Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Уладнавши таким чином свої справи, князь Святослав навесні 970 р. вирушив у другий Балканський похід. Візантійці його не чекали, бо вважали, що заплачені князеві гроші той чесно "відпрацював". Фактично цей похід був скерований не проти Болгарії, а проти Візантії, і саме так його потрактували у Царгороді. За час відсутності Святослава для візантійців відбулися корисні зміни. У жовтні 969 р. візантійські полководці Петро та Михайло Вурце здобули Антіохію, вивільнивши свої війська. В цей час трапився переворот — імператора Никифора II було вбито і престол зайняв Іоан Цимісхій (969—976) — здібний, відважний та розумний полководець.

Тим часом, залишені Святославом залоги по болгарських містах цар Борис II зумів повибивати, а навесні 970 р. русичі на чолі з воєводою Вовком змушені були залишити Переяславець. У пониззі Дністра воєвода Вовк був перестрінутий військами Святослава, котрий разом з приєднаною дружиною Вовка невдовзі підійшов до Переяславця. Місто було здобуте та розорене, а мешканці покарані. Після цього здалася болгарська столиця Великий Преслав, а цар Борис II знову визнав владу Святослава.

Опанувавши Болгарію, Святослав звернувся до імператора Іоана Цимісхія з пропозицією визнати його зверхником Болгарії та платити йому данину, яку раніше платили болгарам. Такий поворот подій зовсім не влаштовував візантійців і вони відмовили претензіям Святослава. Стало зрозумілим, що війни з Візантією не оминути. Зважаючи на те, що основні війська візантійців були задіяні в облозі Алеппо, для імператора Іоана Цимісхія важливо було виграти час. Наприкінці літа 970р. Алеппо було взято, але необхідно було ще перекинути війська в Болгарію і що важливо — дати час їм на відпочинок.

Саме тоді, наприкінці літа 970 р., Святослав узяв в облогу Філіппополь (Пловдив) і після важкого штурму місто було захоплене, а мешканці страчені. Після цього армія Святослава рушила до Фракії, але у битві під Адріанополем війська русичів не змогли здолати візантійців під командуванням Варди Скліра. Фактично наступ русичів було зупинено, але й візантійці не змогли скористатися цією паузою, оскільки повстання Варди Фоки у Малій Азії відволікло війська Іоана Цимісхія для придушення заколоту. Візантійцям необхідно було виграти час й імператор вступив у переговори зі Святославом. Якщо вірити "Повісті минулих літ", то в цей час Іоан Цимісхій навіть уклав договір із князем Святославом, за яким мав заплатити контрибуцію русичам. Чи так було насправді — невідомо, але обставини, що виникли, штовхали імператора на певні (більші чи менші) поступки. Важливим для нього було не згаяти часу, а тому обіцянки чи навіть укладення договору могло бути реальністю. Принаймні з осені 970 р. до весни 971 р. Святослав не робив антивізантійських випадів. Іоан Цимісхій використав цей час сповна, зумівши впоратись з бунтівливим Вардою Фокою.

Навесні 971 р. Іоан Цимісхій розпочав активні дії — кількасот човнів увійшло в Дунай, блокуючи Переяславець, а сухопутні війська несподівано підійшли до Преслави. Цар Борис II, а з ним і більшість болгарських залог по містах перейшли на бік візантійців. Це призвело до антиболгарського терору з боку Святослава, коли знищувалися не лише рядові воїни чи мирне населення, а й болгарська знать. Це, своєю чергою, ще більше відштовхнуло болгар від київського князя. Зрештою, Святослав піддав репресіям навіть своїх воїнів-християн, запідозривши їх у співпраці з візантійцями. Такий стан речей ще більше погіршував і без того важке становище армії, розкиданої по території Болгарії.

Святослав почав поспіхом збирати армію до Доростолу, сподіваючись розбити візантійців. У квітні 971 р. Іоан Цимісхій оточив війська Святослава під Доростолом, заблокував місто ще й із боку Дунаю. Облога міста тривала два місяці. У липні 971 р. під містом відбулася велика битва. Святослав зробив спробу прорвати оточення, але сили виявилося недостатньо. В бою був поранений сам князь. Візантійці теж не змогли до кінця розбити русичів, і ті відступили до Доростолу.

Стало очевидним, що вирватися війську Святослава не вдасться, але й візантійці усвідомили, що для повного розгрому русичів доведеться ще неодноразово штурмувати фортецю і при цьому загине чимало воїнів. Зрештою, знищення Святослава і його армії не було основним для візантійців. Іоан Цимісхій був задоволений перебігом подій і в його інтересах було укласти на вигідних умовах договір з русичами, про що прямо вказує хроніст Лев Діякон. За укладеною угодою Святослав зобов'язався не претендувати на візантійські володіння, зокрема на Болгарію, а також допомагати військам імперії. Окрім того, русичі мали повернути полонених і награбоване, а візантійці вільно випустити русичів з Доростола та ще й забезпечити їх продовольством на зворотну дорогу.

Лев Діякон зазначив, що князь Святослав виступив ініціатором зустрічі з Іоаном Цимісхієм. Хроніст описав цю зустріч та залишив словесний портрет Святослава. Зустріч відбулася на березі Дунаю, до якого верхи з численним почтом під'їхав імператор у розкішному вбранні, а київський князь підплив до берега на човні, сидячи поряд з іншими за веслами і нічим від звичайних веслярів не відрізнявся, окрім того, що його біла сорочка була дещо чистішою від інших. Зовнішній вигляд Святослава був такий: "...середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами і голубими очима, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над верхньою губою (тобто вусами). Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла цілком співрозмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одному вусі мав золоту сережку; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами". Імператор та Святослав недовго поговорили (при цьому князь так і сидів у човні) і роз'їхались.

Повернення додому було трагічним для Святослава, бо в пониззі Дніпра дорогу його перегородили печеніги. Це змусило русичів перезимувати в Білобережжі (гирло Дніпра), а навесні 972 р. князь зробив спробу дістатися до Києва, але не зміг цього зробити. У бою Святослав загинув, а печенізький зверхник Куря зробив з його черепа чашу для пиття. Так, задумана зовнішньополітична акція Святослава, скерована на вихід Русі до південно-східних торгових шляхів, зазнала невдачі, а низка військових походів лише ослабила державу.

Ідучи в другий Балканський похід, Святослав поділив Русь на уділи між синами. У Києві було посаджено старшого — Ярополка, в Овручі — Олега, у Новгороді — Володимира. Період правління Ярополка (972—980) дуже бідно висвітлений у джерелах. Молодий князь отримав від батька "печенізьку проблему" і відомо, що 978 р. він успішно воював проти печенігів і частина з них змушена була платити Києву данину. Деякі дослідники припускають, що Ярополк був християнином. Опосередковано про це можуть свідчити переговори, які 979 р. велися з Римом. Зрештою, це був не перший контакт з католицьким Заходом — за 973 р. в одній з німецьких хронік є повідомлення про відправку руських послів до резиденції імператора Отона І — Кведлінбурга. Однак 980 р. під час міжусобної боротьби між Ярополком та його братом Володимиром, переміг останній, а Ярополка вбили 11 червня 980 р.

1.2. Зовнішня політика Київської Русі епохи найвищого піднесення (кінець X — середина XI ст.)

Прихід до влади Володимира знаменував новий етап в історії Київської Русі. Саме на період правління Володимира припадає завершення процесу консолідації руських земель в одне могутнє державне об'єднання. Внутрішнє зміцнення держави дало змогу князю Володимиру проводити активну й успішну зовнішню політику.

Скандинавське походження династії Рюриковичів передбачало тісні контакти Києва з цим регіоном. Сам прихід до влади Володимира став можливим завдяки підтримці скандинавів. У 978 р. князь залишив Новгород і з дядьком Добринею подався до Швеції, де одружився з Оловою, донькою одного з місцевих вождів. Тесть надав молодому князю військову допомогу, з якою той і вирушив до Новгорода, а далі в Київ, вигнавши звідти Ярополка. При дворі Володимира перебував Олаф Грюгвасон — нащадок Гаральда Прекрасноволосого, який 995 р. став королем Норвегії, підтримуючи тісні й дружні стосунки з Володимиром.

Однією з перших акцій князя Володимира стала виправа на західноукраїнські землі. Під 981 р. у "Повісті минулих літ" зазначено: "Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи". Серед істориків довший час тривала суперечка про приналежність цих земель. З наявного на сьогодні матеріалу можна стверджувати, що ця територія етнічно була руська, але політично залежна від Великоморавської держави. Похід Володимира закріпив територію Червенських градів (межиріччя Західного Бугу та Вепру) за Київською Руссю.

У 983 р. князь Володимир здійснив похід на ятвягів (племена наближені до литовців), які жили у межиріччі середньої течії р. Німан та верхів'ями р. Нарев. Кампанія була вдалою і зазначена територія була зарахована до складу Києворуської держави.

У літописі 985-й рік описаний як рік переможного походу князя Володимира на Волзьку Булгарію. Результатом походу було укладення мирного договору, умови якого нам ближче не відомі, однак слова Добрині, сказані князю Володимиру, дають підстави сумніватися у великій успішності цієї кампанії. Добриня заявив: "Оглядав я колодників (полонених), і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах". Отже, данини на волзьких булгар накласти не вдалося, а отже не можемо говорити про підконтрольність цієї території Києву. Водночас укладений мир був підкріплений одруженням князя з булгарською княжною, яка стала матір'ю майбутніх князів Бориса і Гліба. У тісних і добросусідських стосунках із Києвом була зацікавлена і сама Волзька Булгарія, котра багатіла на транзитній торгівлі між Заходом і Сходом, а тому потребувала спокою і миру. Але безхмарності досягти не вдалося. Відомі ще два походи руських військ на Волзьку Булгарію у 994 і 997 рр. Під 1006 р. є згадка про нову русько - булгарську угоду, в якій1 особливе місце належало правам та привілеям руських купців.

Після походу 985 р. на булгар руські війська спустилися вниз по Волзі, до кінця розорюючи існуючі ще там хозарські поселення, але укріпитися в пониззі Волги князь Володимир не зміг через присутність там військ Харезмшаха.

Напередодні християнізації Русі князь Володимир надіслав своїх людей до Німеччини для з'ясування тамтешніх вірувань і звичаїв, а посли з Німеччини (у літописі "німці з Риму") побували у Києві. І хоча Володимир прийняв християнство візантійського зразка, його нова дружина Анна була родичкою Феофано, дружини Отона ІІ, що сприяло зближенню Русі та Німеччини, і об'єктивно це зближення було спрямоване проти домінування Візантії.

У спадок від батька Володимир отримав "печенізьку проблему". З 990 р. печеніги здійснили серію грабіжницьких нападів на руські землі. У 992 р. під Переяславом Володимир розбив кочовиків, але в битві 996 р. заледве не потрапив до них у полон. У 997 р. печеніги невдало облягли Білгород. Така ситуація змусила князя подбати про південні рубежі держави. Саме в цей час почалося будівництво так званих Змієвих Валів. Це були дерев'яно-земляні укріплення (рів і вал) завдовжки близько 1 тис. км. Основна їх частина — 5 ліній — розташована на Правобережній Україні по річках Віті, Бобриці, Стугні,межиріччях Дніпра — Тетерева, Дніпра — Кам'янки, Росі — Гуйви (притоки Тетерева). У найбільш вразливих місцях постали ще й фортеці. Все це дало змогу зняти раптовість печенізьких вторгнень і значною мірою убезпечити південні рубежі держави від печенігів.

Для консолідації руського суспільства Володимир вирішив використати релігійний фактор. Однак так звана перша релігійна (язичницька) реформа очікуваних наслідків не дала. Стало очевидним, що язичницьке багатобожжя не може виконати цю роль. Потрібна була релігія однобожна (монотеїстична). Такою релігією стало християнство, запозичене з Візантії. Про намір князя Володимира змінити релігію довідались у сусідніх країнах, звідки на Русь прийшли представники основних світових релігій. Однак вибір був безальтернативний, його визначила багатовікова орієнтація на Візантію. Можна окреслити кілька дуже важливих факторів упливу Візантії на Русь: географічний (близькість), економічний (власне торговий, так послідовно обстоюваний русичами у договорах із візантійцями), політичний (запозичення візантійських інститутів влади), культурний (вища культура імперії не могла не мати постійного і всепроникного впливу на руське суспільство, особливо його верхівку). Окрім того, візантійська модель християнства в уявленні руських князів пов'язувалася з вищістю світської влади (так званий цезаропапизм) на противагу Риму та Заходу, де пануючим був папоцезаризм.