Розділ «Частина II»

Якби в Таосі фіксували рівні повеней хуанхеметром, подібним до єгипетського нілометра, або якби китайські археологи провадили мікроморфологічні досліджування, подібні до студій в сирійському Тель Лейлані, ми могли б щось сказати, але свідчень такого типу немає. Ми могли б ретельно пошукати інформацію в літературних оповідях, написаних через дві тисячі років після цих подій, хоча, так само як у разі оповідей про мудрих королів, ми не можемо сказати, чи багато їхні автори реально знали про такі давні часи.

"Під час врядування Юя, — читаємо в Веснах та осенях пана Люя, — під небом було десять тисяч ґуо"[106]. Припускаючи, що ґуо — це "замок", тобто маленька політична одиниця, базована на оточеному стінами місті, багато археологів вважають, що це досить добрий опис долини Хуанхе між 2500 та 2000 роками до н. е. Деякі науковці далі доводять, що король Юй існував насправді й що він поклав кінець епосі десяти тисяч ґуо та нав'язав їм врядування династії Ся. Літературні джерела навіть дають кліматичну причину, хоча, замість порохових улоговин типу месопотамійських, вони говорять про сильні зливи кожні дев'ять років з десяти, і саме тому Юй мусив осушувати долину Хуанхе. Щось подібне справді могло відбуватися; ще двадцять років тому, до того, як Хуанхе почала в деяких місцях пересихати, люди називали її "лихом Китаю", бо вона щороку розливалася і в середньому один раз на сторіччя міняла річище, спричиняючи величезні руйнації та вбиваючи тисячі людей.

Можливо, оповідь про Юя базується на реальній катастрофі в околі 2000 року до н. е. Чи, можливо, це лише фольклорна легенда. Ми просто не знаємо. Однак, ще раз, причини змін невідомі, проте наслідки очевидні. Міста Шаньдуна та долини Фен близько 2000 року до н. е. відкинуло назад (Таосі навіть мав монументальну платформу двадцять футів заввишки та двісті футів завширшки), а переваги відсталости, такі важливі в історії Заходу, зіграли свою роль і тут, і ще грандіозніші монументи почали заповнювати колишній затон, долину Ілю.

Нам бракує свідчень, аби пояснити, чому саме, але ілюйці не обмежувалися копіюванням Таосі. Вони створили цілком новий архітектурний стиль: замість традиційних у північному Китаї протягом тисячі років великих будівель, що їх було легко бачити й до них доступитися з усіх боків, стали будувати вкладені палаци, з внутрішніми дворами, оточеними коридорами під дахом, і лише кількома входами. Потім вони заховали палаци за високими стінами з утоптаної землі. Трактувати архітектуру — справа складна, проте ілюйський стиль може означати, що, коли влада жерців через плинне прикордоння поширилася до долини Ілю, стосунки між володарями та підданцями змінилися в нових напрямах, можливо єрархійніших.

Можна вважати цей момент східним Уруком, коли одна громада залишила позаду всі інші та перетворилася на державу з володарями, що заради виконання своїх рішень могли застосовувати силу й підвищувати податки, що платили підлеглі. Такою громадою був Ерлітоу, що між 1900 та 1700 роками до н. е. вибухово перетворився на справжнє місто з 25 000 мешканців. Багато китайських археологів вважають, що Ерлітоу був столицею династії Ся, яку начебто заснував мудрий король Юй. Некитайські науковці з цим не погоджуються і вказують, що літературні поклики на Ся починаються лише через тисячу років по тому, як Ерлітоу збезлюдів. Вони припускають, що Ся, разом із королем Юєм, може бути вигадкою. Ці критики звинувачують китайських науковців, у найкращому разі, в легковірності щодо мітології, а в найгіршому — в дріб'язковій пропаганді, що зміцнює китайську національну ідентичність, відсуваючи її джерела якомога далі в минуле. Не дивно, що такі аргументи неприйнятні.

Ця дискусія здебільшого перебуває поза темою, що нас нині цікавить, але цілком уникнути її ми не можемо. Особисто я вважаю, що династія Ся реально існувала й що Ерлітоу був її столицею, навіть якщо оповіді про Юя здебільшого належать до фольклору. У наступному розділі ми побачимо, що пізніші китайські історики досить добре передавали імена. Це виявлялося щоразу, коли їх можна було перевірити, і я просто не можу собі уявити, щоб Юй та Ся були чистою вигадкою.

Хоч би що там було насправді, Юй, Ся чи хтось іще, хто врядував у Ерлітоу, міг керувати працею в цілком новому масштабі та збудувати в новому замкненому стилі низки палаців і, можливо, храм предків на платформі з натоптаної землі. Будівництво однієї платформи, що тримає перший палац, мало забрати десь сто тисяч робочих днів. За чверть милі від неї археологи знайшли шлак, тиглі та форми на виливання бронзи, розсіяні на території близько двох акрів. Мідь була відома від 3000 років до н. е., але досить довго залишалася забавкою, використовуваною здебільшого на прикраси. Близько 1900 років до н. е., коли був заснований Ерлітоу, бронзова зброя ще була рідкісною, а камінь, кістки та мушлі залишалися звичними матеріялами, що з них в першому тисячолітті до н. е. ще довго робили зброю. Отже, ливарня в Ерлітоу була квантовим стрибком над ранішими ремеслами. Вона виробляла зброю та ремісничі знаряддя, що напевне посприяли успіхові міста, а також знаменні ритуальні предмети: дзвони, подібні до раніших зразків з Таосі, таблички з інкрустованими бірюзовими очима, тваринами та рогами, ритуальний посуд, що мав у діяметрі фут чи більше. Форми, винайдені в Ерлітоу (триніжки цзя, казанки дія, наливальні чаші цзюе, глечики для підігрівання вина хе), стали найпотужнішими східними підсилювачами релігійних послань, заступили нефритові конґи й домінували в ритуалах протягом наступної тисячі років.

Ці великі посудини знайдено лише в Ерлітоу, і якщо Чан правий у тім, що королівська влада походила від королівських претензій на місце на перетині цього та надприродного світів, то бронзовий ритуальний посуд був, мабуть, не менш важливий для влади в Ерлітоу, ніж бронзові мечі. Король Ерлітоу мав найпотужнішого підсилювача, зверхники менших ґуо могли зробити висновок, що має сенс кооперуватися з чоловіком, що його духи чують найкраще.

Однак королеві бронзовий посуд мав бути не лише знаряддям, а й головним болем. Він був надзвичайно дорогий, потребував армій ремісників та тонн і тонн міді, цини та палива — всього цього в долині Ілю було мало. На додачу до виокремлення маленького королівства (за здогадними оцінками деяких археологів на підставі картини поселень, воно займало близько двох тисяч квадратових миль) Ерлітоу мав би виряджати колоністів по сировину. Дунсяфен, наприклад, що містився на багатих на мідь горбах за сто миль від Ерлітоу, мав кераміку, подібну до кераміки Ерлітоу, та великі завали відходів від топлення міді, але зовсім не мав палаців, багатих могил чи форм на виливання посуду, не кажучи вже про сам посуд. Можливо, археологи розкопували не там, де треба, але ж вони шукали там протягом тривалого часу. Найімовірніше, мідь добували та збагачували в Дунсяфені, а потім відправляли до Ерлітоу. Це був перший колоніяльний режим Сходу.

Провідник предків

 ідсталість може мати переваги, але має й вади теж, принаймні в тім, що щойно периферія пробивається до давнішого осередку, одразу виявляється, що їй треба конфронтувати з іншими периферіями, також сповненими рішучости пробитися туди само. Близько 1650 року до н. е. Ерлітоу був найосяйнішим містом Сходу, його храми виблискували бронзовими казанами та відлунювали дзвонами та курантами. Проте лише один день пішого переходу від Хуанхе переносив авантурного міщука до бурхливого світу фортець та пересварених феодалів. Два скелети, знайдені в ямі лише за сорок миль від великого міста, мають непомильні ознаки скальпування.

Стосунки між Ерлітоу та цим диким прикордонням могли бути доволі подібними до стосунків месопотамської Акадської імперії та аморитами, де торгівля та грабіж були однаково притаманні обом сторонам доти, доки щось не порушувало рівноваги. Переворот на Сході постає в образі фортеці під назвою Яньші, збудованої близько 1600 років до н. е. лише за п'ять миль від Ерлітоу. Пізніші літературні джерела кажуть, що десь у ці часи нова група Шан скинула династію Ся. У найдавніших знахідках з Яньші матеріяльні стилі Ерлітоу постають у поєднанні з традиціями півночі Хуанхе. Більшість китайських археологів (а цього разу й багато некитайських) вважають, що Шан перетнули Хуанхе близько 1600 років до н. е., перемогли Ерлітоу та збудували Яньші, аби перевершити своїх переможених, але цивілізованіших ворогів. Ерлітоу занепадав, Яньші розквітав і перетворювався на велике місто, аж поки близько 1500 року до н. е. королі Шан вирішили, мабуть, що вже не було потреби надто пильнувати своїх колишніх ворогів, і відтак пересунулися на п'ятдесят миль на схід до нового міста Ченчжоу.

Видається так, що все, що вміли робити в Ерлітоу, в Ченчжоу робили краще чи принаймні більшим. Ченчжоу має внутрішнє місто приблизно такого розміру, як в Ерлітоу, але ще й цілу квадратову милю передмість із власною величезною стіною з натоптаної землі. За оцінками, щоб її збудувати, потрібно було вісім років праці десяти тисяч робітників. Пізніша поема пише про будівництво такої стіни: "Вони з гуркотом насипали землю / Вони натоптували її з глухим стукотом / Вони били в стіни з гучним брязкотом / Вони різьбили та карбували їх з ніжним дзеленчанням"[107]. Ченчжоу напевне відлунював гуркотом, стукотом, брязкотом та дзенькотом. Місто потребувало не одної, а кількох ливарень на бронзу; після лише однієї з них залишилося звалище відходів площею у вісім акрів. Ритуальний посуд Ченчжоу продовжував традицію Ерлітоу, але був, звичайно, величніший. Один бронзовий казан, поспіхом закопаний близько 1300 року до н. е. (можливо, під час нападу), був три фути заввишки й важив триста фунтів.

Ченчжоу поширив також колоніялізм Ерлітоу. За чотириста миль, за Янцзи, гірники в пошуках міді перелопатили долини Тунліну, поробили в породі сотні обшитих дошками шахт, спотворили пейзаж 300 000 тонн шлаку. Предмети, що вони позалишали (збережені так добре, що археологи знайшли навіть їхнє дерев'яне та бамбукове знаряддя та очеретяні спальні мати), цілком такі самі, як у столиці Шан. Коли після 3500 року до н. е. матеріяльна культура урукського стилю поширювалася Месопотамією, деякі міста, аж до планування вулиць, мали такий вигляд, наче їх скопіювали з самого Уруку. Так само колоністи Шан збудували в Панлунчені, на найлегшому шляху верхи від Тунліну до серединних земель Шан, щось на кшталт зменшеного Ченчжоу, з палацами, багатими похованнями та бронзовим ритуальним посудом у цілком розвиненому стилі Шан.

Однак жива Шан реально постає перед нами лише близько 1250 року до н. е. Згідно з легендою, 1899 року (нової ери) родич Ван Ці-жуна, керівника Імператорської академії в Пекіні, захворів на малярію й відрядив служника купити розпалого черепашого панцера, що є традиційним китайським лікувальним засобом[108]. Цей хворий Ванів родич був людиною освіченою. Побачивши на принесеному панцері низку видряпаних символів, він здогадався, що це був стародавній варіянт китайської мови. Він звернувся до Вана по його думку, й Ван припустив, що напис можна було задатувати часом династії Шан.

Ван купив ще панцерів і досить швидко розшифрував написи. Проте недостатньо швидко. Влітку 1900 року народний гнів проти Заходу вибухнув Боксерським повстанням. Імператорка-удова підтримала повстанців і призначила імперських чиновників, зокрема Вана, очолити міліційні групи. Боксери взяли в облогу комплекс чужоземних амбасад, але до Пекіна зайшли двадцять тисяч ворожого війська — японського, російського, британського, американського та французького. У відчаї, відчувши, що його життя зруйноване, Ван разом з дружиною та невісткою отруїлися та кинулися в криницю.

Кістки з написами потрапили в руки Ванового давнього товариша. Через десять років він теж помер, після безчестя та заслання на безлюдний захід Китаю, проте 1903 року спромігся оприлюднити написи у книжці. Так почалася кісткова лихоманка. Закордонні та місцеві науковці скрізь скуповували черепаші панцери; один з них пропонував три унції срібла за видряпане слово — і це в часи, коли в Пекіні робітник заробляв за день лише одну шосту унції. Погана новина полягала в тім, що це спричинило сплеск незаконних розкопок, зі стріляниною озброєних банд в картопляних полях за фрагменти черепаших панцерів. Однак добра новина була надзвичайна. Ван був правий не лише в тім, що ці обпалені панцери та кістки були найдавнішими китайськими текстами. Вони ще й містили імена королів, що точно відповідали переліку останніх володарів династії Шан у праці Сима Цяня, історика першого сторіччя до нової ери.

Торгівці старожитностями намагалися приховати джерело кісток, але невдовзі усі знали, що їх знаходили біля села Аньян. 1928 року китайський уряд почав там свої перші офіційні археологічні розкопки. На жаль, негайно постали такі самі проблеми, що й під час розкопування синантропа в Чжоукоудяні. На сусідніх територіях билися військовики з бандитами; грабіжники поховань із саморобною зброєю влаштовували стрілянину з поліцією; прийшла японська армія. Найбільша за всі часи знахідка написів у ямі, де містилося сімнадцять тисяч кісток, відбулася за годину до закриття офіційного сезону розкопок 1936 року. Археологи боролися за додаткові чотири дні та ночі, аби дістати артефакти з землі, знаючи, що, можливо, більше не матимуть змоги повернутися. Більшість їхніх знахідок зникли під час наступної десятирічної війни, але бронзовий посуд та написи 1949 року, після настання комуністичної влади, опинилися на Тайвані. І воно було того варте: знахідки в Аньяні змінили давню історію Китаю.

Розкопки засвідчили, що Аньян був останньою столицею династії Шан, закладеною близько 1300 року до н. е. Його оточена стінами територія, злокалізована лише 1997 року, займала близько трьох квадратових миль, але, так само як Ченчжоу, Аньян був значно менший за свої околиці. Храми, кладовища та ливарні на бронзу простяглися ще на дванадцять квадратових миль — це третина площі Мангетена. Одна ливарня, розкопана 2004 року, займала десять акрів. Але в осерді всього цього ритуального пейзажу, що домінував у текстах написів, була зовсім інша діяльність — домагання королів умовити предків їм допомагати.

Розкопані написи починаються від тривалого володарювання короля By Діна (1250-1192 роки до н. е.). Інформація, що в них міститься, дає змогу зібрати докупи ритуали, що їх породили. Король мав задавати питання своїм предкам, викликаючи їхніх духів з великих поховань на іншому березі річки, що текла крізь Аньян. Притискаючи нагріту палицю до панцера чи кістки, він тлумачив тріщини, що від цього виникали, а фахівці мали записати висліди на "оракульній кістці".