Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Під 1152 р. у літописі зберігся опис цікавого епізоду. Галицький князь Володимирко Володаревич, будучи оточений численнішим військом Ізяслава Мстиславича та Гези II, погодився віддати Ізяславу утримувані ним київські міста та вчинив хрестоцілування на хресті св. Стефана. Це засвідчує, що не було релігійного упередження перед хрестом католика короля.

Після смерті Ізяслава Мстиславича 1154 р., його син Мстислав виступив проти батькового брата Володимира, відібравши в нього Волинь. Останній подався до угорських родичів і з їхньою допомогою спробував провчити небожа. Це зіпсувало стосунки Мстислава Ізяславича з Угорщиною. Натомість князю Володимиру взявся допомагати галицько-суздальський альянс, що стало підставою для налагодження відносин із угорцями князем Ярославом Осмомислом.

У 1159 р. Ярослав Осмомисл вступив у конфлікт із київським князем Ізяславом Давидовичем (із чернігівських Ольговичів) через контроль над землями Подунав'я та приборкання виступу опального князя-ізгоя Івана Берладника. У цьому протистоянні галицького князя підтримали угорці. Почалося зближення з Угорщиною. Син Гези II Стефан III (1162—1173) провадив війну з Візантією, тому потребував підтримки Галичини та Волині. В цей час виник план одружити доньку Ярослава Осмомисла з королевичем Белою, але зусиллями візантійського імператора Мануїла до шлюбу справа не дійшла.

Після смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, а новий галицький князь Володимир Ярославич почувався невпевнено на княжому престолі, що дало змогу угорському королю Белі III (1173—1196) втручатися в галицькі справи. Допомоги в угорців попросив сам князь, але замість неї війська Бели III зайняли Галич, посадили там королевича Андрія, а князя Володимира запроторили в один із угорських замків.

Фактично угорці зробили спробу захопити Галичину, але встановлений режим терору викликав опір місцевого населення. Водночас Володимир Ярославич зумів утекти з полону та заручитися підтримкою німецького імператора Фрідріха Барбаросси і свого родича — князя володимиро-суздальського Всеволода Велике Гніздо. По смерті Бели III 1196 р. в самій Угорщині почалась міжусобиця, що на певний час послабило інтерес цієї країни до Галичини та Волині.

Із 30-х років XII ст., з огляду на відцентрові процеси у житті Київської Русі, почалась гостра боротьба за владу над Києвом. До протистояння князівств щораз частіше залучають половців, що знову відкрило їм дорогу на Русь. Зі середини XII ст. спостерігається процес роздроблення у самих половців, а територія їх кочування розширилася. На сході вона обмежилася межиріччям Волги та Дону, на півдні — кримськими та приазовськими степами, на півночі — територією між Сулою та Ореллю, на заході — межиріччям Інгульця та Дніпра. Різні угруповання половців орієнтувалися на окремі руські князівства. Придніпровські та заорельські половці часто були союзниками Києва, донські — Чернігова, північнопричорноморські — Галича.

Досить часто по половецьку допомогу в боротьбі за Київ зверталися Всеволод Ольгович та його брат Святослав, одружений з дочкою хана Аепи. До половців звертався і Юрій Долгорукий (до так званих диких половців, які кочували у верхньому Подонні). Не так беззастережно користався допомогою волинський та київський князь Ізяслав Мстиславич, аби не втратити підтримку торків Середнього Подніпров'я. Правда, княжі міжусобиці рикошетом били й по половцях. Так, союз хана Белука зі смоленськими Ростиславичами призвів до того, що їхні противники — чернігівські Ольговичі — нападали на кочовища цього хана.

Надмірне зміцнення половців не було в інтересах руських князів, оскільки це ставило під загрозу безпеку південних торгових шляхів. Турботою про вільний прохід купців "гречаником", тобто шляхом із варяг у греки, був викликаний спільний похід руських князів у степ 1168 р. Того ж року чернігівські князі Ольговичі — Олег Святославич і Ярослав Всеволодович — здійснили вдалий похід на половців.

Під час літньої кампанії 1181 р. половці зазнали відчутного удару від київського князя Рюрика Ростиславича. Літописець з радістю відзначив, що "...русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячука багатого, іЧюгая...".

У 1183р. коаліція руських князів на чолі зі Святополком Всеволодовичем та Рюриком Ростиславичем завдали відчутного удару кочовикам. У полон потрапив хан Кобяк та ще півтора десятка ханів. Однак 1185 р., без погодження з іншими князями, у похід проти половців вибрався новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Його зусиль виявилося замало і князь був розбитий. Ця перемога половців сприяла активізації дій кочовиків. Наприкінці XII — на початку XIII ст. половецька загроза не була знята. Значною мірою це пояснюється відсутністю єдиної політики князів, які то воюють з кочівниками, то беруть їх за союзників. Так, Рюрик Ростиславич, який неодноразово воював із половцями, 1203 р. разом з ним захопив Київ, вчинивши там розгром. Половці грабували церкви, монастирі та забирали багатьох киян у полон.

У першій половині XIII ст. кочовиків усе ще турбували руські землі, але з меншою інтенсивністю та наслідками. Поява 1223 р. нового ворога — монголів — сприяла об'єднанню зусиль русичів і половців, але через неузгодженість дій, битву на р. Кал ці виграли монголи. Ця подорож не навчила нічого ні русичів, ні половців, які продовжували воювати один проти одного. Навала орд Батия ліквідувала як половців, так і остаточно донищила Києворуську державу.

Зовнішня політика Київської Русі формувалася та розвивалася разом із самою державою. У період відносної централізаціїзовнішню політику визначав центр і була вона цільною та обміркованою. З настанням доби удільної роздробленості вона стала регіональною, не завжди обміркованою, а інколи й суперечливою. Загалом Київська Русь займала вагоме місце в системі європейських стосунків, відіграючи роль впливового партнера.

Рекомендована література