Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

*3: {Стратиг — намісник "феми" — візантійського військово-адміністратив}

*3_1: {Протовестіарій - високий чиновник-євнух, який завідував особистою скарбницею візантійського імператора та наглядав за імператорським одягом. Супроводжував імператора в походах і міг командувати військами.}

Такий перебіг подій не зламав рішучості князя Ігоря, котрий у 941 р. знову рушив на імперію, але тепер частина війська йшла суходолом, а частина пливла морем. Візантійці, перестрівши русичів біля Дунаю, запропонували укласти мирний договір, на що останні пристали. Перш ніж укласти договір, було проведено дипломатичні переговори у Константинополі та Києві. Це, здається, було вперше для Києва. Нововведенням було і те, що договір укладався на "вічні часи" — "...на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть...".

Згідно з договором, русичі могли надсилати стільки кораблів із послами та купцями, скільки захочуть, але князь мав дати їм супровідну грамоту. Мешкати, як і раніше, вони повинні були біля монастиря Св. Маманта, заходити в місто по 50 чоловік без зброї, брати "місячину", тобто утримання для купців, і у разі повернення додому їх забезпечували харчами та корабельним спорядженням. Договір забороняв русичам зимувати в Царгороді та забороняв Русі воювати (читай претендувати) Корсунь (а ширше Крим) і зимувати (тобто мати свої постійні факторії) в гирлі Дніпра — Білобережжі. Окрім того, руський князь і його наступники повинні на вимогу імператора надсилати в разі необхідності військові контингенти. Як видно, умови цього договору були менш вигідні, ніж попереднього, але все ж і ці домовленості можна розглядати як успіх Київської Русі, тим паче, що під час другого походу візантійці заплатили значну суму контрибуції.

У 945 р. руські війська здійснили похід до Бердаа. Одні історики схильні оцінювати його як просто грабіжницький напад, інші ж — як спробу закріпитися на Каспії та мати там свою факторію.

Смерть князя Ігоря та малолітство Святослава дали владу княгині Ользі, яка правила країною до повноліття сина. Літописець характеризує її як жінку розумну та діяльну, котра і в зовнішній політиці знаходила нестандартні шляхи вирішення проблеми. Попередники княгині Ольги для з'ясування стосунків із Візантією застосовували винятково силові методи. Княгиня вперше добровільно і з миром відвідала Візантію, ведучи переговори з імператором Костянтином Багрянородним. З'ясувати, коли це трапилося, проблематично. Імператор, який її приймав і навіть детально описав перебіг прийому, не зазначив рік, коли це сталося. Натомість він ретельно занотував, що це було двічі: в середу 9 вересня і в неділю 18 жовтня. Такий збіг днів тижня і чисел місяця припадає на 946 і 957 рр. Спочатку в історіографії більшість дослідників дотримувалася другої дати, а нині — першої.

Ольга відвідала Константинополь з великим почтом — 108 чоловік. Серед них було 20 послів, 43 купці, 18 найближчих служниць, перекладачі та священик Григорій. Присутність останнього дала підстави деяким дослідникам припустити, що княгиня прийняла хрещення ще до візиту в Царгород. Прийом княгині Ольги був дуже урочистий та величавий, хоча чекати на нього княгині довелося довго. Та й інтервал між двома прийомами у півтора місяця теж насторожує, як і слова Ольги, сказані вже по поверненню до Києва візантійським послам, які поминалися дарунків: "...Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні*4, як і я в Суду*5, — то тоді я тобі дам".

*4: {Почайна — права притока Дніпра, яку використовували у давньоруські часи як гавань.}

*5: {Суд (сучасний Золотий Ріг) — гавань Константинополя.}

І все ж дослідники схильні оцінювати переговори Ольги як успішні, та допускають, що їх наслідком був підтверджений договір 944 р. У Константинополі у храмі Св. Софії відбувся величавий церемоніал охрещення княгині, участь у якому взяли імператор і патріарх. Прийняття християнства у Візантії ставило Ольгу в певну залежність від імператора. Аби дистанціонуватися від Царгороду, Ольга у 959 р. висилає посольство до імператора Священної Римської імперії Оттона І з проханням прислати на Русь церковного ієрарха, який з радістю відгукнувся на цю пропозицію.

У 960 р. єпископ бременський Адальдаг висвятив на єпископа Русі ченця Майнцького монастиря Св. Альбана — Лібуція, котрий, не встигши виїхати на Русь, помер у березні 961 р. Тоді висвятили ченця Адальберта з монастиря Св. Максиміліана в Трірі. Коли Адальберт прибув до Києва, то зустрів прохолодний прийом княгині. Чим це було викликано, не до кінця зрозуміло. Найбільш обґрунтованою видається версія, що княгиню не влаштовував ранг прибулого. Очікували митрополита, а прибув єпископ. За іншою версією, зміна правителя у Цар - городі з Костянтина Багрянородного на Романа II вселяла надію на можливість ближчого порозуміння, а тому зникала потреба у західній альтернативі.

Успіхи княгині Ольги у зовнішньополітичній діяльності значною мірою були обумовлені продуманою внутрішньою політикою, досягнення в якій належно оцінили дослідники.

"Повість минулих літ" повідомляє, що 964 р. досяг повноліття син Ольги Святослав. Певний час спостерігалося двовладдя, або, умовно кажучи, розподіл занять. Ольга, як і раніше, займалася внутрішніми справами, а Святослав зосередився на зовнішній політиці. 964 р. князь здійснив перший великий похід на волзьку Болгарію та вторгся у землю буртасів.

У 965 р. Святослав розпочав свій великий східний похід. Удару зазнав Хозарський каганат. Військо хозар було розбите, а столиця Ітіль — захоплена і знищена. Потім русичі захопили Саркел (Білу Вежу), залишивши там свій гарнізон. Далі Святослав здобув Семен дер, а після цього війська рушили на південь, підкоривши ясів та касогів. Розгром Хозарського каганату історики оцінюють по-різному: одні — негативно, оскільки на зміну ослабленому каганату прийшла потужна й агресивна печенізька орда; інші — позитивно, вбачаючи у цьому

звільнення південних і східних шляхів для руських купців. Остання думка видається більш виваженою. Як зазначав В. Пашуто, Святослав прагнув установити контроль над "торговими шляхами в Хорезм, Багдад, Константинополь по Волзі, Дону, в Керченській протоці, на Північному Кавказі та міцною ногою стати в Криму". Після згаданого походу ця ідея видавалася цілком правдоподібною та реальною. Але подальші події, які втягнули Святослава у Балканську кампанію, перекреслили ці здобутки.

Візантія, котра втрачала вплив на Болгарію, вирішила використати Святослава для приборкання останньої. На думку дослідників, план щодо Болгарії був таким: Святослав здійснює напад на Болгарію, яка буде змушена просити допомоги у візантійців, що скерують печенігів на Київ і в такий спосіб війська Святослава змушені будуть покинути територію Болгарії. Задум цей був реальний і зрештою саме так відбулося під час першого Балканського походу.

До Святослава влітку 968 р. прибув син херсонеського стратига Калокір, просячи допомогти Візантії за дуже солідну винагороду (близько 500 кг золота). Очевидно, така кількість золота вплинула на Святослава, і він дає згоду взяти участь у Балканській кампанії, що призведе до фактичного занепаду його східної політики, так добре розпочатої з розгрому Хозарського каганату (і справді, з результатів праці Святослава скористалася не Русь, а Хорезм, зверхник якого ввів свої війська у хозарські фортеці).

Улітку 968 р. князь Святослав вирушив до Болгарії, успішно форсував Дунай і розбив армію царя Петра, який невдовзі помер. До кінця літа руські війська зайняли Добруджу. З якими силами розпочав похід Святослав, достеменно не відомо. Візантійський хроніст Лев Диякон повідомляє, що русичів було 60 тис., але ця цифра видається завищеною, хоча армія, очевидно, була великою, бо Святослав досить легко зламав опір болгар. Літописець щодо цього зазначив: "Пішов Святослав на Дунай на болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів князюючи тут у городі Переяславці...".

І Святослав, і його полководці Інгвар та Свенельд блискуче впоралися з дорученою їм місією. Невдовзі русичі опанували територію Болгарії, а наступник Петра цар Борис II фактично визнав зверхність Святослава. Однак така успішна кампанія Святослава не влаштовувала візантійців, які, по-перше, дещо недооцінили сили русичів, а, по-друге, не очікували повного розгрому Болгарії, та й зрештою цього не потребували. Тепер їхнім завданням було якнайшвидше позбутися Святослава, якому так сподобалося у Болгарії, що в нього визрів план перенести сюди центр своєї держави. Літописець в уста князя Святослава вкладає такі слова: "...Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь."

Затриматися Святославові у Болгарії перешкодили печеніги, які навесні 969 р. напали на Київ, узявши його в облогу. Звістку про це князь отримав від матері, і це змусило його залишити Болгарію та поквапитися на допомогу киянам. Воєвода князя Претич лише частково впорався з печенігами, уклавши з ними перемир'я. Святослав зумів відігнати кочівників і, очевидно, уклав з ними мирний договір. У порозумінні з печенігами Святослав був надзвичайно зацікавлений, оскільки продовження конфронтації не дало б йому змогу повернутися до Болгарії. Тільки-но цього вдалося досягнути, князь зробив спробу повернутись до Болгарії, але хвороба матері затримала його. 11 липня 969 р. княгиня Ольга померла. Київська знать, яка не поділяла болгарських планів князя, перш ніж відпустити його, домоглася призначення Святославом "посадження" в столицю та регіони синів київського зверхника. У Києві залишено його сина Ярополка, в Овруч відправлено Олега і до Новгорода — Володимира.