Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Київський князь Ростислав Мстиславич (1159—1167) 1164 р. зробив спробу домогтися від Константинополя повернення на митрополію Клима Смолятича, однак у столиці імперії про це довідалися заздалегідь і негайно на митрополита було висвячено ІоаннаІУ та відправлено до Києва з імператорськими послами. Обидві місії (від князя та від патріарха) зустрілися в Олешні біля гирла Дніпра і разом рушили до Києва. Ростислав Мстиславич змушений був змиритися з доконаним фактом, тим паче, що нового митрополита привезли імператорські посли з подарунками від Мануїла Комнена. Літописець зазначив: "І прислав цесар дари многі Ростиславу — оксамити і паволоки, і всяке узороччя різноманітне". Водночас київський князь сказав послам, що цього разу він послухається патріарха та імператора, "але надалі, якщо патріарх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо його, а будуть вибирати єпископи".

Наприкінці 1160-х років володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зробив спробу заснувати митрополію у Володимирі. З таким проханням князь звернувся до патріарха Луки Хрисоверга, але отримав відмову. Візантійці традиційно дотримувалися щодо Русі принципу: одна держава — одна митрополія.

З другої половини XII ст. зміцніло галицьке князівство, яке щораз більше почало відігравати самостійну роль на міжнародній арені. Протистояння Галича з Києвом, союзником якого була Угорщина, сприяло зближенню Галича з Візантією в часи Володимирка Володаревича. Ярослав Осмомисл (1153— 1187) прагнув утримувати добросусідські відносини і з Угорщиною, і з Візантією, хоча й не забороняв вербувати своїх воїнів для війни з угорцями.

Ситуація змінилася на початку 60-х років XII ст., коли Візантія і Угорщина уклали мирний договір, підкріплений шлюбом сина угорського короля Гези II Бели з дочкою імператора Мануїла Марією. Союз цих двох держав не передвіщав нічого доброго Галичу. Це стало причиною того, що Ярослав Осмомисл підтримав брата імператора Андроніка Комнена, котрий претендував на константинопольський престол. У 1164 р., після невдалого заколоту, Андронік Комнен утік до Галича і був ласкаво прийнятий Ярославом Осмомисл ом. Літописець щодо цього записав: "І прийняв його (тобто Андроніка Комнена) Ярослав із великою приязню, і дав йому Ярослав городів для піддержки". Окрім політичних розрахунків, тут міг зіграти роль родинний фактор — Андронік Комнен, син Ісаака та внук Олексія І, був двоюрідним братом Ярослава Осмомисла (сестра Володимирка Ірина була замужем за Ісааком). Андронік Комнен брав участь у засіданнях княжої ради (є відомості, що він знав руську мову). У Константинополі ходили чутки, що Андронік Комнен збирає військо з русичів. Бажаючи зняти напругу, імператор вирішив помиритися з братом. До Галича прибули два митрополити з пропозицією для Андроніка повернутися додому і взяти в управління Кілікію. Відправляючи родича до Візантії, Ярослав Осмомисл направив із ним галицького єпископа Кузьму та двох вельмож.

Покращення стосунків із Галичем, а також із київським князем Ростиславом Мстиславичем, позитивно вплинуло на становище руських монахів на Афоні. У 1169 р. руським монахам невеликого монастиря Ксілургу передали великий монастир Св. Пантелеймона.

Галицькі та київські князі й надалі намагалися підтримувати добрі відносини з Візантією, хоча взаємна зацікавленість сторін спадала, на що були об'єктивні причини. Після розорення Києва 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського значення столиці підупало, і це враховувала імперія. Після поразки 1176 р. під Міріокефале від турків, візантійці змушені були відмовитися від наступальної політики в Європі. З відновленням у середині 80-х років XII ст. болгарської держави Візантія втратила безпосередній кордон із галицькими землями.

Ускладнила ситуацію розправа в Константинополі 1185 р. над Андроніком Комненом, який у 1183—1185 рр. був візантійським імператором. Звістку про це у Галичі сприйняли з обуренням. Є свідчення, що руські війська (очевидно, надані Ярославом Осмомислом) допомагали болгарам у війні з візантійцями. По смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, яка послабила Галицьке князівство, а отже, з боку імперії знизився інтерес до Галича.

Певне значення у процесі зниження активності русько-візантійських відносин відіграло зменшення ролі торгівлі у двосторонніх контактах і переміщення торгових шляхів (зокрема, в пониззя Дунаю). Пріоритет у торгівлі в імперії належав генуезцям та венеційцям, які забезпечували візантійців флотом. Візантія поступово втратила політичні й економічні важелі впливу на Русь. Єдиним таким важелем залишалася церква й імперія намагалася максимально його використати, хоча це й ставало щоразу важче, бо князі все менше і менше зважали не лише на єпископів, а й на митрополита.

У 1204 р. учасники Четвертого хрестового походу захопили та розорили Константинополь. Імператор і патріарх переїхали до Нікеї, де була утворена Нікейська імперія. Саме з нею підтримували у першій половині XIII ст. дружні відносини руські князівства.

У стосунках руських князівств із Польщею далася взнаки все та ж удільна роздробленість. Найбільш тісні контакти з Краковом мали Київ і Волинь, яка до 70-х років XII ст. була в політичній залежності від руської столиці. В 1136 р. Верхуслава, дочка Всеволода Мстиславича і небога тогочасного волинського, а пізніше київського князя Ізяслава Мстиславича, — була видана заміж за мазовецького та краківського князя Болеслава ІУ Кучерявого. У 1142 р. дочка київського князя Всеволода Ольговича Звенислава була видана заміж за сілезького князя Болеслава Високого, сина польського зверхника Владислава II. Цей шлюб скріплював союз із Польщею не лише Києва, а й Чернігова. Того ж року чернігівсько-київські полки допомагали Владиславу II у його протистоянні з мазовецьким князем Болеславом IV і великопольським — Мешком III.

Після приходу до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146— 1154) дещо змінилися акценти польських симпатій. Князь увійшов у тісніші контакти з Болеславом IV Кучерявим. Близько 1150р. син Ізяслава Мстиславича Мстислав одружився з Агнешкою, дочкою Болеслава III Кривоустого (сестрою Болеслава IV Кучерявого). У протистоянні з Юрієм Долгоруким Ізяслав Мстиславич опирався на допомогу польських військ. Відтак Болеслав IV Кучерявий у боротьбі з німецькою імперією залучав русичів.

Галицький князь Ярослав Осмомисл теж намагався утримувати з Польщею дружні відносини. Донька князя Вишеслава була видана заміж за познанського та калішського князя Одона, старшого сина Мєшка Старого. На зближення з Польщею могло вплинути короткочасне порозуміння Галичини та Волині (донька Романа Мстиславича Феодора 1187 р. видана заміж за внука Ярослава Осмомисла Василька Володимировича).

Прихід до влади у Кракові брата Болеслава IV Кучерявого Казимира II Справедливого (1177—1194) був позитивним для польсько-руських стосунків. Сам князь був одружений з Оленою, донькою київського князя Ростислава Мстиславича (зі смоленської гілки Мономаховичів). У 1179 р. київський князь Святослав Всеволодович (з чернігівських Ольговичів) одружив сина Всеволода (Чермного) з донькою Казимира II Справедливого, що зблизило з Польщею Чернігівське князівство.

Дуже тісно з Польщею був пов'язаний волинський князь Роман Мстиславич (син Агнєшки та Мстислава Ізяславича). Більшість дитинства князь провів у свого дядька Болеслава IV Кучерявого. По смерті батька Роман Мстиславич володів лише частиною Західної Волині (м. Володимиром) і опанувати всі волинські землі він зумів, зокрема, опираючись на польську підтримку.

У 1188р. Роман Мстиславич зробив невдалу спробу утвердитися в Галичі по смерті Ярослава Осмомисла. Йдучи в Галич,князь віддав м. Володимир брату Всеволоду, сподіваючись на його підтримку. Однак очікуваної допомоги Роман Мстиславич не отримав, та ще й брат не захотів віддавати назад м. Володимир. Це змусило Романа Мстиславича податися до польського князя Мешка Старого, котрий надав йому допомогу в поверненні на Волинь. У 1191 р. вже Роман Мстиславич допомагав військами польському князю Казимиру II Справедливому, а 1193 р. вони разом здійснили виправу проти ятвягів.

Смерть 1194 р. Казимира II Справедливого спровокувала боротьбу за владу між сином Мєшка Старого Болеславом і сином Казимира II Справедливого Лєшком Білим. Роман Мстиславич підтримав останнього, і це визначило результат битви під Мозгавою у вересні 1195 р. У битві загинув Болеслав, а Лєшко Білий став краківським князем. Невдовзі він змушений був уступити Краків Мєшку Старому, а сам очолив Сандомирське князівство. І Лєшко Білий, і його брат — мазовецький князь Конрад — підтримували добрі стосунки з Романом Мстиславичем. Загалом русько-польські відносини були тісними, переживаючи різні фази: союзу, протистояння, війни тощо.

Щодо відносин із Угорщиною, то в період удільної роздробленості руські князі, насамперед волинські, галицькі та київські, зверталися до угорських королів по допомогу у протистоянні між собою. У 1139 р. Ярополк Володимирович (син Володимира Мономаха), воюючи за Київ із Всеволодом Ольговичем, отримав допомогу від угорського короля Бели II Сліпого. В 1144 р. допомогу від угорського короля Гези II отримав галицький князь Володимирко Володаревич.

Особливо тісний союз із Угорщиною мав волинський князь Ізяслав Мстиславич, сестра котрого — Єфросинія — 1145 р. була видана за Гезу II і мала вагомий вплив на чоловіка, сприяючи брату в утвердженні на київському престолі. Фактично, Угорщина підтримувала київсько-волинський альянс у протистоянні галицько-суздальською коаліцією. Молодший брат Ізяслава Мстиславича Володимир 1150 р. одружився з дочкою бана*6 Хорватії Белуша.

*6: {Бал — начальник області. Фактично, це південнослов'янська вимова слова "пан".}

Угорські полки в період протистояння Ізяслава Мстиславича з Юрієм Долгоруким у 1148—1152 рр. постійно допомагали першому, провадячи з ним активну дипломатичну переписку. У літописі зберігся переказ листа угорського короля до Ізяслава Мстиславича. Геза II, пояснюючи, що через війну з Візантією "мені сеї зими і весни не можна на коня до тебе сісти. Та все одно, отче, твій щит і мій не є нарізно. Хоча мені самому не можна, але помочі, скільки ти хочеш, — чи десять тисяч, чи більше, то я у твоїй волі". Ізяслав і його брат Володимир відвідували Угорщину, де їх із честю приймали при королівському дворі. Коли у квітні 1151 р. Ізяслав Мстиславич разом із угорцями зайняв Київ, то влаштував у місті бенкет та розваги: "і угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі, на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім".