Розділ «Частина II»

Наша головна мета — запобігти появі нового конкурента на території колишнього Радянського Союзу чи ще десь, що становив би загрозу того порядку, що раніше створював Радянський Союз. Це... вимагає енергійних заходів, аби запобігти домінуванню будь-якої ворожої сили в регіоні, чиї ресурси, під сконсолідованим керуванням, могли б бути достатніми для набуття глобальної влади. Такими регіонами є західна Європа, східна Азія, територія колишнього Радянського Союзу та південно-західна Азія.[457]

Коли "службовець, який вважає, що дискусії щодо стратегії після закінчення холодної війни належить вести в суспільній царині"[458] (як подала це Нью-Йорк Таймс) оприлюднив цього начерка, уряд пом'якшив інтонації, але щось дуже подібне до первісного бачення світу, де Сполучені Штати є єдиною супердержавою, все одно залишилося.

Старий Радянський Союз вибухнув ізсередини в боротьбі за майно. Розпад був не такий тяжкий, як громадянська війна після падіння Романових, але в Росії, головній державі-спадкоємниці, у дев'яності роки валовий продукт впав на 40 відсотків, а реальна заробітна платня на 45 відсотків. У сімдесяті роки середній радянський громадянин помирав у шістдесят вісім років, цей вік був лише на чотири роки менший, ніж вік середнього західноєвропейця; на 2000 рік середній росіянин помирав у шістдесят шість років, тобто жив на дванадцять років менше, ніж мешканець Європейського Союзу. Росія далі була величезною, багатою на ресурси та мала найбільшу в світі ядерну потужність, і на 2008 рік повернення сильного уряду та підвищення цін на енергоносії зміцнило її аж до тиску на колишні радянські республіки та шантажу Європейського Союзу. Але, як і сподівалися автори Настанов з планування оборони, Росія вже не мала змоги бути загрозою, подібною до Радянського Союзу.

Європейський Союз також не кидав викликів проти домінування Америки в західному осередку. З погляду деяких фахівців, рухи Європи до (а потім від) економічної та політичної інтеграції були подібні до кроків до потужної субконтинентальної імперії. Вони мирно досягли того, чого Габсбурги, Бурбони, Наполеон та Гітлер не змогли досягти війною. Проте насправді через поділ, що залишився, сповільнення економічного зростання, старішання населення та військову слабкість статусові ЄС далеко до статусу супердержави.

Південно-західною Азією стратеги 1992 року переймалися головно через побоювання, що регіон нафтових родовищ опиниться під владою ворожих держав, як це намагався зробити Ірак 1990 року. Вони ігнорували ісламський екстремізм, що зростав від сімдесятих років, і (майже як усі інші) були сліпі до 11 вересня 2001 року, нападу на Сполучені Штати. Але саме щодо Сходу припущення планувальників виявилися найпоказовіше хибними. Протягом кількох тижнів після оприлюднення в пресі начерку Настанов з планування оборони Японія, головний союзник Америки на Сході, занурилася в рецесію, а її головний східний суперник Китай почав стрімкий рух вгору.

Від того часу, коли Захід почав перетворювати старий східний осередок на периферію, минуло сто п'ятдесят років, і всі, хто мав очі, побачив висліди цього уроку. За умов миру відповідального уряду та бажання визнати владу Заходу східняки могли б використати світову капіталістичну економіку собі на користь і перетворити на мотори економічного зростання величезне населення та освічені еліти, що їх в дев'ятнадцятому сторіччі західняки вважали свідченням відсталости Сходу Від 1840-х років Китай бачив вкрай мало миру відповідальности та гнучкости, але в 1990-і роки він почав займати належне місце в глобальному порядку.

З візка посередині парку гольфового клубу малопридатного на роль подіуму, Ден виголосив, що економічна реформа більше не буде "рухатися повільно, як жінка з перев'язаними ногами, а... буде прорубати дорогу й сміливо пробиватися вперед"[459]. Перешкоди червоному капіталізмові розвалилися. Коли Мао та Ніксон зустрілися на початку сімдесятих років, типовий американський робітник був приблизно в двадцять разів продуктивніший за типового недокапіталізованого китайського робітника, а Сполучені Штати виробляли 22 відсотки світових товарів порівняно з китайськими п'ятьма відсотками. Впродовж наступних тридцяти років американська продуктивність далі зростала, але китайська, завдяки інвестиціям, зростала втричі швидше. На 2000 рік продуктивність американського робітника була менш ніж у сім разів вищою, ніж китайського. Частка Сполучених Штатів у світовому виробництві змінилася мало, становила 21 відсоток, а китайська частка майже потроїлася, зросла до 14 відсотків.

За це зростання Китай заплатив жахливу ціну. Практично нерегульовані заводи безсистемно скидали відходи й отруювали великі ріки. Захворюваність на рак у місцевостях уздовж цих водних шляхів часто була вдвічі більшою, ніж у середньому по країні. Інші річки, що з них брали воду на потреби так само нерегульованого землеробства, майже висохли. Дика лісозаготівля спричинила вдвічі швидше поширювання пустель, ніж до 1970-х років. Протести проти некомпетентности уряду та поголовної корупції ставали дедалі бурхливішими; від 2000 року поліція щороку фіксувала близько 25 000 "масових інцидентів" та набагато більше невеликих протестів.

Проте Денова програма припинила голодування й створила великий приріст прибутків. Селяни, що й досі складають дві третини китайського населення, побачили реальне більшання заробітної платні десь на 6 відсотків на рік. Однак здобутки сконцентрувалися уздовж східного узбережжя, а в брудних та нужденних внутрішніх селах їх часто зводив нанівець занепад рудиментарної, хоча й безплатної освіти та охорони здоров'я часів Мао. Одним з результатів була найбільша в історії міграція: від дев'яностих років 150 мільйонів людей перейшли до міст, щороку створюючи еквівалент нового Чікаґо. Перехід до міста зазвичай підвищував прибуток селянина на 50 відсотків і водночас забезпечував виробників робочою силою за невелику частку платні, прийнятої в багатих країнах.

Від 1992 до 2007 року китайський експорт побільшав у дванадцять разів, а надлишок у торгівлі зі Сполученими Штатами злетів від 18 до 233 мільярдів доларів. На 2008 рік в американських магазинах низьких цін на кшталт Вол-Март товари китайського виробництва зазвичай заповнювали 90 відсотків полиць; важко знайти американця, який щоранку не вдягає хоча б одну деталь одягу, зроблену в Китаї. Журнал Бізнес Вік спостеріг, що "китайська ціна"[460] стала "найжахливішою словосполукою в промисловості США". Компанії, що не могли з нею змагатися, занепадали.

Подібно до Британії дев'ятнадцятого сторіччя та Америки двадцятого, Китай став майстернею світу. Фінансовий журналіст Джеймс Кіндж переповідає почуту в поїзді в Італії розмову двох китайських бізнесовців, що цілому світові можуть видаватися двійком Ґредґриндів, вихоплених зі сторінок Дикенса:

Бос завважив, що вони їдуть вже півтори години й не побачили жодного заводу. Молодий працівник припустив, що чужоземці полюбляють дивитися на пейзажі. Бос замислився, потім спитав: "Що важливіше — пейзажі чи виробництво?" ...Його запитання стосувалося багатьох тем... Чому чужоземці такі ледащі? Що робитиме Європа, коли в ній майже зникне промисловість? Чи можна підтримувати економіку лише коштом сфери послуг? Чи європейські корови справді споживають субсидій на два долари на день?[461]

За півсторіччя до того Мао проголосив: "Напрям вітру в світі змінився... Нині не західний вітер превалює над східним, а східний вітер превалює над західним"[462]. Тоді він вводив в оману сам себе; у п'ятдесяті роки Схід був дуже залежний від західних вітрів, поділених між радянською та американською сферами. На 2000 рік слова Мао справдилися, хоча й не так, як він очікував. Західний суспільний розвиток і надалі вищий за східний — понад триста балів — і найвищий за всі часи. Однак 1900 року відношення західного рахунку до східного становило 2,4:1, а на 2000 рік воно було лише трохи більше за 1,6:1. Двадцяте сторіччя було найвищою точкою ери Заходу й початком її кінця.