Розділ І. Судимість як соціально-правове явище

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 05.02.2004 р. П. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі. П. раніше був судимий 12.06.2003 р. за ст. ст. 309 ч. 1, 317 ч. 1 КК і на підставі ст. ст. 70, 75 КК йому остаточно було призначене покарання у виді 3 років позбавлення волі і звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки. Постановою місцевого суду від 10.09.2003 р. на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., П. було звільнено від покарання. В апеляційному порядку справа не переглядалася. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив останній злочин 01.09.2003 р. Верховний Суд України, змінюючи рішення місцевого суду, вказав, що суд неправильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 309 КК, оскільки суд звільнив П. від покарання на підставі Закону України “Про амністію”, то відповідно до ч. 3 ст. 88 КК він є особою, яка не має судимості, тому кваліфікація його дій судом за ознакою повторності є неправильною [76].

(За ради об’єктивності слід визнати, що кваліфікація дій П. за ст. 309 ч. 2 КК (за ознакою повторності) фактично є правильною, оскільки П. 01.09.2003 р. вчинив умисний злочин під час іспитового строку, а тому відповідно до п. “г” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., амністія не могла бути до нього застосована постановою суду від 10.09.2003 року).

Такою судова практика була і під час дії Кримінального кодексу України 1960 р.

Приклад: Вироком обласного суду від 05.10.1998 р. В., раніше судимого 1312.1994 р. за ч. 2 ст. 140 КК на 3 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку, — було засуджено за ч. 3 ст. 193 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 142 КК на 8 років позбавлення волі, за п.п. «г», «ж», ст. 93 КК на 9 років 6 місяців позбавлення волі, на підставі ст. 42 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років 6 місяців і на підставі ст. 43 КК остаточно призначено покарання у виді 10 років позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, зокрема відзначив, що суд, вказуючи, що злочини В. вчинив під час відстрочки виконання попереднього вироку, і, призначаючи йому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 43 КК, не врахував, що постановою районного суду від 07.08.1995 р. В. було звільнено від покарання, призначеного вироком суду від 13.12.1994 р., на підставі п. «а» ст. 3 Указу Президента України «Про амністію з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні» від 19.04.1995 р., а також те, що зазначена судимість відповідно до ст. 55 КК погашена [77].

В судовій практиці виникали питання, чи однаково погашається судимість у осіб, якщо вони в таких випадках звільняється від призначеного покарання не на підставі акта про амністію, а на підставі ч. 1 ст. 78 КК, тобто після закінчення іспитового строку?

На наш погляд, правові наслідки відсутності судимості в цих випадках однакові. Однак, правові підстави і правила погашення судимості, різні. Так, особа яка звільняється від покарання згідно акта про амністію, не має судимості на підставі ч. 3 ст. 88 КК, тобто в цих випадках судимість у таких осіб існує з дня набрання законної сили обвинувальним вироком до моменту звільнення від покарання, а у осіб, які звільнені від призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, не має судимості на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК, тобто судимість у таких осіб існує з дня набрання законної сили обвинувальним вироком до закінчення іспитового строку [78].

— звільнення особи від покарання, яка знаходилась певний строк під вартою в порядку запобіжного заходу. Головною ознакою цього виду звільнення від покарання — є вимога, щоб тривалість знаходження особи під вартою було не менше половини призначеного основного строку покарання.

Приклад: Вироком місцевого суду від 21.07.2004 р. Г. засуджено за ч. 2 ст. 190 КК до 1 року обмеження волі, за ч. 2 ст. 186 КК до 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточне покарання йому призначено — 3 роки позбавлення волі. Верховний Суд України змінив рішення суду. Із матеріалів справи вбачається, що Г. був засудженим вироком суду від 12.10.2000 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 206 КК на 3 роки позбавлення волі та звільнено від покарання на підставі ст. 5 Закону України “Про амністію” від 11 травня 2000 р. Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК особи звільнені від покарання, визнаються такими, що не мають судимості. За змістом цього закону до таких осіб відносяться і особи, які повністю звільнені від призначеного покарання внаслідок амністії. За таких обставин необхідно виключити із вироку кваліфікуючу ознаку — вчинення злочину повторно, а його дії перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 190 КК [79].

Оскільки згідно до вимог ст. 5 Закону України «Про амністію» від 11 травня 2000 р. звільнити від покарання осіб, крім перелічених у статті 1 цього Закону, засуджених за тяжкі злочини до позбавлення волі на строк до шести років включно, можливо, якщо вони на день набрання чинності відбули не менше половини призначеного строку покарання, можна зробити висновок проте, що на день набрання чинності акту про амністію, Г. знаходився під вартою не менше 1 року 6 місяців.

2) Звільнення особи від невідбутої частини покарання, тобто звільнення засуджених від покарання під час його відбування останніми. Це основний вид звільнення передбачений актами про амністію, оскільки із всіх статей Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. де передбачено звільнення від покарання осіб, цей вид звільнення від покарання відсутній тільки в статті 1 цих Законів. Головною ознакою цього виду звільнення — є вимога, щоб засуджений відбув певний строк основного покарання, в залежності від характеру злочину, а також групи осіб, які вчинили цей злочин, актами амністії передбачені строк — не менше половини призначеного основного строку покарання. Без виконання цієї вимоги, засуджений не може бути звільнений від невідбутої частини покарання, тому не випадково ця вимога Законів включена нами, як обов’язкова передумова звільнення особи від покарання.

При цьому звертаємо увагу ще раз на те, що тлумачення статей 2–4 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. свідчить про те що особи в таких випадках підлягають звільненню від так званих строкових покарань і в зв’язку з цим ці покарання відбуваються засудженими, тобто вони тривають у часі, проміжок яких визначається вироком суду.

Виникає наступне питання, чим же звільнення від покарання відрізняється від звільнення від невідбутої частини покарання, якщо наприклад, як при звільненні від покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйонові військовослужбовців за злочини невеликої та середньої тяжкості, так і при звільненні осіб від невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі, перші і останні відбули частину покарання?

На наш погляд, звільнення від покарання відрізняється від звільнення від невідбутої частини покарання насамперед тим, що в першому випадку після звільнення особа від покарання вона не має судимості, а в останньому випадку після звільнення від невідбутої частини покарання, вона є судимою[80].

При цьому звертаємо увагу на те, що при звільненні від покарання можливі два випадки, коли:

— особа звільняється від всього покарання на підставі вироку суду (ухвали апеляційного суду) тобто до набрання законної сили обвинувальним вироком, і в цьому випадку судимість зовсім не виникає (ч. 3 ст. 88 КК);

— особи після набрання обвинувальним вироком законної сили стали судимими, відбули частину покарання, наприклад у виді тримання в дисциплінарному батальйонові але після дострокового звільнення від невідбутої частини покарання на підставі ст. 4 Закону України «Про амністію» від 12 грудня 2008 р., визнаються такими, що не мають судимість (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК).

Таким чином можна зробити висновок про те, що ознаками “повного звільнення від покарання” слід вважати не тільки звільнення особи від основного та додаткового покарання, а також:

— відсутність реального строку відбування покарання засудженим у процесі виконання вироку;

— або, якщо все таки засуджений реально відбував покарання, але після звільнення від покарання, він на підставі закону визнається таким, що не має судимості у майбутньому.

1.1.3. Підстави припинення судимості у осіб, які звільненні від покарання та від кримінальної відповідальності