, передбачалося застосування присяги (II Литовський статут, розд. 4, арт. 52). На практиці виявлялося, що «не виграти… жодної справи без присяги» — вона застосовувалася навіть тоді, коли ситуація була очевидною. Водночас шляхта, яка в судовому процесі за найменшої нагоди заявляла про свою готовність присягнути на доведення власної «правди», на ділі виконувати заяви не поспішала, оскільки цей акт вважався небажаним для доброго християнина[206]. Небажання присягати подекуди було сильнішим за можливі втрати при відмові від присяги. Подібною була ситуація і в громадському судочинстві. Не заглиблюючись в особливості функціонування цього правового інституту загалом, відмітимо, що така двозначність у ставленні до присяги як одного з архаїчних правових способів шукати правду може свідчити про «перехідний» характер правової свідомості, коли влада Божого суду ще цілком складала конкуренцію судовій владі соціуму. Так чи інакше сторони воліли закінчити справу миром, аби уникнути присяги.

Ще одним моментом, який хоча прямо й не стосується судової влади, але дає змогу зрозуміти правовий фон середньовічного українського суспільства, типову поведінку суб’єкта-адресата судової влади, є досліджений Ю. Зазуляком феномен погроз і ворожнечі в шляхетському соціумі[207], в якому погрози розумілися як символічне насильство, виступали як своєрідна форма публічної похвальби. Саме публічність погроз призводила до визнання їх певною мірою юридичним фактом, що має значення для судового процесу[208]. Показовим для цієї тенденції може бути те, що з кінця XV ст. дійшли перші згадки про «листи-відповіді», які містили писемні погрози проти супротивника і які, таким чином, формально санкціонували стан ворожнечі. У наступному, XVI ст. такі «листи-відповіді» стали обов’язковими для того, щоб оголошена ворожнеча вважалася законною. Навіть тяжкі злочини — наїзди на маєток супротивника, які в тому числі були традиційними актами ворожості, попри свій неправовий характер, в окремих випадках здійснювалися при асистуванні возного. Возний бував при кожній важливій події життєдіяльності шляхтича, легалізуючи її, зокрема у тих випадках, які в далекій або близькій перспективі могли спровокувати конфліктну ситуацію. У возному була заінтересована й сторона, яка вдавалася до протиправних дій, оскільки він міг надати у суді вигідні для неї свідчення[209].

Власне, правова регламентація та «вмонтованість» у судівництво як крайніх емоційно-психологічних станів, так і прямих переступів, може слугувати ілюстрацією формування «найважливішої цивілізаційної амбіції початку Нового часу — амбіції рішення буквально всіх і будь-яких конфліктів […] через вироблені людьми процедури»[210].

Головна ж роль у додержанні таких процедур у пореформений період відводилася возним, які не мали жорсткої прив’язки до конкретної судової інституції і діяли в межах усіх видів воєводських/повітових судів: гродського, земського, підкоморського, каптурового, трибунальського, а також тих, що лише окремими аспектами своєї діяльності пов’язувалися з офіційним судочинством, — копного і полюбовного.

Тотальність участі возного у судівництві (за словами автора XVI ст. Лукаша Гурніцкого, «mało nie wszystko prawo wasze na woźnym […] zawisło»[211]) часто робила його об’єктом впливу, а інколи і погроз, що не дало можливості усталитися цьому інституту.