Розділ «ПІСЛЯМОВА»

Зовнішня політика Української держави, детермінантою якої виступають національні інтереси, враховує універсальні й загальновизнані в усьому світі компоненти і стандарти національної безпеки. Це — зміцнення місця і ролі країни в сучасному світі, захист національних інтересів, цілей і пріоритетів держави, забезпечення політичного та економічного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів, захист прав, свобод і матеріального достатку громадян, нейтралізація реальних і потенційних загроз. Національні інтереси є інтересом нації як двоєдності суверенної територіальної держави і громадянського суспільства. Отже, держава забезпечує свої інтереси всіма наявними в її розпорядженні засобами: політичними, ідеологічними, економічними, дипломатичними і військовими. Головний складник національного інтересу — це імператив самозбереження держави.

Серед визначальних завдань зовнішньої політики України — забезпечення стабільності міжнародного становища держави, підвищення добробуту народу, захист прав і інтересів громадян, збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, поширення у світі позитивного іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких Україна втілює в життя зовнішньополітичний курс, ґрунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії для нової Європи, інших документів ОБСЄ. Принцип мирного співіснування і співробітництва, поважання загальнолюдських цінностей, активної співпраці на міжнародній арені — один із найголовніших у зовнішній політиці України. Наша держава виступає за створення всеосяжних міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них за базовий складник власної національної безпеки.

Україна зосереджує зовнішньополітичні зусилля на створенні і розбудові надійних міжнародних механізмів захисту на двосторонньому, субрегиональному, регіональному і глобальному рівнях. Пріоритетного значення набуло створення загальноєвропейської структури безпеки з використанням механізму ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС.

Функції зовнішньої політики полягають у гарантуванні національної безпеки, створенні умов для прогресивного розвитку національної економіки, сприянні науково-технічному прогресу, розвитку національної культури та освіти, участі у розв'язанні глобальних проблем сучасності, забезпеченні інформаційних завдань.

Докорінна трансформація міжнародних відносин, нові виклики світовій безпеці висунули на порядок денний необхідність перегляду зовнішньополітичної концепції Української держави. Заявлена на першому етапі розвитку незалежності позабл око вість не відповідала сучасним вимогам безпеки. Україна обрала курс на євроатлантичну інтеграцію, яка стала визначальним чинником у впровадженні зовнішньополітичних засад у життя. Українська держава підписала базові широкомасштабні договори з сусідніми країнами, угоду з ЄС, стала членом Ради Європи тощо. Реалізації євроатлантичного напряму сприяє і політичний клімат у країні, який кардинально змінюється на користь демократії. За деяких розбіжностей у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів усі політичні структури країни — від лівих до правоцентристів — одностайно підтримують європейський вибір Української держави. Процес євро інтеграції підтримує і більшість українського населення.

Дійсно, затверджені Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основні напрями зовнішньої політики України" уже за багатьма параметрами не відповідають сучасним реаліям. По-перше, відбулися серйозні зміни у світі і в сусідніх країнах. Розширюється ЄС і НАТО, учасниками яких стали найближчі сусіди України. Створені нові міжнародні структури, такі як Союз Росії і Білорусі, ЄврАзЕС, ОДКБ, ШОС, на просторі СНД відпрацьовуються інші економічні проекти, наприклад ЄЕП. Виникли нові виклики й загрози, на які світовій спільноті, у тому числі й Україні, необхідно шукати адекватні відповіді. Своєю чергою, за останні роки змінилася й сама Україна.

Перед Україною постають зовнішньополітичні реалії сьогодення, які слід вирішувати і загрозам з боку яких необхідно протистояти. Захист державних інтересів полягає у розв'язанні явних і гіпотетичних загроз національній безпеці Української держави. Серед них визначальними е наслідки ядерного минулого та питання територіальної цілісності.

У 1996 р. завершилось виведення з української території ядерної зброї. Україна приєдналася до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань, пропонувала не розмішувати ядерну зброю в тих європейських країнах, де її немає. Надалі наша держава працюватиме над реалізацією ідеї глобального ядерного роззброєння. Таким чином, Україна робить вагомий внесок у зміцнення міжнародного миру й безпеки. Відмова від ядерної зброї стала перепусткою до цивілізованого світу, вона відіграла важливу роль у формуванні іміджу держави. Однак при цьому не розглядались економічні, військово-технічні та інші аспекти. На території України розташовувалась ядерна зброя СРСР, 176 балістичних ракет, а система управління ними базувалася в Росії. Україна фактично відмовилася не від зброї, а від створення власного ядерного потенціалу. В державі були певні технічні можливості й потужності для того, щоби мати такі амбіції, але соціально-економічна ситуація не давала можливості задіяти величезні матеріальні та фінансові ресурси для розвитку цієї сфери оборони. Отже, прийняте рішення відповідало намірам інтеграції у світовий політичний процес, а також економічним та військово-технічним можливостям держави.

Комплекс проблем, пов'язаний із наслідками відмови України від ядерної зброї, поки що не вирішений. З одного боку, підвищенню міжнародного авторитету України сприяє її послідовне, неухильне дотримання взятих на себе міжнародних зобов'язань, зокрема в галузі ядерного роззброєння. З іншого боку, привертає увагу проблема ефективності міжнародного механізму захисту. В українському варіанті — надання гарантій ядерними державами. Положення щодо гарантій як складових захисту від ядерного нападу або загрози силою потребують подальшого вивчення

та затвердження на найвищому рівні, бо, як показала практика, ці гарантії є вразливими своєю неясністю стосовно рівня ескалації конфлікту, після якого держава, що надала гарантії, зможе втрутитися у конфлікт. Позитивної відповіді на це питання поки що немає, оскільки навіть досвід надання американських військово-політичних сил європейським країнам НАТО, який містив і ядерний елемент, так і не був перевірений на практиці. Одним із наслідків ядерного минулого є проблема, пов'язана з Чорнобильською катастрофою, яку Українській державі досить складно долати самостійно. Допомога, що надається міжнародними структурами, не відповідає ані потребам, ані покликанню.

Водночас послідовне, неухильне дотримання взятих на себе міжнародних зобов'язань, зокрема в галузі ядерного роззброєння, сприяє піднесенню міжнародного авторитету України.

Одним и важливих напрямів зовнішньополітичної діяльності сучасної України є захист державних кордонів. Виклики українській безпеці щодо територіальної цілісності й непорушності кордонів спостерігалися з боку деяких країн, зокрема Росії і Румунії. Особливого загострення територіальні претензії, які періодично посилюються, набули з боку Російської держави. З огляду на нове бачення свого місця і ролі в світі, намагання відігравати одну з провідних ролей серед потужних центрів сили російська сторона розпочала силове просування на просторі СНД, передусім в українському вимірі.

Аналіз сучасної ситуації, що склалася з безпекою кордонів держави, свідчить, що помилки минулого даються взнаки й до сьогодні. Упустивши можливість використати шанс моменту реалізації необхідного пакета умов для набуття членства в НАТО і примусити румунську (російську) сторону прийняти необхідне для нашої держави рішення, Україні слід виробити нову тактику двостороннього діалогу, шукати нові критерії і вибудовувати нові моделі відносин. Спираючись на міжнародно-правові засади, Українська держава докладає зусиль для вироблення механізму протистояння територіальним зазіханням (звернення до міжнародних установ — Міжнародного Суду, провідних країн — гарантів безпеки України тощо).

Українській політиці кінця минулого десятиліття була притаманна багатовекторність, тобто активна діяльність на багатьох напрямах співпраці зі світом. Початок нового тисячоліття, геополітичні світові зміни внесли свої корективи у зовнішньополітичні вподобання нашої держави.

Осмислення і систематизація критеріїв стратегічного партнерства, його сутнісних характеристик приводить до висновку, що стратегічними партнерами в українському вимірі можуть бути визначені Сполучені Штати Америки, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Польща і Російська Федерація. Вивчення партнерства України зі Сполученими Штатами Америки, яке українська сторона розцінює як стратегічне, переконує в необхідності такого вибору Україною, оскільки це пов'язано з новоявленою тенденцією світової однополярності на противагу можливій поліполярності. Співробітництво Україна — США є обопільно корисним: наша країна вивчає досвід і використовує підтримку США, а американські партнери осягають тонкощі центральноєвропейської політики, які фактично є ключем до європейської безпеки.

Водночас із поглибленням іракської проблеми США налаштовані на пошук компромісів із Росією. Цілком можливо, що обидві країни знайдуть спільну мову і з низки інших важливих політичних питань (щодо військових баз на просторі СНД, "китайської загрози'1, гуманітарних проблем та ін.). Тенденції відносин США — Росія не можуть залишати Україні ілюзій щодо межі "захисту" України від російських "посягань". У такому розкладі російське партнерство для України на даному етапі є відповідальним напрямом.

Стратегічність перспектив із ФРН виявляється у прагматизмі економічного співробітництва й залученні України до участі в регіональних проектах безпеки та економічного розвитку в рамках Веймарського трикутника. Розбудова відносин з Республікою Польща сприятиме формуванню системи європейської безпеки через посилення регіональної і субрегіональної безпекових складників, просуванню України до ЄС і НАТО, закріпленню за Україною ролі регіонального лідера в оновлених схемах безпеки (ГУАМ). Особливості заявленого стратегічного партнерства з Росією полягають у поступовому подоланні наявних проблем, що привело до висновку про необхідність пернесення рівня співробітництва з домінантного до спеціального партнерства. Це означатиме не спадання рівня співпраці, а перенесення його в іншу площину прагматичності з поступовим вивільненням української економіки

від російської залежності. Нова стратегія відносин України з Росією має спиратися на поступове перетворення України з реципієнта енергоносіїв, сировини, товарної маси на виробника, що полягатиме в посиленні транзитного та експортного потенціалу країни через застосування альтернативних джерел енергоносіїв, використання високих технологій, науково-технічних розробок, реалізації технологічного циклу тощо.