Розділ «Частина II»

4

Схід наздоганяє

Слон у кімнаті

 гадаймо давню південноазійську оповідь про шістьох сліпців, що зустріли слона. Один доторкнувся до хобота й сказав, що слон схожий на змію; другий обмацав хвоста й порівняв слона з мотузкою; третій сперся на ногу й зробив висновок, що слон схожий на дерево, і так само інші. Важко уникнути аналогії з цією баєчкою, коли читаєш виклад теорій тривалої зафіксованости чи короткочасової випадковости стосовно західного панування. Подібно до сліпих людей, тривалісти та короткочасовці однаково доторкаються до якоїсь частини й сприймають її як цілу тварину. Індекс суспільного розвитку, навпаки, знімає пелену з наших очей. Вже немає місця нісенітницям на кшталт змій, мотузок та дерев. Кожен має визнати, що він чи вона тримається лише за одну частину звіра.

Рисунок 4.1 підбиває підсумок імпресіоністичних картин другого розділу. Наприкінці останнього льодовикового періоду клімат та екологія змовилися створити на Заході умови ранішого суспільного розвитку, ніж на Сході, і, попри кліматичну катастрофу пізнього дріясу, Захід підтримував очевидне лідерство. Маємо визнати, що стосовно давніх часів до 10 000 років до н. е. наше мистецтво різьблення ланцюговою пилкою справді дуже грубе. На Сході важко помітити будь-які вимірні зміни суспільного розвитку протягом понад чотирьох тисяч років, і навіть на Заході, де розвиток близько 11 000 років до н. е. був помітно вищий, тонкощі змін ми також втрачаємо. Втім, хоча індекс проливає лише блимке та тьмяне світло, це все одно краще, ніж нічого. До того ж він виявляє дуже важливий факт: цілком згідно з теоріями тривалої зафіксованости, Захід на старті вирвався вперед і утримався в лідерах.

Рисунок 4.2, що продовжує оповідь від 5000 до 1000 років до н. е., менш прямолінійний. Він відрізняється від рис. 4.1 такою ж мірою, як, скажімо, мотузка від змії. Подібно до мотузки та змії, ці два графіки мають схожі риси: на обох східні та західні рахунки закінчуються вище, ніж починаються, західний рахунок завжди вищий за східний. Проте є дивовижні відмінності. По-перше, на рис. 4.2 лінії підіймаються значно швидше, ніж на рис. 4.1. За дев'ять тисяч років, від 14 000 до 5000 років до н. е., західний рахунок подвоївся, тоді як східний побільшав на дві третини; протягом наступних чотирьох тисяч років, менше половини періоду, охопленого рисунком 4.1, західний рахунок потроївся, а східний побільшав у два з половиною рази. Друга відмінність у тім, що після 1300 років до н. е. ми вперше в історії бачимо спад суспільного розвитку на Заході.

У цьому розділі я намагаюся пояснити ці факти. Я вважаю, що пришвидшування та західний спад після 1300 років до н. е. фактично є двома боками того самого процесу, що його я називаю парадоксом розвитку. У наступних розділах ми побачимо, що завдяки цьому парадоксові можна не лише пояснити, чому Захід панує, а й сказати, що буде далі. Але спочатку треба докладно вивчити, що саме відбувалося між 5000 та 1000 роками до н. е.

Гарячі лінії до богів

 ід чотирнадцятого до п'ятого тисячоліття до нової ери рахунки західного суспільного розвитку подвоїлися, а землеробські поселення поширилися від початкової точки на Горбистих Схилах углиб центральної Азії та до берегів Атлантики. Але до 5000 років до н. е. землеробство майже не заторкнуло Месопотамію, "землю між річками" (теперішній Ірак), навіть попри те, що вона міститься лише за кілька днів пішої ходи від Горбистих Схилів (рис. 4.3).

Втім це не дивно. Від 2003 року завдяки надтерміновим газетним повідомленням весь світ добре знає, що довкілля Іраку дуже суворе. Літні температури сягають понад 120°F, майже ніколи не буває дощів, з усіх боків тиснуть пустелі. Важко собі уявити, що землероби захотіли б тут жити, а близько 5000 років до н. е. Месопотамія була ще спекотнішою. Проте вона була вологішою й головною проблемою землеробів було не знайти воду, а дати їй раду. Мусонні вітри приносили з Індійського океану трохи дощів, хоча й недостатньо на потреби землеробства. Але можливості були б безмежні, якби землероби могли контролювати літні повені потужних Тигру та Євфрату й відводити воду до своїх полів тоді, коли її потребував врожай.

Люди, що несли землеробський спосіб життя Європою за дедалі нові горизонти чи сприймали землеробство від сусідів, постійно пристосовували традиції господарювання до нових умов. Однак перехід від поливаного дощами рільництва на Горбистих Схилах до іригаційного землеробства в Месопотамії потребував більшого. Землероби мали починати майже від нуля. Протягом двадцяти поколінь вони поліпшували канали, рови та басейни-сховища. Поступово вони зробили периферійні землі Месопотамії не лише придатними для життя, а й продуктивнішими, ніж коли-небудь були Горбисті Схили. Вони змінювали значення географії.

Інколи економісти називають цей процес відкриттям переваг відсталости. Коли люди пристосовують технології, що працювали в розвиненіших осередках, до функціювання в менш розвиненій периферії, внесені зміни часом поліпшують технологію до такого рівня, що периферія стає новим самодостатнім осередком. Близько 5000 років до н. е. таке відбувалося в південній Месопотамії, де вдосконалені канали постачали одне з найбільших міст світу, можливо, з чотирма тисячами мешканців. Такі маси людей могли будувати набагато досконаліші храми, а в одному місті, Ериду, можна простежити від 5000 до 3000 років до н. е. накладання храмів на цегляних платформах, де архітектурний план завжди той самий, але храм дедалі більшає й дістає нове оздоблення.

В Месопотамії накопичилося так багато переваг, що люди зі старого осередку на Горбистих Схилах почали створювати на затоплюваних повенями рівнинах динамічні нові суспільства. Близько 4000 років до н. е. мешканці Сузів у південно-західному Ірані збудували на рівнині, що межує з Горбистими Схилами, цегляну платформу у 250 футів завдовжки та 30 футів заввишки й перевершили навіть Ериду. Мабуть, це були підвалини великого храму, хоча розкопувачі дев'ятнадцятого сторіччя, погано обізнані у тонкощах археологічної техніки, проломилися через рештки споруди та пошкодили її. Але навіть вони не могли не помітити ознак дедалі складнішої організації, зокрема найдавніших у світі мідних прикрас, штампів та глиняних відтисків, що можуть вказувати на адміністративний контроль за товарами, а також зображень, що їх науковці називають "жерці-королі". Археологи часто уявляють собі, що регіональний володар жив у Сузах, місті, значно більшому, ніж навколишні поселення. Мешканці цих поселень могли приходити до Сузів вклонитися богам, вшанувати свого володаря та поміняти харчі на оздоби та зброю.

Або, звичайно, вони могли цього не робити — важко щось сказати на підставі свідчень настільки погано розкопаної пам'ятки. Проте археологи змушені в інтерпретуванні цього періоду покладатися на Сузи, бо нині месопотамійські міста, глибоко поховані під наносами, накопиченими за шість тисяч років повеней Тигру та Євфрату, вивчати дуже важко (до того ж, з очевидних причин, нові досліджування майже припинилися і в Ірані після Ісламської революції 1979 року, і в Іраку після нападу Садама Гусейна на Кувейт). Після 4500 років до н. е. порівнянні зміни відбувалися, мабуть, скрізь біля Тигру та Євфрату, але явно помітними з погляду археології вони стали лише після 3800 років.

Чому більшали та складнішали саме міста, залишається питанням. У шостому тисячолітті до нової ери, коли землероби лише посунули до Месопотамії, Земля досягла найтеплішої та найвологішої точки у своєму нескінченному орбітовому русі навколо сонця та хитному обертанні навколо власної осі, а близько 3800 років до н. е. світ знову почав холоднішати. Якщо ви подумали, що то була добра новина для месопотамських землеробів, то ви помиляєтеся. Холодніше літо означало слабшання дощовмісних мусонів з Індійського океану. Дощі випадали не так часто й їх важче було передбачати, отже, Месопотамія набувала схожости до випаленої місцевости, що нині показує нам CNN. Проблеми доповнювали та ускладнювали одна одну: меншання весняних дощів означало коротшання сезонів вирощування рослин, отже, зерно достигало раніше щорічного розливу Тигру та Євфрату. Системи, що їх месопотамські землероби тяжкою працею збудували протягом двох тисяч років, перестали працювати.

Зміни клімату поставили месопотамійців перед важким вибором. Вони могли заховати голови в пісок, що насувався на їхні поля, та жити далі як зазвичай, але ціною нічогонероблення були б нестача харчів, злидні і, можливо, голод. Можна було натомість мігрувати до регіонів, менш залежних від мусонів, але землеробам не так легко покинути свої виплекані поля. В будь-якому разі Горбисті Схили — місце, куди найлегше було б піти — вже були вщент напаковані поселеннями. 2006 року археологи знайшли у Тель Браку в північно-східній Сирії два масових поховання, датованих близько 3800 років до н. е. У могилах були молоді люди, можливо, жертви масової різанини. Повернення до перенаселених, неспокійних Горбистих Схилів було, мабуть, не надто привабливим варіянтом вибору.

Якби досить багато месопотамійців нічого не робили чи повтікали, цей новий осередок міг би загинути. Проте постав третій варіянт. Люди могли полишити свої селища, але зібратися у кількох великих містах і лишитися в Месопотамії. Це видається алогічним: якщо врожаї меншають, скупчення більшого числа людей на меншій території має лише погіршити ситуацію. Але, схоже, деякі месопотамійці усвідомили, що, якщо більше людей працюватимуть разом, можна буде створити більші іригаційні системи й затримувати воду від повеней до того часу, коли достигне врожай. Тоді можна годувати більше гірняків, що добувають мідь, більше ковалів, що роблять оздоби, зброю та знаряддя, та більше торгівців, що доправляють ці товари до різних місць. Цей спосіб дій був таким успішним, що близько 3000 років до н. е. бронза (стоп міді та трохи цини[89]) здебільшого заступила камінь як матеріял на зброю та більшість знаряддя, від чого різко повищала ефективність вояків та робітників.

Втім на цьому етапі вже потрібна була організація. Відповіддю було централізоване врядування. Близько 3300 років до н. е. люди видряпували на маленьких глиняних табличках такі складні записи про свою діяльність, що більшість археологів називають ці символи письмом (навіть якщо читати його могла лише вузька верства письменної еліти). Малі поселення, що не могли підтримувати таку складну діяльність, зникали, тоді як одне з них, Урук, перетворилося на справжнє місто з десь двадцятьма тисячами мешканців.

Месопотамійці винайшли менеджування, збори та письмові довідки — важкий тягар сьогоднішнього життя багатьох із нас, навряд чи згаданий у піднесених оповідях про людські досягнення. Але в наступних розділах ми побачимо, що ці винаходи належали до найважливіших рушіїв суспільного розвитку. Організація перетворила поселення Горбистих Схилів та долини ріки Хуанхе на міста, держави та імперії; організаційні провали спричиняли їхній занепад. Організатори є водночас героями та лиходіями нашої оповіді.