Розділ «1.4. Розвиток неокласики. Теорії ринку недосконалої конкуренції»

Ідеї Ф.Х. Найта продовжили розвивати його учні (найвідомішими серед яких є Джордж Стіглер і Мілтон Фрідмен) у теоріях сучасного неолібералізму.

Сформувалася сучасна теорія добробуту. Розвиваючи ідеї В. Парето англійські вчені Джон Хікс і Ніколас Калдор (1908- 1986) одночасно, але незалежно один від одного запропонували компенсаційний критерій (критерій Калдора - Хікса), що вирішує проблему зіставлення різних станів економіки, якщо відбувається поліпшення становища одного учасника ринку і погіршується становище іншого. Відповідно до критерію Калдора - Хікса зростання загального добробуту відбувається, коли учасники ринку, які виграють, оцінюють свої доходи вище за потенційно можливу компенсацію збитків учасникам ринку, які програли, а отже, залишаються у виграші.

Представник стокгольмської школи Ерік Ліндаль (1891-1960) досліджував суспільні блага як товар, який характеризують такі властивості: неподільність, надання його всім учасникам ринку одночасно; невичерпність споживання, коли всі учасники ринку можуть ними користуватися, зокрема ті, хто не заплатив. Як наслідок, ринок не здатний акумулювати достатньо засобів для виробництва суспільних благ у необхідних обсягах.

Найбільш відомим теоретиком суспільного добробуту був А. Пігу. В "Економічній теорії добробуту" (1920, 1960, доопрацьована версія праці "Багатство і добробут") учений на засадах неокласичної теорії досліджував проблему суспільних благ, практичний інструментарій (пропозиції економістів державним діячам) для забезпечення суспільного добробуту. В теорії економіки добробуту А. Лігу:

o виокремив поняття економічного добробуту як частину загального суспільного добробуту, яку можна оцінити за допомогою грошей. Стверджував, що поняття індивідуального добробуту ширше, ніж його економічні аспекти, воно охоплює показники умов праці та відпочинку, довкілля, забезпеченості житлом, доступності освіти і медичного обслуговування, громадський порядок тощо. Суспільний добробут за рівнем забезпеченості життєвими благами набагато більший, ніж добробут окремої особи або соціальної групи;

o вважав показником ("двійником") економічного добробуту національний дивіденд (або національний дохід), який визначав як частку матеріального доходу, виражену в грошах. Економічний добробут залежить від: 1) величини національного дивіденду, збільшення якого створює умови для підвищення рівня добробуту "найбільшої кількості людей"; 2) способу розподілу національного доходу між членами суспільства. Зазначав, що максимізація економічного добробуту, з погляду оптимальної алокації ресурсів, може бути досягнена за умови: а) вирівнювання граничних чистих продуктів, отриманих у результаті багатоваріантного (альтернативного) використання ресурсів; б) перерозподілу національного дивіденду від багатих до бідних, що збільшує суму загального добробуту згідно з законом спадної граничної корисності (у результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств суспільства зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих). Одночасно А. Пігу звертав увагу на недосконалість показника національного доходу як вимірника економічного добробуту;

o розглядав проблему узгодженості економічних інтересів індивідів, фірм і суспільства в цілому. Використовував поняття суспільний чистий продукт як "сукупний приріст національного дивіденду" (добробут суспільства) і приватний чистий продукт як "приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення" (добробут окремих осіб). Стверджував, що в умовах вільної конкуренції автоматично не врівноважуються приватний і суспільний чисті продукти, не узгоджуються інтереси суспільства і приватних осіб. Це зумовлено діяльністю монополій (вперше запровадив поняття "недосконала" і "монополістична" конкуренція) та існуванням "зовнішніх ефектів";

o наголошував, що при виробництві будь-якого блага виникають суспільні вигоди і суспільні витрати, які виробники не враховують, але які впливають на добробут інших учасників ринку, - зовнішні ефекти (екстерналії1). Суспільні вигоди формують позитивні зовнішні ефекти, за яких "граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукт з тієї причини, що побічні послуги отримує якась третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги". Суспільні витрати формують негативні зовнішні ефекти, за яких "граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт". Наприклад, викиди певного заводу забруднюють воду річки. Прибуток, який отримує суспільство від цієї діяльності (суспільний прибуток), буде нижчим за приватний прибуток власника заводу, який враховує лише приватну власність, яку оплачує. Оскільки всі власники заводів є раціональними суб'єктами і міркують однаково, то результатом максимізації їхніх приватних інтересів стане масштабне забруднення1. Отже, утворюється розрив між приватними і суспільними вигодами, приватними і суспільними витратами. Це неринкові залежності, оскільки ринок не здатний враховувати суспільне значення товарів і регулювати обсяги виробництва відповідно до суспільних потреб;

o зробив такі висновки: оптимальний розподіл ресурсів (соціальний оптимум для кожного товару) встановлюється за умови, що граничні суспільні вигоди від виробництва певного товару дорівнюють граничним суспільним витратам. Ринок вільної конкуренції не забезпечує автоматичного досягнення оптимуму. Тому необхідне державне регулювання економічного життя, щоб відновити доброчесну гру "невидимої руки". Є дві форми державного втручання в економіку: пряма і непряма. Пряме втручання охоплює державний контроль над цінами та обсягами виробництва, його необхідність зумовлена надмірним посиленням монополій. Непряме (опосередковане) втручання можливе лише шляхом запровадження податків і субсидій. Якщо суспільні вигоди будь-якого товару перевищують приватні вигоди, держава повинна надавати субсидії виробникам з метою збільшення пропозиції та покупцям цього товару, що сприятиме появі позитивних зовнішніх ефектів з метою доведення приватної вартості до рівня суспільної ("субсидія Пігу"). Якщо існують негативні зовнішні ефекти, держава повинна збільшити ставку оподаткування на товар або вид діяльності ("податок Пігу").

Розглядаючи проблему зайнятості у працях "Теорія безробіття" (1933) та "Зайнятість і рівновага" (1941), А. Пігу доводив, що в умовах неповної зайнятості відбувається падіння рівня цін, це збільшує реальні доходи населення і попит на товари, що сприяє розширенню відтворення і знижує рівень безробіття. Отже, існує неминучість періодичних змін темпів сукупного доходу і рівня зайнятості, зайнятість залежить від реальної заробітної плати і від реального попиту на працю.

У межах маржиналізму остаточно сформувалася стокгольмська школа (Кнут Віксель (1851-1926), Ерік Ліндаль (1891-1960), Гун-нар Мюрдаль (1898-1987), Ерік Лундбер (1907-1987) та ін.). Ця школа виходила із нерівноваги економічної системи, розробила теорію очікування, згідно з якою економічний процес розглядався, враховуючи фактор часу, з позицій очікуваних результатів (ex-ante) та аналізу досягнутого результату (ex-post). Цим перекреслювався принцип раціональної поведінки економічних агентів, обґрунтовувався принцип невизначеності поведінки у зв'язку з відхиленням очікуваних і отриманих величин, аналізувались динамічні процеси. Вчені заперечували тезу неокласики про нейтральність грошей, що, на їх думку, притаманно лише бартерній економіці. З появою грошей частина доходу заощаджується і не спрямовується на споживання, що порушує рівновагу. Важливе значення мало дослідження виробництва суспільних благ і вироблення методів макроекономічного регулювання: дієвості грошово-кредитної політики; необов'язковості щорічної збалансованості державного бюджету; проведення державної соціальної політики, здатної забезпечити достатній рівень споживання.