Розділ І. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності

Разом з тим, якщо приватне підприємство чи товариство з обмеженою відповідальністю, у якого один засновник, не має найманих працівників і господарська діяльність ним здійснюється безпосередньо його власником, який одночасно є його керівником (виконавчим органом), то в цій частині її діяльності така особа не виконує організаційно-розпорядчих обов'язків, а отже, не повинна визнаватись службовою особою. Саме таку позицію зайняла колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва по справі Ц., який вироком Оболонського районного суду м. Києва був засуджений за ч. 3 ст. 365 КК. Ц. був визнаний винним в тому, що, будучи директором приватного підприємства, знищив зелені насадження, спричинивши територіальній громаді м. Києва збитки на суму 17 190 грн.

Відміняючи вирок і направляючи справу на додаткове розслідування, колегія суддів в ухвалі вказала, що при додатковому розслідуванні необхідно встановити, чи може бути визнана службовою особою особа, яка керує виключно сама собою і управляє лише своїм власним майном, навіть при тому, що приватне підприємство є юридичною особою[320].

Позиція Л.П. Брич та В.О. Навроцького щодо юридичного статусу власника та/або власника — директора приватного підприємства піддана аргументованій критиці О.О. Дудоровим, який обґрунтовано зазначає, що засновник приватного підприємства (безпосередньо чи шляхом призначення директора) керує не своїм власним майном, а таким самостійним суб'єктом господарських відносин, як приватне підприємство, за яким на праві власності закріплюється передане йому майно[321]. У своїх попередніх публікаціях ми також обґрунтовували позицію, що власник приватного підприємства, який є одночасно його директором, є службовою особою[322].

Зазначимо, що наведені позиції щодо юридичного статусу власника приватного підприємства, який є одночасно його директором, висловлені до набрання чинності з 1 січня 2004 р. новим Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, якими дещо по-іншому вирішені питання щодо визначення видів підприємств та їх організаційно-правових форм.

Види підприємств до набрання чинності ГК України з 1 січня 2004 р. визначались п. 1 ст. 2 Закону від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» в редакції Закону від 4 лютого 1998 р., згідно з яким в Україні діяли такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство. Такий поділ підприємств на види базувався на положеннях про форми власності, які визначаються Законом від 7 лютого 1991 р. «Про власність» та Конституцією України.

Цивільний кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2004 р., виділяє чотири форми власності: власність Українського народу (ст. 324), приватну власність (ст. 325), державну власність (ст. 326) та комунальну власність (ст. 327). Згідно з ч. 1 ст. 325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Відповіддю до визначення форм власності у ЦК України ч. 1 ст. 42 ГК України виділяє такі види та організаційні форми підприємств:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

— державне підприємство, що діє на основі державної власності;

— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Крім того, абз.2 ч. 1 ст. 42 ГК України, в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Згідно зі ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання — юридичної особи.

Підприємством колективної власності, згідно зі ст.93 ГК України, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Такими підприємствами є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Таким чином, приватним підприємством за Законом «Про підприємства в Україні» визнавалось підприємство, засноване на власності однієї фізичної особи. Згідно ж зі ст. 42 та ст. 113 ГК України власниками приватного підприємства можуть бути і декілька фізичних осіб, які можуть або працювати на ньому та/або використовувати працю інших фізичних осіб (найману працю). Якщо співвласників приватного підприємства декілька, то його директором може бути лише один із них, а інші можуть займати інші посади на підприємстві, тобто бути його працівниками, в тому числі і його службовими особами — головним бухгалтером, заступником директора тощо.

Головним для визнання особи службовою є не те, є вона чи ні власником (співвласником) будь-якого підприємства, в тому числі і приватного, а те, яку вона обіймає посаду на такому підприємстві і якими повноваженнями наділяється у зв'язку із займаною посадою. Крім того, повноваженнями організаційно-розпорядчими чи адміністративно-господарськими особа наділяється не власником підприємства, а законом та статутними документами підприємства, які і визначають обсяг таких повноважень. Власник підприємства лише призначає особу на посаду службової особи, конкретизуючи при цьому коло її повноважень (наділяючи її певними правами та покладаючи на неї певні обов'язки).

Р.Л. Максимович, розділяючи в цілому позицію В.О. Навроцького та Л.П. Брич щодо визначення юридичного статусу власника приватного підприємства, робить висновок, що власника приватного підприємства не слід вважати службовою особою, проте таким спеціальним суб'єктом злочину може бути визнаний директор приватного підприємства[323].

Разом з тим Р.Л. Максимович, по суті, однозначної відповіді на питання, чи є службовою особою директор приватного підприємства, який є і його власником, не дає. Висновок же про те, що власника приватного підприємства не слід вважати службовою особою, роблять всі вчені, які висловлювали позицію з цього питання.

Р.Л. Максимович, не піддаючи в цілому нашу позицію з питання щодо правового статусу власника приватного підприємства, який одночасно є і його директором, не погоджується з тим, що, на нашу думку, майно приватного підприємства є власністю саме підприємства, а не його власника. Таке твердження, на його думку, не відповідає чинному Цивільному кодексу України, відповідно до ст. 191 якого підприємство становить собою єдиний майновий комплекс і є нерухомістю, підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу застави, оренди та інших правочинів, що, на думку Р.Л. Максимовича, означає, що підприємство, згідно з цивільним законодавством, є об'єктом цивільних прав, а отже, засноване особою підприємство стає її приватною власністю[324].