РОЗДІЛ III. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ виклики

У 2014 р. Росія, ігноруючи засади міжнародного права, базові договори, узяті на себе зобов'язання поважати територіальну цілісність і недоторканність України, розпочала війну за українські стратегічні регіони.

Перший удар було завдано по українському Криму. Через десять років після спроби захоплення Тузли Росія вирішила остаточно прибрати Крим до власних рук: була проведена копітка підготовча робота через ЗМІ, російські організації. В Крим нелегально переправлено сотні російських військових – т. зв. 'зелених чоловічків' із повною військовою амуніцією, які „витіснили” українські частини з півострова. Політична криза в Україні, події навколо Майдану, де пролилася кров, де проти беззахисних людей застосовувалися спецчастини, снайпери, підготовлені і озброєні в РФ, пришвидшили давно підготовлену операцію. Кримський переворот, використовуючи зокрема і момент державної розгубленості, і державної зради перших осіб, мовчазне спостерігання за подіями з боку Заходу, а також власну широку автономію, проголосив незалежність від України і приєднання до Росії. Українська влада виявилася безпорадною: злочинний президент втік з країни, уряд і проросійський парламент президентської партії регіонів не приймали рішення, армія перебувала на останній стадії знищення...

Захищати територіальну цілісність України не було кому... Все відбулося доволі швидко: з листопада 2013 р. по березень 2014 р. Майдан боровся за демократичну Україну, а парламент Росії 01 березня 2014 р. обома палатами о 17:20 проголосував за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема. Таким кроком санкціонував окупацію території суверенної держави.

11 березня 2014 р. Росія повідомила, що визнає і підтримує незалежність Криму та приєднання його до Росії, що було підтверджено Верховною Радою Криму – декларацією про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. За „результатами” псевдореферендуму від 16 березня 2014 р. про входження до складу Росії Крим був оголошений незалежною і суверенною державою з республіканською формою правління. МЗС України назвав декларацію про незалежність Криму неконституційною.

18 березня 2014 р. В. Путін, представники самопроголошеної Республіки Крим підписали так званий "Договір про прийняття Криму до складу Росії". 20 березня договір був ратифікований парламентом Російської Федерації.

Статус Криму як окупованої території у складі України визначено Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 4473-1 від 15 квітня 2014 р. Принагідно нагадаємо, що право на самовизначення не може тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які б вели до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав[5].

Росія зухвало вважає ухвалення кримським парламентом декларації про незалежність правомірним. Виникає питання: чому ані російський президент, ані уряд, ані МЗС Росії не визнавали у такому разі права Чеченської республіки – Ічкерії – на самостійне волевиявлення і боротьбу за незалежність з початку 1990-х pp.? І на крові чеченського народу (чимало полягло там і російських військових) намагаються побудувати чеченську державу за російським сценарієм. Відповідь проста: тому що визнання незалежності Чечні загрожувало цілісності всієї Росії.

Варто також зазначити, що у преамбулі рішення BP АРК про „самостійність” претензійно „прийнято до уваги підтвердження Міжнародним судом ООН щодо Косова від 22 липня 2010 р. того факту, що одностороннє проголошення незалежності частиною держави не порушує будь-які норми міжнародного права”.

Україна вважає декларацію про незалежність Криму неконституційною. Україна жорстко звинувачує Росію через визнання „незалежності” Криму. Росія користується подвійними стандартами. Росія суперечить сама собі: її позиція стосовно Косово, на інцидент з яким вона посилається, спирається на консультативний висновок Міжнародного суду ООН щодо одностороннього проголошення декларації про незалежність Косово. Водночас, у письмовій Заяві, офіційно поданій Російською Федерацією у справі стосовно Косово до Міжнародного суду ООН, зазначається, що „право на самовизначення не може тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які б вели до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав”.

Отже, Росія не визнала незалежності Косово, хоча наполягала на „незалежності Криму”. Це віртуальне визнання було потрібне для окупації і приєднання Криму до Росії. МЗС України у заяві від 11 березня 2014 р. назвало рішення про оголошення незалежності, прийняте Верховною радою Криму, „антиконституційним, незаконним і юридично безпідставним”. Декларація про незалежність Криму порушує національне законодавство України і положення міжнародних документів.

Україна категорично засуджує пряме втручання Російської Федерації у внутрішні справи нашої держави. Дії російської сторони прямо суперечать фундаментальним міжнародним принципам і загальноприйнятим нормам міждержавних відносин.[6]

Російська Федерація зосередила на кордоні з Україною майже 50 тисяч військовослужбовців, 160 танків і військові літаки[7], які поступово пересуваються на українську територію. Неоголошена війна ведеться Росією на українському Донбасі, куди увійшли військові підрозділи російської армії і які намагаються відторгнути частину української землі. Ведеться війна з регулярними частинами збройних сил РФ, першими з яких були представники підрозділу 45-го гвардійського полку повітряно-десантних військ "Куп'янка-1", який розквартирований під Москвою. Російськими диверсантами в Слов'янську командував офіцер спецпризначенців Головного розвідувального управління генерального штабу збройних сил РФ.

В Україні тих найманців, хто виступив за відокремлення від України, названо сепаратистами, а боротьбу за українську землю визначено як Антитерористичну операцію (АТО). Січень 2015 р.: на фронті гинуть українські патріоти – найкращі з найкращих, війна триває. Російське керівництво забезпечує сепаратистів військовою технікою, продовольством та й усім необхідним. Через оголену ділянку кордону провозять все недозволене на українську територію, ігноруючи міжнародні структури, що намагалися ввести контроль за російською „допомогою”. 08 серпня 2014 р. готувалась провокація з боку РФ, що могло призвести до непередбачуваних подій та ескалації загрози. У бік українського кордону рухався величезний конвой, який супроводжували військові і техніка РФ. Начебто за погодженням із Червоним Хрестом в Україну мала увійти гуманітарна колона з т.зв. „миротворцями” – вочевидь, аби спровокувати масштабний конфлікт. Президент України П. Порошенко зібрав оперативний штаб, провів термінові розмови з лідерами світу. Шляхом дипломатичної роботи провокацію зупинили. Керівництво Червоного Хреста спростувало заяву РФ про погодження руху колони з комітетом. Введення миротворців можливе лише з санкції Ради Безпеки ООН. В іншому разі це – окупанти[8].

Періодично години перемир'я на сході України змінюються канонадою. Загарбники обстрілюють укріплення української армії з техніки „Град”, інших видів зброї, гинуть не тільки військові, гинуть і мирні жителі. Тисячі біженців з Донбасу пересуваються українською територією. І прогнозних сценаріїв не дано.

Водночас існує глибока віра в силу Українського народу, який власними зусиллями створює армію, який підтримує морально і матеріально наших патріотів на фронтах неоголошеної війни. Певну надію у цій непростій ситуації дають деякі дипломатичні кроки до примирення і припинення вогню, що закріплені в Декларації Президента України, Президента Французької Республіки, Президента Російської Федерації й Канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів Мінських домовленостей, прийнятій 12 лютого 2015 р. Сторони домовились про припинення вогню, про відведення військ, про подальший розгляд складних питань східних регіонів України шляхом переговорного процесу.

Проблемні питання відносин з Румунією

Пропагандистську кампанію щодо „історичного права” Румунії на деякі українські землі румунська сторона особливо посилила після розпаду СРСР та з появою незалежної України. Румунський парламент 24 червня 1991 р. ухвалив „Декларацію Парламенту Румунії щодо пакту Молотова-Ріббентропа та його наслідків для країни” – заклик до президента, уряду та всіх політичних сил повернути румунські землі, анексовані внаслідок цього пакту. У документі міститься вимога повернути Румунії Південну Бессарабію, округ Герца та Північну Буковину.

У відповідь Верховна Рада Української РСР у Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як висування територіальних претензій до України, наголосивши, що це суперечить загальновизнаним принципам міжнародного права, духу і букві Гельсінкі. Недружньою акцією щодо України стала ухвалена 28 листопада 1991 р. румунським парламентом Декларація про референдум в Україні, за якою Північна Буковина, округ Герца та Хотин, а також південь Бессарабії (нині це Чернівецька та частина Одеської області) були оголошені „румунськими територіями”. У заяві містився заклик до парламентів та урядів інших країн у своїх актах про визнання незалежності України не поширювати його на згадані території. В аналогічній заяві уряду Румунії ці положення були конкретизовані.

Українська позиція в обстоюванні територіальних інтересів спирається на положення радянсько-румунського договору 1961 р., де фактично йдеться про українсько-румунський кордон у нинішньому стані. Послідовно реалізуючи власну стратегію, Румунія впродовж 1993-1995 pp. надіслала до МЗС України кілька нот, якими в односторонньому порядку із порушенням норм міжнародного права та відповідної процедури оголосила такими, що втратили чинність Договір про режим радянсько-румунського державного кордону 1961 р. та Протокол про уточнення лінії проходження радянсько-румунського державного кордону від 1948 р., які визначають лінію українсько-румунського державного кордону.

У листопаді-грудні 1995 р. українсько-румунські відносини загострилися внаслідок нових заяв румунської сторони щодо належності о. Зміїний (Шерпілор), який румуни оголосили скелею, щоби прибрати його до рук. На шельфі острова є нафта й газ: за підрахунками – третина українських запасів нафти і чверть – нерозвіданих запасів газу. Водночас румуни в 1996 р. збудували за шельфом острову платформу і розробляють велике промислове родовище Левада, добуваючи нафту.