Розділ «ТЕМА 4. Цивільне право»

- втраті (нестачі) або пошкодженні речі (ст. 951 ЦК);

- заподіянні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (статті 1166-1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування житлом, на спадщину, на частку в спільному майні, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює непевність у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким може бути невизнання нотаріусом правочину чинності наданого стороною правовстановлювального документа.

Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідношення, коли суб'єктивне цивільне право заперечується у юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то носій оспорюваного права може вимагати його визнання, за допомогою звернення з зустрічним позовом тощо.

Цивільний кодекс України передбачає захист цивільних прав та інтересів судом (ст. 16), захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17), захист цивільних прав нотаріусом (ст. 18), самозахист цивільних прав (ст. 18) тощо.

4.3. Поняття фізичної особи. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичної особи.... Опіка і піклування. Органи опіки та піклування. Правочини, які вичиняються з дозволу органу опіки та піклування.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст. 24 ЦК). ЦК для позначення людини як учасника цивільних відносин використовує саме термін "фізична особа", на відміну від ЦК УРСР, що передбачав термін "громадянин".

Ст. 26 Конституції України проголошує, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Національний правовий режим встановлюється для іноземців та осіб без громадянства також ч. 1 ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Таким чином, винятки з принципу національного правового режиму, встановленого для іноземців та осіб без громадянства, можуть встановлюватись винятково на рівні Конституції та законів України. Наприклад, згідно ч. 5 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам та особам без громадянства.

Учасниками майнових та особистих немайнових відносин в цивільному праві є громадяни, які наділені цивільною правосуб'єктністю, елементами якої є цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рівною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження і припиняється зі смертю. ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи як невичерпний (ч. 4 ст. 26). Здійснення цивільних прав та свобод невіддільне від виконання цивільних обов'язків, які фізична особа здатна мати як учасник цивільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Дієздатність тісно пов'язана з правоздатністю і нею визначається.

Цивільна дієздатність фізичної особи - це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: повна - з 18 років; неповна - від 14 до 18 років; часткова - до 14 років; обмежена; визнання фізичної особи недієздатною.

Повна цивільна дієздатність - це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі. Така дієздатність виникає з віком, визначеним законом. Повна цивільна дієздатність настає із досягненням 18-літнього віку (ст. 34 ЦК), однак ЦК передбачає випадки і порядок надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі (ст.ст. 34-35 ЦК).

Норми інституту опіки та піклування містяться у ЦК, СК та у підзаконних нормативних актах. Опіка встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними, а також над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, та фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і над майном особи, над котрою встановлено опіку чи піклування, що перебуває в іншій місцевості. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Опіка та піклування встановлюються судом, а також органами опіки і піклування, якими є державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування покладається на відповідні відділи і управління місцевої держадміністрації та органи місцевого самоврядування. Опікуном та піклувальником може бути призначена лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю тільки за її письмовою заявою. Особі може бути призначено одного або декількох опікунів чи піклувальників.

Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного, окрім тих, що за законом не може вчиняти. Згідно зі ст. 68 ЦК опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Існують також правочини, які опікун не має права вчиняти самостійно, а піклувальник - давати згоду на їх вчинення. Піклувальник має право дати згоду на вчинення названих правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до Правил опіки і піклування органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.