Розділ І. Судимість як соціально-правове явище

Як відзначав В.В. Голіна, судимість — складне юридичне явище, яке має багатофункціональне соціальне і правове призначення. Інститут судимості тісно пов'язаний з іншими інститутами кримінального права, правовим статусом особистості, інститутами соціального контролю тощо, а в більш широкому масштабі слугує своєрідним індикатором морального стану суспільства [3].

Проблемам судимості в першій половині ХХ століття на Україні, як законодавець, так і наука кримінального права, багато уваги не приділяли. Наприклад, Кримінальний Кодекс Української РСР 1927 р. не передбачав конкретної кримінально-правової норми в Загальній частині КК, яка би регламентувала правовий порядок застосування інституту судимості до засуджених. Між тим, в деяких статтях КК 1927 р. питання судимості в тій чи інший мірі розглядалися. Наприклад, в п. «в» ст. 15 цього Кодексу було відзначено, за тих, що не мають судимості, визнаються особи засуджені до позбавлення на строк не більше шести місяців або до будь-яких інших м’якших заходів соціального захисту, які протягом трьох років від дня відбуття застосованих до них відповідних заходів соціального захисту не вчинили нового злочину, а також засуджені до позбавлення волі на строк понад шість місяців, але не більше як на три роки, які не вчинили нового злочину протягом шести років [4]. В ст. 50 КК 1927 р. було вказано, що, якщо протягом призначеного судом іспитового строку умовно-засуджений не вчинить нового злочину, то вирок суду вважається таким, що втратив силу, і умовно-засуджений вважається несудимою особою [5].

В ст. 55 Кримінального Кодексу Української РСР 1960 р. вперше на законодавчому рівні був регламентований порядок застосування інституту судимості, який має правове значення для судової практики і до сьогоднішнього дня. В другій половині ХХ століття на Україні серед вчених хто системно розглядав питання застосування судимості, слід насамперед визначити В.В. Голіна [6].

В юридичній літературі є різні поняття (ознаки) судимості, однак враховуючи обмежений об’єм цього посібника, ми розглянемо тільки деякі з них, які на наш погляд, мають значення насамперед для практикуючих юристів.

Так, на думку П.Л. Фріс, судимість це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов’язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання [7].

В.В. Голіна відзначає, що судимість особи — це її правовий стан, створений реалізацією кримінальної відповідальності, що виникає внаслідок засудження винної особи обвинувальним вироком суду за вчинення нею злочин до покарання, який виступає підставою для державного осуду і застосування до нього передбачених законом на протязі певного, законом установленого перебігу часу, обмежень та втрат і відіграє роль сприяючого засобу досягнення і закріплення цілей покарання [8].

З точки зору Є.О. Письменського, — судимість є правовим станом особи, який виникає в результаті засудження за вчинений злочин із призначенням покарання та полягає в можливості настання для неї правових наслідків, які передбачені цим Кодексом та іншими законами України [9].

Верховний Суд України в п. 1 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості” звернув увагу суддів на те, що судимість є правовим станом особи, який виникає у зв’язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків [10].

Таким чином, судимість — це наслідок засудження особи за вчинений злочин, що веде до настання для неї певних негативних правових наслідків.

В.О. Навроцький відзначає такі ознаки судимості, як те, що вона: 1) є наслідком засудження за вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою); 3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї правових наслідках, — а крім того, 5) умови перебігу судимості та її кримінально-правові наслідки визначені КК. Загально правові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами [11].

З точки зору Є.О. Письменського, за своїм змістом судимість характеризується тим, що: 1) являє собою особливий правовий статус особи; 2) зумовлюється вчиненим злочином; 3) є наслідком засудження за вчинення злочину; 4) виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили; 5) завжди є результатом призначення покарання: 6) має чітко визначені часові межі, установлені кримінальним законом; 7) має персональний характер і пов’язана лише з конкретною особою; 8) означає можливість настання для особи певних правових наслідків; 9) погашається після закінчення строку, визначеного КК, чи знімається в установленому законом порядку [12].

Що насамперед об’єднує ці поняття (ознаки) судимості? Це то, що судимість це такий «особливий правовий стан», який породжує певні «негативні правові наслідки», для особи, засудженої до кримінального покарання. «Стан» і «наслідки» органічно пов’язанні між собою, тобто, якщо відсутній або перестав діяти у особи цей «особливий правовий стан», то не можуть наступати для даної особи і певні «негативні правові наслідки».

Підставою для виникнення судимості є призначення засудженому кримінального покарання. Таким чином, якщо з будь яких причин кримінальне покарання відсутнє, або особа була на будь-якій правовій підставі повністю звільнена від призначеного покарання, то це означає, що судимість (правовий стан) не виникає і для засудженого не наступають ніякі негативні наслідки пов’язані з нею. Наприклад, якщо особу було звільнено від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав (ст. ст. 45–49 КК) постановою суду, то вона не має судимості, оскільки кримінальне покарання їй не призначалося і обвинувальний вирок щодо неї не виносився. Відсутня буде судимість і у осіб, які відповідно до вимог ч. 4 ст. 74 КК або акту амністії були звільнені повністю від покарання, тобто мається на увазі повне звільнення засудженого від покарання без реального його хоча б часткового відбування.

Ця точка зору підтверджується і вимогами ч. 3 ст. 88 КК, в якій відзначено, що особи визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони:

1) засуджені за вироком суду без призначення покарання;

2) звільнені від покарання;

3) чи такі, що відбули покарання за діяння злочинність і караність якого була усунута законом.

1.1. Проблемні питання припинення судимості, при застосуванні частин 3 і 4 ст. 88 КК

1.1.1. Питання припинення судимості засуджених за вироком суду без призначення покарання