Розділ «Частина II»

Десь на 2150 рік до н. е. Єгипет та Акад розпалися на кишенькові державки, що билися з вигнанцями та між собою за частки поменшалого продукту, виробленого в землеробських господарствах. Деякі воєначальники процвітали, але загальна інтонація кількох збережених текстів розпачлива. У деяких текстах бачимо натяки на те, що криза мала відгук і поза осередком. Археологам важко сказати, коли події в одному регіоні пов'язані з тим, що відбувається в іншому й ніколи не можна недооцінювати можливість простого збігу. Проте важко не помітити ширшу картину в пожежах у найбільших будівлях Греції; загибелі мальтійських храмів та спустошенні іспанських берегових фортець, все це від 2200 до 2150 року до н. е.

Більші, складніші системи західного осередку залежали від регулярних потоків людей, товарів та інформації, а раптові зміни, як-от сухіша погода в Тель Лейлані чи стареча неспроможність Пепі, їх переривали. Руйнації, як-от посуха та міграція після 2200 року до н. е., не мали спричинити хаосу але вони ефективно крутили історичну рулетку Могло трапитися будь-що, принаймні протягом короткого часу Якби Пепі мав радника, подібного до Йосипа, він міг би перетворити важкі часи на свою перевагу; якби Шаркалішарі вів розумнішу політику щодо своїх генералів та жерців, його імперія, можливо, протрималася б. Натомість головним наслідком у Месопотамії було те, що місто Ур скористалося з колапсу Акаду й утворило нову імперію, меншу за Акадську але ліпше нам відому завдяки примусовим чиновникам, що видавали дуже багато податкових квитанцій. Вже оприлюднено сорок тисяч, і ще тисячі чекають вивчення.

Шульґі, що посів трон Уру 2094 року до н. е., проголосив себе богом та запровадив культ особи. Він навіть дав Урові нову музичну форму, "Гімн Шульґі", що вихваляв його майстерність в усьому, від співів до пророцтв, і робив його зловісно схожим на північнокорейського диктатора-актора Кім Чен Іра. Проте, попри всі таланти Шульґі, по його смерти 2047 року до н. е. його імперія протягом кількох років також вибухнула ізсередини. У 2030-і роки грабіжницькі напади стали такою серйозною проблемою, що Ур відгородився від аморитів стомильною стіною. 2028 року міста все одно почали виходити з податкової системи Уру і близько 2020 року державні фінанси зазнали краху. Як повтор падіння Акаду, почав лютувати голод, коли деякі генерали спробували реквізувати зерно на потреби Уру, а інші оголосили себе незалежними. У шумерській поемі Плач за Уром читаємо: "Голод заполонив місто, як вода. Люди хапають повітря, наче оточені водою. Король важко дихає в своєму палаці, сам-один, його люди покидали зброю..."[97]. 2004 року до н. е. нападники сплюндрували Ур і забрали його останнього короля у рабство.

Месопотамія розпалася, водночас Єгипет знову об'єднався. 2056 року до н. е. у Тебах високі жерці Верхнього Єгипту, що тепер діяли як самодостатні королі, перемогли своїх основних суперників, а 2040 року встановили панування в усій долині Нілу. На 2000 рік до н. е. західний осередок мав майже такий самий вигляд, як за тисячу років до того, з Єгиптом, об'єднаним під владою богокороля, і Месопотамією, поділеною на міста-держави під владою королів, що в найліпшому випадку були лише богоподібними.

Тоді, понад чотири тисячі років тому, розмитий дикий рух західного осередку наочно виявив деякі фундаментальні сили суспільного розвитку. Суспільний розвиток не є подарунком чи закляттям, що наклав на людство Кларків моноліт чи фон-Денікенові чужинці. Це щось таке, що ми робимо самі, але не на свій власний розсуд. Як я писав у вступі, основою є те, що ми ледащі, жадібні та лякливі й завжди шукаємо легших, вигідніших чи безпечніших способів робити різні речі. Від піднесення Уруку до Тебійського другого об'єднання Єгипту лінощі, жадоба та/чи страх спричиняли кожен поштовх суспільного розвитку вгору. Але люди не можуть штовхати поступ так, як самі хочуть; кожен поштовх залежить від усіх попередніх поштовхів. Суспільний розвиток кумулятивний, це справа приростових кроків, і робити їх треба в правильному порядку. Близько 3100 років до н. е. бюрократію, подібну до пізнішої на тисячу років системи Уру під владою Шульґі, зверхники Уруку могли зорганізувати не з більшим успіхом, ніж Вільям Завойовник міг би будувати комп'ютери в середньовічній Англії. Як каже прислів'я янкі, туди звідси не перестрибнути. Ця кумулятивна картина пояснює також, чому вищання суспільного розвитку постійно швидшає: кожна новація додається до попередніх та дає внесок у наступні, тобто що вищий суспільний розвиток, то швидше його зростання.

Але перебіг новацій ніколи не був спокійним. Новації означають зміни, що приносять радість та біль однаковою мірою. Суспільний розвиток творить переможців та невдах, нові класи багатих та незаможних, нові стосунки між чоловіками та жінками, між старими та молодими. Він навіть створює нові осередки, коли переваги відсталости підсилюють тих, хто до того був маргіналом. Його зростання залежить від того, що суспільства більшають, складнішають, керувати ними стає важче. Що вищий розвиток, то більше він створює загроз самому собі. Звідси парадокс: суспільний розвиток створює сили, що його підточують. Коли вони виходять з-під контролю — а особливо коли зміни довкілля примножують непевність — можуть настати хаос, руїна та колапс, як це сталося близько 2200 років до н. е. А в наступних розділах ми побачимо, що парадокс суспільного розвитку великою мірою пояснює, чому не можуть бути правильними теорії тривалої зафіксованости.

Смуга братів

 опри хаос, що охопив західний осередок після 2200 року до н. е., це не була Ніч. Колапсів, що відбулися після 2200 року, на рисунку 4.2 навіть не видно[98]. Це може бути недооцінкою масштабу руйнації, але, навіть якщо так, одне цілком очевидно: на 2000 рік до н. е. суспільний розвиток був майже на 50 відсотків вищий, ніж близько 3000 року до н. е. Суспільний розвиток зростав, західні суспільства більшали та складнішали.

До того ж осередки змінювалися по-різному. Жоден месопотамійський володар після 2000 року до н. е. не проголошував себе богом, і навіть у Єгипті фараони втратили частину свого блиску. Статуї та поезія другого тисячоліття до н. е. зображують фараонів войовничішими, знудженішими від світу та розчарованішими, ніж у третьому тисячолітті. Це має бути пов'язане з тим, що державна влада скоротилася: хоча палаци та храми далі були важливими, тепер більше землі та торгівлі було в приватних руках.

Однак найважливішою причиною того, що руйнація не повернула годинника назад, було дальше поширювання осередку через кризи й проникання до периферійних місцевостей, що знаходили нові переваги у своїй відсталості і проштовхувалися до осередку. Від Ірану до Криту люди адаптували палаци в єгипетському та месопотамському стилі та перерозподільчу економіку до плинного, часто бурхливого прикордоння з дощоживленим землеробством. На межі королі більше покладалися на військову силу ніж у іригаційних осередках, і дуже мало зазіхали на боговитість. Можливо, було важко прикидатися богоподібними, коли володарі Єгипту та Шумеру видавалися непорівнянно величнішими.

І ще раз: піднесення суспільного розвитку змінило значення географії. Доступ до басейну великої ріки у третьому тисячолітті до нової ери був критичним для розвитку, а в другому тисячолітті навіть більше переваг давало перебування на північному краю старого осередку. Пастухи на території теперішньої України близько 4000 років до н. е. одомашнили коней, а дві тисячі років по тому приборкувачі коней у степах теперішнього Казахстану почали запрягати цих потужних тварин у легкі двоколісні візки. Кілька степових пастухів, що їздили у колісницях, не впливали на осередок, але, якщо хтось мав змогу заплатити за тисячі колісниць і діставав їх, це вже була геть зовсім інша справа. Колісниці — це не танки, що трощать ворожі шереги (саме так їх полюбляють показувати режисери фільмів про вояків у сандаліях і з мечами), але армії з багатьма лучниками на рухливих колісницях робили старомодну штовханину піших вояків застарілою.

Переваги колісниць очевидні, але армії, що добре засвоїли якусь тактичну систему, часто повільно адаптують іншу. Запроваджування корпусів добре вишколених колісничників могло перетворити точковий порядок піхотних армій на хаос і привести до влади цілком нові еліти. Попри фрагментарність свідчень, видається, що єгиптяни та месопотамійці з їхніми глибоко вкоріненими єрархіями дуже неповорітко запроваджували нові системи ведення бою. Нові північні держави, як-от загадкові хурити, що, як видається, мігрували до північної Месопотамії та Сирії з Кавказу після 2200 років до н. е., були гнучкішими. Степові зв'язки хуритів давали їм легкий доступ до нової зброї, а їхня менш жорстка суспільна структура, можливо, створювала менше бар'єрів проти адаптації. Ані вони, ані касити з західного Ірану, ані хети з Анатолії[99], гіксоси з теперішнього Ізраїлю та Йорданії чи мікенці з Греції не мали організації, порівнянної з Єгиптом чи месопотамійським містом Вавилоном. Але натоді це не мало значення, бо колісниці давали цим доти периферійним народам таку перевагу в веденні війни, що вони могли грабувати своїх старших багатших сусідів чи навіть перемагати їх. Гіксоси наполегливо йшли до Єгипту, близько 1720 року до н. е. збудували власне місто, а 1674 року до н. е. захопили трон. Хети 1595 року до н. е. здолали Вавилон, а касити невдовзі взяли гору над месопотамійськими містами. Близько 1500 року до н. е. хурити створили королівство Мітані, а мікенці завоювали Крит (рис. 4.4).

Це були бурхливі часи, але в великому масштабі перевороти лише збільшували осередок і не спричиняли спадів розвитку. У Месопотамії головним наслідком поневолювання, депортацій, масових убивств та грабунків було те, що місцевих володарів заступили імігранти з півночі. У Єгипті, де 1552 року до н. е. повстання під орудою Теб вибили з країни гіксосів, не відбулося навіть таких змін. Проте на 1500 рік до н. е. навколо північного краю старого осередку сформувалися нові королівства, що розвивалися дуже швидко й силою проклали собі шлях до збільшеного варіянту цього осередку. Великі держави тепер були пов'язані так щільно, що історики називають наступні три сторіччя Міжнародною ерою.

Торгівля стрімко зростала. Нею переповнені королівські тексти, а листи чотирнадцятого сторіччя, знайдені в Амарні в Єгипті, показують, як королі Бабилону, Єгипту та нових потужних держав Асирії, Мітані та хетів торгуються за посади, просять подарунків та одружують принцес. Вони створили спільну дипломатичну мову й зверталися один до одного, як до братів. Володарів другого ряду, виключених з клубу великої влади, вони називали "слугами", але щодо рангу можна було передомовлятися. Наприклад, Ахіява (імовірно, грецька держава) була потужною силою на кордоні. В архіві Амарни листів з Ахіяви немає, але коли король хетів у договорі тринадцятого сторіччя перелічує "королів, рівних мені за рангом"[100], він називає "короля Єгипту, короля Бабилону, короля Асирії та короля Ахіяви". Проте, добре подумавши, Ахіяву він зі списку викреслює.

Що більше "брати" мали до діла один з одним, то жорсткішим ставало їхнє братнє суперництво. Вторгнення гіксосів у вісімнадцятому сторіччі до н. е. травмувало єгипетську еліту, розхитало їхнє відчуття, що непрохідні пустелі захищали їх від нападів. Налаштовані відвернути будь-що подібне, вони перетворили свою доволі ненадійну міліцію на постійну армію з кар'єрними офіцерами та новітнім колісничним військом. До 1500 року до н. е. вони просунулися узбережжям Середземного моря до Сирії, набудувавши по дорозі фортів.

Близько 1400 років до н. е. почалася стародавня гонитва озброєнь і ті, хто відстав, мали чималі проблеми. Між 1350 та 1320 роками до н. е. хети та асирійці проковтнули Мітані. Асирія втрутилася у вавилонську громадянську війну, а близько 1300 року до н. е. хети зруйнували Арцаву, ще одного сусіда. Хети та єгипетські королі вели смертельну холодну війну, зі шпигунами та таємними операціями, за контроль над сирійськими містами-державами. 1274 року до н. е. війна перетворилася на гарячу, й біля Кадеша зійшлися найбільші армії світу, десь тридцять тисяч піших вояків та п'ять тисяч колісниць з кожного боку. Рамзес II, єгипетський фараон, явно потрапив у пастку. Позаяк він був богом, це, звичайно, не становило проблеми, і в оповіді, виставленій у щонайменше сімох храмах, Рамзес нам розповідає, що він шаленів, як Рембо:

Його Величність [Рамзес] приголомшив усі сили ворожих хетів; разом з їхніми великими провідниками та усіма братами, а також керівниками усіх країн, що прийшли з ними, їхні піші вояки та їхні колісничники попадали обличчями вниз один на одного. Його Величність повбивав їх усіх на місці; вони простяглися перед його кіньми, і Його Величність був сам, і з ним більше нікого.[101]

"Потім, — каже Рамзес, — "підлий керівник хетів" благав миру" (принаймні міг би).

Видобувати військову історію з пихатих розповідей богокоролів нелегко, але всі інші свідчення говорять, що, прямо супротивно до своїх хвастощів, Рамзес того дня ледве уникнув засідки хетів. Хети просувалися далі узбережжям до 1258 року до н. е. і зупинилися лише через те, що встряли у нові війни, з Асирією в горах південно-східної Анатолії та з грецькими авантюристами на західному березі Анатолії. Деякі історики вважають, що Гомерова Іліада, грецька епічна поема, написана п'ятьма сторіччями пізніше, віддалено відбиває війну 1220-х років до н. е., коли грецькі сили оточили Трою, васальне місто хетів, а 1225 року до н. е. далеко на південному сході ще жахливіша облога скінчилася тим, що Асирія спустошила Вавилон.

Це була немилосердна боротьба. Поразка могла означати цілковите знищення — чоловіків вбивали, жінок та дітей забирали у рабство, міста перетворювали на купи уламків та прирікали на забуття. Отже, заради перемоги жертвували усім. Постали нові мілітаризовані еліти, значно багатші за своїх попередників, їхня внутрішня ворожнеча набула нової гостроти. Королі зміцнювали свої палаци чи будували собі цілком нові міста, де нижчі верстви не порушували б їхнього спокою. Податки та вимоги примусової праці різко зросли, злітали вгору борги аристократів, що позичали гроші на розкішне життя, а селяни, аби вижити, мусили закладати свої врожаї. Королі зображували себе пастирями своїх людей, але здебільшого стригли своїх овець, замість захищати їх. Вони боролися за контроль над працею та примушували цілі народи працювати у своїх будівельних проектах. Євреї, що гарували в фараонових містах, віддалені нащадки синів Якова, що колись мігрували до Єгипту з такими високими надіями, просто найвідоміші з цього поневоленого населення.