Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

По смерті 1061 р. угорського короля Андрія І його дружина Анастасія Ярославна зі сином Соломоном (Шаламоном) подалися до Німеччини — до Генріха IV (малолітній Соломон був заручений зі сестрою імператора). Завдяки німцям онуку Ярослава Мудрого вдалося стати угорським королем (1063— 1074 рр.).

Попередник Соломона — Бела І (1061—1063) — як і його наступник — ГезаІ (1074—1077) — намагалися заручитися підтримкою Києва, однак безуспішно. Натомість угорський король Ласло І (1077—1096) та київський князь Святополк Ізяславич знайшли спільні інтереси. Це, насамперед, обопільна зацікавленість в антиполовецькій боротьбі та вороже ставлення до галицьких Ростиславичів. У 1091 р. син Святополка Ізяславича Ярослав одружився з донькою угорського короля Ласла І— королем Коломаном (Кальманом) (1095—1114). У 1099 р. Ярослав Святополкович разом із військом Коломана підійшов під Перемишль і взяв місто в облогу. Союзником Ростиславичів виступив волинський князь Давид Ігоревич, який привів половців — разом вони на р. Вігор розбили угорців.

Подальшим розвитком угорсько-київських стосунків став шлюб 1104 р. Предслави Святополківни з угорським герцогом Алмошем, син яких — Бела II — 1131 р. став угорським королем. У період правління в Києві Володимира Мономаха стосунки з Угорщиною зіпсувалися. Річ утому, що 1112 р. дочка Володимира Мономаха Євфимія була видана заміж за короля Коломана, але вже 1113 р. її було звинувачено у невірності та відправлено до Києва. Зневага доньки звичайно ж налаштувала батька вороже до Коломана, а отже — до Угорщини.

Русько-чеські відносини другої половини XI ст. важко назвати жвавими, хоча в 90-х роках у Чехії поширився культ руських святих Бориса та Гліба. Відомо про контакти з Чехією київського князя Святополка Ізяславича (1111р. він повідомляв королівський двір про перемогу над половцями). В особливо дружніх відносинах із Чехією були волинські князі, які потребували чеської підтримки у протистоянні з галицькими Ростиславичами, що, своєю чергою, опиралися на угорців.

З огляду на віддаленість, Русь не часто контактувала з країнами Західної Європи, але все ж такі контакти були. З якихось не до кінця зрозумілих причин, на Русі утвердився культ св. Миколая (1087 р. прах святого потайки перевезли до італійського міста Барі), хоча у Візантії, яка мала визначальний церковний вплив на Русь, цей святий не був визнаний.

Русько-англійські стосунки того часу обмежувалися присутністю на руських землях англійських найманців, відвідуванням Києва ірландськими монахами, котрі отримали від князя багаті дарунки хутром, на кошти від продажу якого було завершено будівництво монастиря Св. Якова і Гертруди у Регенсбурзі. Близько 1074 р. Володимир Мономах одружився з Гітою, дочкою англійського короля Гаральда II, що загинув 1066 р. в бою при Гастінгсі з норманами Вільгельма Завойовника.

Дослідники припускають можливість участі окремих руських воїнів у Першому хрестовому поході 1097 р. Непоодинокими були паломницькі подорожі в Єрусалим, інформація про які була цінним джерелом міжнародної ситуації.

Щодо відносин Київської Русі зі степом, то їх важко назвати мирними. Постійні напади на руські землі були значною перешкодою для нормального розвитку країни. Після розгрому Ярославом Мудрим печенігів їхнє місце зайняли торки. Взимку 1054 р. його син — Всеволод Ярославич — біля Воїня розбив торків. У 1060 р. три брати Ярославичі спільно вирушили проти цих кочівників. Літописець з цієї нагоди відзначив: "... рушили вони на конях і човнах, незчисленне множество, на торків. А це почувши і убоявшись, торки розбіглися десь і до сьогодні. І померли вони, утікаючи, Божим гнівом гнані, ті — од походу, а другі — од голоду, інші ж — од мору і суда Божого. І так Бог ізбавив християн од поганих".

Щоправда, торки повністю не зникли, частина з них пішла в Болгарію та Візантію, а частина повернулася, отримала землі від київських князів і стала союзником русичів у їх боротьбі з новим кочовим ворогом — половцями, які вперше з'явилися 1054 р., а вже 1061 р. зуміли розбити військо переяславського князя Всеволода. У 1068 р. на р. Альті половці спустошили територію Середнього Подніпров'я. Певним реваншем за цю поразку була перемога в листопаді того ж року Святослава Ярославича під Черніговом, де він зумів розбити з невеликою дружиною численне половецьке військо, захопивши в полон хана Шарукана.

У 1078 р. Олег Святославич у протиборстві зі Всеволодом Ярославичем уперше запросив собі на допомогу половців, утягнувши їх у міжусобну боротьбу, чим ще дужче посприяв кочовикам у проникненні на руську землю. В 1092 р. половці захопили ряд міст у Переяславському князівстві: Пісочен, Переволоку, Прилуки. Того ж року теребовельський князь Василько Ростиславич із половцями здійснив похід до Польщі.

Усвідомлюючи важливість порозуміння з половцями, великий київський князь Святополк Ізяславич 1094 р. одружився з дочкою половецького хана Тугоркана. Згодом династичні шлюби між половецькими ханами і руськими князями стали непоодинокими і часто використовувалися як чинник зовнішньої політики, хоча назвати їх цілком успішними для нейтралізації половців не можна. У 1095 р. Володимир Мономах у Переяславі убив ханів Китана та Ітлара, що спровокувало черговий сплеск напруженості.

У 1097 р. на Любецькому з'їзді князів обговорювали і "половецьке питання": князі домовилися спільно діяти проти кочовиків. Таке ж рішення було прийняте і на наступному княжому з'їзді 1101 р. на р. Золотчі, у м. Сакові того ж року було укладено русько-половецьку мирну угоду, ініціаторами якої були самі половці. Однак подальші події показали, що миру ця угода не принесла. На Долобському княжому з'їзді (1103 р.) було прийнято рішення завдати удару по половцях. Коаліція рушила в степ, дійшовши до р. Сутінь. Тут були розбиті передові загони половців на чолі з ханом Алтунопою, який загинув у бою. В головній битві, яка відбулася 4 квітня 1103 p., половці зазнали нищівної поразки. Загинуло майже два десятки ханів.

У 1106 р. половці спустошили околиці м. Зарічське, однак були розбиті руськими військами, що надійшли. Наступного року хани Боняк і Шарукан напали на м. Лубни, але коаліція руських князів знову розгромила кочовиків. У 1109 р. воєвода Володимира Мономаха Дмитро Іворович розгромив половців, захопивши багатьох у полон. Неспокійним був і 1110 р. — половці воювали біля Переяслава і Чучина. В березні 1113 р. руські князі завдали потужного удару по половецьких кочовищах, розбивши виставлене половцями військо.

Чимала заслуга у цих перемогах належала переяславському князю Володимиру Мономахові, котрий і був ініціатором походів. Для підпорядкування степовиків руські князі використовували не лише військову силу, а й, як зазначалося, династичні шлюби. У 1108 р. син Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) одружився з дочкою хана Аепи, а інший його син — Андрій — 1117 р. одружився з онукою Тугоркана. У 1118 р. син Шарукана хан Атрам із частиною орди подався до Грузії. Коли 1120 р. син Володимира Мономаха Ярослав рушив на Дон, то не застав там половців. Фактично, на короткий час удалося не просто впоратися з "половецькою проблемою", а зняти її, оскільки степ був очищений від половців. Правління у Києві Володимира Мономаха було тріумфом князя, котрого небезпідставно вважали переможцем половців.

1.4. Зовнішня політика Київської Русі періоду удільної роздробленості (1132—1240)

Смерть київського князя Мстислава Володимировича (1125— 1132) традиційно прийнято вважати певним рубежем, після якого починається період удільної роздробленості, яка внесла корективи у зовнішню політику Київської Русі. Політика київських князів часто проводилася у їхніх власних інтересах, а не в загальноруських. Зміцнілі князівства теж намагалися проводити власну зовнішню політику, виходячи з особистих інтересів. Усе це призводило до складних дипломатичних переплетінь, схеми і напрями яких досить часто змінювалися. Як і раніше, важливою складовою зовнішньої політики була шлюбна стратегія руських князів, яка засвідчувала інтереси тих чи інших князів.

Стосунки з Візантією в період удільної роздробленості з обох боків мали прагматичний характер. У 30-х роках XII ст. відносини Києва та Константинополя були загалом нормальними. Свідченням цьому був шлюб Бориса Коломановича (племінника тогочасного київського князя Ярополка Володимировича) з родичкою візантійського імператора Іоанна II Комнена.

Певну роль у русько-візантійських відносинах відігравала церква, котра намагалася за нагоди обстоювати візантійські інтереси. У 1139 р. київським князем, не без допомоги митрополита Михайла, став чернігівський князь Всеволод Ольгович (1139—1146). Але невдовзі стосунки київського князя та митрополита почали псуватися, оскільки останній на вакантні єпископські кафедри здебільшого ставив греків, що не подобалося князю (під тиском князя було поставлено кілька єпископів русинів). Така проруська церковна політика Всеволода Ольговича подобалася киянам, але натрапляла на опір митрополита-грека. Справа закінчилася тим, що митрополит Михайло залишив Київ і виїхав до Константинополя.

Прихід до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146—1154) ще більше загострив протистояння Києва та Константинополя, оскільки новий київський князь був союзником Угорщини, яку підтримував у війні з Візантією. До того ж Ізяслав Мстиславичвиступав проти галицького князя Володимирка Володаревича, котрий був у союзницьких відносинах із Візантією. У липні 1147 р. під тиском Ізяслава Мстиславича собор єпископів у Києві без згоди Константинополя обрав митрополитом русина Клима Смолятича. Це був серйозний антивізантійський випад. Обрання митрополита не визнав суздальський князь Юрій Долгорукий, дочка котрого — Ольга — була дружиною Ярослава Осмомисла, сина галицького князя Володимирка. Як і галицький князь, Юрій Долгорукий орієнтувався на Візантію. Після обрання Юрія Долгорукого київським князем (1155 р.) у Константинополі на київського митрополита був поставлений Костянтин (1156—1159), який усунув з єпископських посад прихильників Клима Смолятича, а сам митрополит та Ізяслав Мстиславич були піддані анафемі.

У протистоянні Візантії з латинським заходом, імперія через церкву намагалася втягнути Русь. Ігумен Печерського монастиря грек Феод осій у 50-х роках XII ст. написав "Слово проти латинян" — твір різкого антикатолицького спрямування.