Розділ «Частина II»

Це був не єдиний вдалий хід фараонів. Перші королі Верхнього Єгипту напевне мали набути таких самих організаційних навичок, як зверхники Уруку, переконати людей віддати їм ресурси та визнати центральне врядування, а пізніші фараони вже мали місцеві еліти з цілої долини Нілу за своїх менеджерів. Фараони збудували нову столицю в Мемфісі, стратегічно вдало розташованому між Верхнім та Нижнім Єгиптом, і залучили до себе регіональних Грандів. В Мемфісі фараони розподілили контроль за призначанням на посади й надали кишеньковим аристократам, що долучилися до системи, повноваження підтримувати її функціювання. Місцеві зверхники визискували прибутки з селян, намагаючися дістати якомога більше й водночас не зробити життя селян неможливим. Потім вони передавали кошти вгору ланцюгом і тим самим ланцюгом отримували за це згори королівську прихильність.

Успіх фараонів залежав частково від політиканів та підлабузників, а частково від пишних видовищ. Статус богів, а не просто їхніх друзів, безперечно полегшував завдання. Яка місцева "шишка" не захоче працювати на бога? Аби ще підстрахуватися, фараони створили потужну символьну мову. Незабаром після 2700 року до н. е. художники короля Джосера винайшли стилі різьблення єрогліфів та подавання імен богокоролів, що проіснували п'ятсот років. Джосер розумів теологічну вразливість факту, що безсмертна істота вмирає, і винайшов вершинний символ королівської влади в Єгипті — піраміди, де мали перебувати боговиті трупи. 450-футова Велика Піраміда короля Хуфу, збудована близько 2550 року до н. е., залишалася найвищою спорудою в світі, аж поки 1880 року н. е. її не перевершив Кельнський собор в Німеччині. А найважчою спорудою вона лишається й досі — її вага десь близько мільйона тонн. Споруджували її тисячі робітників, що протягом десятиріч добували каміння, перевозили його Нілом, потім тягли до місця призначення. Так зване робітниче поселення біля підніжжя піраміди належало свого часу до найбільших міст світу. Завдання нагодувати робітників та організувати їхній рух потребувало величезного стрибка чисельности та повноважень чиновництва, а приєднування до робітничих бригад давало трансформаційний досвід селянам, що до того ніколи не полишали домівок. Якщо до появи пірамід хтось мав сумнів щодо боговитости фараонів, то після їхнього постання такі сумніви, безперечно, зникли.

Шумерські міста-держави рухалися в тому самому напрямі, але значно повільніше та обережніше. Згідно з текстами, кожне місто було поділене на "громади", що складалися з багатьох моногамних родин. На чолі кожної громади була одна родина, що організовувала її землю та працю. Решта родин були поранжовані, деякі працювали на полях, інші займалися ремеслами, виконуючи свої квоти в обмін на пайки. На чолі найбільших та найбагатших громад теоретично були боги, під їхньою орудою могли бути тисячі акрів землі та сотні працівників. Чоловіки, що керували цими громадами для богів, зазвичай були міськими лідерами, а король очолював громаду бога, що був міським патроном. Обов'язком короля було дбати про інтереси бога, свого патрона. Якщо король виконував свої обов'язки добре, його бог процвітав; якщо погано — богові акції падали.

Після 2500 року до н. е. почалися проблеми. Вдосконалене землеробство давало людям змогу утримувати більші родини, зростання населення спричиняло конкуренцію за добру землю та ефективніші способи воювати за неї. Деякі міста перемагали й підкоряли інших. Теологічні ускладнення були так само делікатними, як смерть єгипетських богокоролів: якщо король дбав про інтереси свого патрона бога, то що робити, коли його підкорює інший король, що діє в інтересах іншого бога? Жерці запропонували теорію "храмового міста", що робила релігійну єрархію та інтереси богів незалежними від королів. Успішні королі у відповідь проголосили себе чимось більшим, ніж представники богів. Близько 2440 року до н. е. один король проголосив себе сином бога, свого патрона, а в обігу з'явилися поеми про те, як король Уруку Гільгамеш мандрував поза цим світом у пошуку безсмертя. Разом вони утворили Епос про Гільгамеша, найдавніший світовий шедевр, що зберігся до нашого часу.

Володарі шукали нових місць демонстрації своєї могутности. Одним із них був, мабуть, Королівський цвинтар в Урі, найвизначніша археологічна знахідка в Месопотамії. Розкішні золоті та срібні вироби, покладені до могил, подібно до фараонових пірамід, наводять на думку про понадсмертний статус померлих, а сімдесят чотири людини, яких отруєно, аби супроводжувати королеву Пуабі до іншого світу, свідчать про те, що боротьба володарів за родинні зв'язки з богами могла бути поганою новиною з погляду простих шумерців.

Конфлікт досяг вершини близько 2350 року до н. е. Були бурхливі повстання, збройні напади та революційний перерозподіл майна та священних прав. 2334 року чоловік на ім'я Сарґон (що, досить підозріло, означає "законний володар" — можливо, він узяв це ім'я після захоплення влади) заснував нове місто, Акад. Можливо, воно лежить під Багдадом і — що не дивно — досі не розкопане. Глиняні таблички з інших поселень свідчать, що, замість битися з іншими шумерськими королями, Сарґон грабував Сирію та Ліван доти, доки зміг оплачувати повновартісну армію в п'ять тисяч осіб. Тоді він повернувся до шумерців і заходився дипломатією та збурюванням підкорювати їхні міста.

У підручниках Сарґона часто називають першим у світі будівником імперії, але насправді те, що робив він та його акадські послідовники, не надто сильно відрізняється від діяльности єгипетських об'єднувачів вісьмома сторіччями раніше. Сам Сарґон не став богом, але його онук Нарамсин близько 2240 року до н. е., після придушення повстання, оголосив, що вісім шумерських богів запрошують його до своїх лав. Шумерські художники почали зображувати Нарамсина більшим за реальний розмір і з традиційними атрибутами боговитости, рогами.

До 2230 року до н. е. двійко західних осередків у Шумері та Єгипті потужно затулили первісний осередок на Горбистих Схилах. У відповідь на екологічні проблеми люди будували міста; у відповідь на конкуренцію між містами вони створили мільйонні держави, де панували боги чи боговиті королі й керували чиновники. Позаяк боротьба в осередку сприяла суспільному розвиткові, мережа міст поширилася на простіші землеробські поселення Сирії та Леванту та через Іран до кордонів теперішнього Туркменистану. На Криті скоро теж почали будувати палаци; імпозантні кам'яні храми піднеслися вгору на Мальті; укріплені міста поцяткували південно-східне узбережжя Іспанії. Далі на північ і на захід землероби заповнили всі екологічно прийнятні ніші, а на найдальшому окрайку західного світу, де Атлантичний океан товчеться біля холодних берегів Британії, постав Стоунгендж, найзагадковіший пам'ятник з усіх, що за оцінками забрав 30 мільйонів годин праці. Якби хтось із фон-Денікенових космонавтів відвідав Землю близько 2230 року до н. е., він, мабуть, дійшов би висновку, що далі в чужинських втручаннях немає потреби: розумні шимпанзе стабільно штовхали суспільний розвиток вгору.

Дикий Захід

 овернення ще через п'ятдесят років шокувало б космонавтів. Від одного кінця західного осередку до іншого держави розпадалися, люди воювали та полишали свої домівки. Протягом кількох наступних тисяч років низка руйнацій (слово, що звучить нейтрально, але охоплює жахливе розмаїття масових убивств, лиха, воєн та злиднів) відправила Захід у дикий галоп. І на запитання, хто чи що зруйнував суспільний розвиток, ми дістаємо дивовижну відповідь: суспільний розвиток має винуватити себе.

Одним з головних способів, що ними люди намагалися поліпшити себе, завжди був рух інформації, товарів та самих людей. Те, чого багато тут, може бути забраклим і цінним ось там. В результаті громади на всіх рівнях суспільства з'єднуються дедалі складнішим павутинням. Чотири тисячі років тому храмам та палацам належала найліпша земля, але замість поділити її між селянськими родинами, що намагалися вирощувати все потрібне, централізована бюрократія вешталася цими землями та казала людям, що вони мають вирощувати. Поселення з землею, доброю на злаки, могло вирощувати лише пшеницю, інше на схилі горба могло робити вино, а третє спеціялізувалося на оброблянні металу. Чиновники могли перерозподіляти їхні вироби, знімати пінку на свої потреби, заощаджувати щось на випадок надзвичайних ситуацій та розподіляти решту як пайки. Це почалося в Уруку близько 3500 року до н. е., а тисячу років по тому стало нормою.

Мало того, королі надсилали один одному корисливі подарунки. Єгипетські фараони, багаті на золото та зерно, дарували ці товари молодшим очільникам ліванських міст, а ті у відповідь надсилали ароматний кедр, бо Єгиптові бракувало доброї деревини. Не зробити належного подарунка було дуже необачно. Обмін подарунками вкорінився у психології та посадових стосунках так само, як у економіці, але він досить ефективно сприяв рухові товарів, людей та ідей. Королі на кінцях цього ланцюжка та багато торгівців на проміжних ланках багатішали.

Нині ми зазвичай вважаємо неефективною "командну економіку", коли король, диктатор чи политбюро вказують кожному, що йому робити. Проте давніші цивілізації від них залежали. Можливо, у світі, де бракує довіри та законів, що змушують працювати ринок, це найкращий можливий варіянт. Але він ніколи не був єдиним, тому поряд із королівськими та жрецькими підприємствами завжди рясніли скромніші незалежні торгівці. Сусіди займалися бартером, міняючи сир на хліб чи допомагаючи викопати туалет за догляд за дитиною. Мешканці міст та сіл торгували на ярмарках. Мандрівні ремісники завантажували горщики та сковорідки на віслюків та сновигали по дорогах. А на краях королівства, де засіяні поля доходили до пустелі чи гір, селяни за хліб та бронзову зброю вимінювали в пастухів чи мисливців-збирачів молоко, сир, вовну та тварин.

Найвідоміша оповідь про ці події походить з Юдейської Біблії. Яків був успішним пастухом на горбах біля Хеврону, там, де тепер західний берег Йордану. Він мав дванадцять синів, але лише одинадцятому, Йосипові, подарував квітчасте вбрання. Роздратовані десятеро старших братів продали барвисто вбраного батькового улюбленця торгівцям рабами, що прямували до Єгипту. Кілька років по тому, коли в Хевроні забракло харчів, Яків відрядив десятьох старших синів до Єгипту по зерно. Там вони зустріли місцевого високопосадовця, і ним виявився їхній брат Йосип, що з рабів піднявся високо щаблями фараонової служби (за загальним визнанням, після строку у в'язниці за спробу крадіжки; звичайно, його обмовили). У чудовій ілюстрації складности рішення, чи варто довіряти торгівцям, брати не здивувалися, коли невпізнаний Йосип зробив вигляд, що має їх за підглядачів і запроторив до в'язниці. Зрештою, оповідь закінчується щасливо — Яків, його сини та їхні отари переходять до Єгипту. "І набули вони володінь, — каже Біблія, — і вони розродилися й сильно розмножилися"[95].

Оповідь про Йосипа складено десь у шістнадцятому сторіччі до н. е., коли люди, що їхні імена натепер втрачено, вже протягом двох тисяч років дотримувалися того самого сценарію. Обличчя аморитів з околиць Сирійської пустелі та кутїїв з гір Ірану були знайомі в містах Месопотамії, куди вони приходили як торгівці та робітники; так само "азійців" (за тодішнім всеохопним єгипетським терміном) знали в долині Нілу. Зростання суспільного розвитку переплело економіки, суспільства та культури осередків та їхніх сусідів, що мало наслідком більшання осередків, посилювало їхнє володіння довкіллям та надавало нового руху суспільному розвиткові. Але ціною зростання складности було зростання вразливости. Це було й залишається центральним складником парадоксу суспільного розвитку.

Близько 2200 років до н. е., коли син богокороля Нарамсина Шаркалі-шарі, так само боговитий, керував Месопотамією зі своєї тронної зали в Акаді, щось пішло не так. Гарві Вайс, археолог з Єльського університету, який розкопував стоянку Тель Лейлан у Сирії, вважає, що він знає, що то було. Тель Лейлан був містом з двадцятьма тисячами мешканців у часи Сарґона, близько 2300 років до н. е., і містом-привидом через сто років. У пошуках пояснень геологи з Вайсового гурту з мікроскопічних досліджень осадів виявили, що саме перед 2200 роком до н. е. в ґрунті Тель Лейлана та сусідніх стоянок різко побільшав вміст пороху. Іригаційні канали замулилися, можливо, через поменшання дощів, і люди полишили ці місця.

За тисячу миль звідти, в долині Нілу, щось також пішло не так. В оповіді про Йосипа фараон покладався на тлумачів снів, що передбачали результати землеробства, а справжні фараони мали пристроя під назвою нілометр, що міряв рівні повеней і заздалегідь попереджав про добрі та погані врожаї. Написи з записами деяких його показів свідчать, що близько 2200 року до н. е. повені різко поменшали. Єгипет також сухішав.

Давніше, близько 3800 років до н. е., сухіша погода піднесла Урук до величі й спричинила війни, що об'єднали Єгипет. В складнішому, взаємопов'язаному світі кінця третього тисячоліття до нової ери полишання міст, як-от Тель Лейлана, означало також зникнення торгівлі, а від неї залежали ще й аморити та азійці. Це було, наче якби брати Йосипа прийшли до Єгипту купувати зерно й нікого там не побачили. Вони могли б повернутися до Хеврона і сказати батькові, що він має голодувати, або могли б піти далі у фараонові землі, торгувати чи працювати за харчі, коли це було можливо, і битися за них чи красти, коли заробити їх було неможливо.

За інших обставин акадська та єгипетська міліція могла б придушити таких зайд (економічних мігрантів чи злочинців, залежно від вашого кута зору), але близько 2200 років до н. е. такі озброєні формування розпадалися самі. Деякі месопотамійці бачили в акадських королях жорстоких завойовників, і, коли у 2190-і роки до н. е. боговитий за припущенням Шаркалі-шарі не впорався з посталими проблемами, багато жрецьких родин вирішили не мати з ним справи. Його армії розтанули, генерали проголосили себе королями, банди аморитів захопили цілі міста. Менш ніж за десять років імперія розпалася. Кожне місто само дбало про себе. Шумерський літописець писав: "Хто тоді був королем? А хто не був королем?"[96]

В Єгипті нагромаджувалася напруга між двором та аристократією. Король Пепі II, що сидів на троні протягом шістдесятьох років, виявився нездатним впоратися з викликами. Поки члени його двору інтригували проти нього та один проти одного, локальні еліти взяли справу в свої руки. На той час, коли близько 2160 року до н. е. заколот посадив на трон нову династію, в Нижньому Єгипті вже були десятки незалежних володарів та некеровних азійських банд, що грабували селян. Що ще гірше, у громадянську війну з фараоном Нижнього Єгипту час від часу втручалися високі жерці великого храму Амона в Тебах, що далі набували дедалі величніших титулів.