Розділ «Замість передмови Випереджаючи час»

Випереджаючи час

Я є співавтором двох книг, кожна з яких на шість років випередила час. Першу — «ФСБ підриває Росію» — написав у співавторстві з Олександром Литвиненком у 2000 році. І хоча книжка стала відомою у Росії й навіть була частково видана в Москві як спецвипуск «Нової газети» (серпень 2001 року), за межами країни їй не повірили: надто вже густими та чорними фарбами було описано все те, що відбувалось у «демократичній» єльцинсько-путінській державі. Ми писали, як Федеральна служба безпеки успішно саботувала російські демократичні реформи, як уміло — через організовані спецслужбами теракти — було спровоковано спочатку так звану Першу чеченську війну, а відтак й Другу, що її розв’язали у вересні 1999 року. Ми докладно проаналізували обставини терактів, які відбулися у тому ж вересні 1999 року в кількох російських містах, і дійшли до висновку, що за ними (а саме ці теракти призвели до Другої чеченської війни) стояли російські спецслужби, головною метою яких було — привести до влади директора ФСБ Володимира Путіна.

Проте у 2001 році у все це важко було повірити. Минуло п'ять років. У листопаді 2006 року в Лондоні отруїли Олександра Литвиненка. Причини, через які скоїли це вбивство, та його історія — окремий детективний сюжет. Але тепер нам важливо наголосити на іншому: саме після отруєння Литвиненка смертельною радіоактивною речовиною західна громадськість, та не лише Великобританії, але й усього світу, повірила у зміст книги «ФСБ підриває Росію». Все описане там стало банальною істиною; й навіть здавалося дивним, що раніше її не помічали. В 2007 році книгу видали у двадцяти країнах.

У 2008 році разом із моїм російським колегою Володимиром Прібиловським я написав фундаментальну працю «Корпорація: Росія та КДБ за доби президента Путіна». У книзі йшлося про події 1991–2000 років, коли КДБ, перейменоване на ФСБ, намагалось захопити владу та отримати контроль над усією Росією, включно з надрами, фінансами та економікою цієї величезної країни; про дві перші невдалі спроби захоплення влади, здійснені у серпні 1991 року (серпневий путч) та у березні 1996 року (змова керівника Служби безпеки президента Єльцина генерала Олександра Коржакова); про те, як в результаті цих двох провалів КДБ/ФСБ радикально змінило тактику.

Їхнім завданням стало не силове захоплення влади (шляхом перевороту, путчу чи заколоту), а отримання посади — законно, через загальнодержавні вибори. Посаду потрібно було отримати лише одну. Але це була посада президента Росії. Для цього старіючому і морально знищеному двома чеченськими війнами Єльцину — в обмін на повний імунітет та недоторканність йому і членам його сім'ї — вміло та високопрофесійно «підклали» трьох кандидатів на вибір: Євгена Примакова, старого агента КДБ і колишнього директора Служби зовнішньої розвідки Росії; Сергія Степашина, колишнього директора Федеральної служби контррозвідки, одного з організаторів Першої чеченської війни, та Володимира Путіна — директора Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Кого б не вибрав Єльцин, влада все одно перейшла б до рук спецслужб (колишнього КДБ). Пощастило Путіну. Так лягла карта, що Єльцин відмовив Примакову. Останній надто квапився скинути Єльцина з престолу ще до закінчення його терміну — шляхом альянсу з антиєльцинським парламентом та через змову (чи воно лише здалося керівникові президентської адміністрації Олександру Волошину?) з тодішнім претендентом на посаду президента Росії мером Москви Юрієм Лужковим. Путін у переліку спадкоємців був останнім. На ньому й зупинився Єльцин. У серпні 1999 року Путіна перемістили з посади директора ФСБ у крісло прем'єр-міністра Росії. А у вересні були здійснені теракти, жертвами яких стали майже 300 людей і розпочалась Друга чеченська війна; 31 грудня 1999 року Єльцин добровільно і передчасно пішов у відставку, залишивши Путіна виконуючим обов'язки президента країни; фактично чинним президентом — ще до загальноросійських виборів; і 26 березня 2000-го Путін став переможцем формальних президентських виборів, отримавши трохи більше як 50 % голосів виборців (якщо, звісно, вірити офіційним даним).

Обійнявши посаду, Путін кардинально змінив систему державної влади в Росії: фактично розпустив верхню палату парламенту, Раду Федерації; знищив самостійність і виборність губернаторів; повернувся до радянської системи жорсткого контролю центру (Кремля); проголосив безумовний пріоритет так званої «вертикалі влади»; взяв під свій контроль провідні засоби масової інформації; поступово ліквідував свободу слова; зробив контрольованими всі щаблі виборів і абсолютно слухняним парламент, що став всього лише механізмом для штампування заготовлених в Кремлі указів.

Проте період правління Путіна припав на нечуване в історії зростання цін на сировину та корисні копалини. Він підняв рівень добробуту в країні, уможливив розвиток ринкової економіки; сформулював певний кодекс, правила гри, які мали засвоїти й прийняти всі її учасники — так звана «еліта». Кодекс був простим: ті, хто бажав конкурувати за владу з Кремлем, підлягали знищенню (економічному і навіть фізичному). Тим, хто хотів лише розбагатіти, з часом дозволили стати членом корпорації «Росія», яку очолював голова ради директорів корпорації — Володимир Путін. Ось тільки склад ради директорів корпорації та кількість акцій, що належать кожному з його членів, залишалися найсуворішою державною таємницею, про яку можна було лише здогадуватися.

Насторожливим фактором стало те, що з моменту приходу до влади у 2000 році Путін став призначати на вищі державні посади переважно колишніх та діючих співробітників силових відомств, або людей, про яких було відомо (або ж були серйозні підстави вважати), що вони є агентами спецслужб. Формально, жоден закон при цьому Путін не порушував. І, як результат, за кілька років країна опинилася у прямому і переносному сенсі в руках ФСБ. Колишні офіцери КДБ займали тепер не лише вищі державні посади, але й входили до рад директорів або навіть керували найбільшими російськими економічними структурами, насамперед у сировинному та фінансовому секторах.

Проте до 2008 року за провину Путіну можна було поставити хіба що бажання узурпувати владу та безмірне збагачення пайовиків корпорації «Росія». І доки погляд маленького диктатора не сягав за межі країни, знаної в світі як Російська Федерація, США і Європа не годні були побачити в ньому загрозу у тому сенсі, що являли собою для цивілізованого світу Ленін, Сталін, Хрущов або Брежнєв. Путін здавався найпрогресивнішим, найбільш передбачуваним і навіть найбільш проамериканським лідером, з яким коли-небудь доводилося мати справу світовим урядам, за винятком Михайла Горбачова та Бориса Єльцина в перші роки його правління. Путін мав вигляд людини, з якою завжди можна домовитися. Так велося аж до серпня 2008 року, коли російські війська розпочали військові дії проти Грузії.

Історія російсько-грузинської війни заплутана і складна. Задіяні в дезінформаційній війні російські засоби масової інформації зробили багато для того, щоб перекричати решту світових ЗМІ. З великими труднощами знаходячи на карті Грузію — не кажучи вже про Абхазію та Південну Осетію — західна громадська думка не розібралася достоту в цьому складному протистоянні невеликих кавказьких народів, які то мирно співіснували, то ворогували один з одним. Коли ж у серпні дві тисячі восьмого стало зрозуміло, що у російської армії немає планів увійти до Тбілісі і захопити всю Грузію, західні держави зітхнули спокійно і прибрали географічні карти в далекі шухляди. Поступово російсько-грузинський конфлікт відійшов у морок забуття. Абхазія та Південна Осетія, де залишились російські війська, провели референдуми та проголосили незалежність, визнану серед значущих країн одною лише Росією. А Грузія, на знак протесту, розірвала з Росією дипломатичні відносини.

На цьому тлі, у 2008 році, й була видана книжка «Корпорація: Росія і КДБ за доби президента Путіна». Годі й казати, для свого часу, як і «ФСБ підриває Росію», вона виявилася вельми недоречною. Про нездійснену велику війну Росії з Грузією всі якраз прагнули забути, і жорстка колективна біографія Путіна і КДБ, де Путін прослужив все життя, дуже заважала цій зручній забудькуватості.

Як історик за освітою і професією, я звик вимірювати терміни роками, десятиліттями, століттями. Вартісна книга від невдалої відрізняється тим, що витримує випробування часом. Написані мною книжки не старіють. Змушений додати: мені б дуже хотілося, щоби застаріли й «ФСБ підриває Росію», й «Корпорація…» Проте, минуло шість років, й виявилося, що намальований в 2008 році в книзі «Корпорація…» портрет Путіна та створеної ним системи не є ані гротеском, ані перебільшенням, а лише доволі пом'якшеним віддзеркаленням дійсності.

Ми соромилися називати Путіна Гітлером. Не тому, що він народився і жив в іншій країні, яка то дружила, то воювала з нацистським лідером. Ми вважали, що Путін не тягне на Гітлера, оскільки до березня 2014-го йому було важливо залишитися членом європейської спільноти. Й все це, незважаючи на вибухи російських будинків у вересні 1999 року, незважаючи на нову війну в Чечні, на придушення свобод громадян, на війну 2008 року проти крихітної Грузії.

У березні 2014-го Путін таки перейшов Рубікон. Він викреслив себе з європейської та світової спільноти; він показав, що корпоративні фінансові інтереси країни відходять на другий план перед національними, точніше, націоналістичними та геополітичними прагненнями Росії, як він їх бачить. А бачить Путін Росію виключно як нову імперію, яка відроджується з руїни. І відроджує її саме він: Володимир Путін.

Путін — безвідповідальний і неосвічений спрощенець. Він вельми поверхнево знає історію. Тож не випадково канцлер Німеччини Ангела Меркель (яка добре знає історію Німеччини) якось зауважила, що президент Росії живе в іншому світі. Вона не мала на увазі, що Путін збожеволів. Вона мала на увазі, що Путін оперує поняттями, давно віджилими — з XIX і першої половини ХХ століть, коли всі мислили форматами захоплення територій та державного об'єднання націй.

Росія вже вела війну в Криму у 1853–1856 роках, і Росія цю війну програла. Путін розмовляє сьогодні зі світом з позиції сили — як свого часу Гітлер. Однак Гітлер все-таки спирався на блок з Італією та Японією, а з серпня 1939 року ще й на союз із Сталіним — і все одно програв. Росія через спецоперацію захоплення Криму опинилася в абсолютній ізоляції. Її не підтримала жодна країна (окрім кількох африканських). Навіть Китай обмежився ввічливим нейтралітетом.

Аналогія поміж березнем 1938 року, коли Гітлер захопив спочатку Австрію, а потім, у вересні того ж року, Судети, та березнем 2014-го, коли Путін окупував Крим, настільки очевидна, що порівняння Путіна з Гітлером нині не сходить з газетних шпальт і вуст політичних і громадських діячів. Навіть Хілларі Клінтон порівняла Путіна з Гітлером. Але питання не в тому, чи є Путін Гітлером або ж — чи йде він по його шляхом (є і йде). Питання в тому, що робити та чого варто чекати всім нам, з огляду на історію гітлеризму. Якби Гітлер зупинився у березні або вересні 1938-го, або навіть у березні 1939-го, після окупації Чехословаччини, він увійшов би в історію Німеччини як видатний політичний діяч та залишився б у пам'яті німецького народу лідером, що об'єднав етнічних німців в межах модерної німецької імперії. Але він не зупинився, бо ж німців конче треба було «рятувати» та «об'єднувати» на всій території Європи. 1 вересня 1939 року він почав воєнні дії проти Польщі, не усвідомлюючи, що розпочинає війну, щиро не бажаючи і не плануючи вести велику війну, яка ввійде в історію як Друга світова.

Путін також не зупиниться. Як і Гітлер, Путін не може зупинитися. Бо росіян «утискають» не лише в Україні, Крим не може стати останньою зупинкою націоналістичної та імперської виправи російського довічного президента. Довічного — адже нова російська Конституція передбачає, що Путін має право залишитися президентом до 2018 року, до наступних президентських виборів, а потім ще й переобратись на наступні шість років — до 2024 року (тоді він якраз досягне присмеркового віку Сталіна).

З огляду на нав'язливу аналогію, знаючи історію Другої світової війни, поставимо собі питання: що саме могли та повинні були зробити західні демократії у 1938 році? Почати війну з Гітлером? Укласти глобальні антинімецькі міжнародні угоди та ізолювати Третій Рейх, вводячи проти нього всілякі санкції? Вичікувати, нічого не роблячи, сподіваючись, що пронесе? Тоді, у 1938 році, Європа обрала останній варіант: вичікувати й нічого не робити. Через півтора року, віддавши ще й залишки Чехії, вона все одно була втягнута у війну, розпочату Гітлером. При тому можливості капітулювати Гітлер нікому не давав. Він давав можливість вибору поміж смертю і перемогою. Тепер ми знаємо, хто переміг у цій війні та як скінчили Гітлер, Німеччина і німці — поразкою, розоренням країни та Нюрнберзьким процесом.