Розділ «8 Камілла»

Камілла

Я ніколи не думала, що допомагатиму вбивати свого сина.

Навіть читати такі слова доволі дивно, бо схоже на статтю в тижневику чи одному з тих жахливих журналів, які стирчать із сумок прибиральниць, із історіями про жінок, чиї дочки втекли з аферистами, і байками про неймовірне спалювання жиру та двоголових дітей.

Я була не з тих, із ким таке ставалося. Чи, можливо, я так лише вважала. Моє життя було до міри впорядковане — звичайне, але за сучасними стандартами. Я була зашлюблена майже тридцять сім років, виховала двох дітей, будувала далі кар’єру, допомагала в школі, у батьківському комітеті, й вийшла на роботу, коли діти вже не потребували моєї підтримки.

Я пропрацювала суддею майже одинадцять років і бачила всі відтінки людського життя крізь призму судового процесу, бачила всяких людей: безнадійних волоцюг, незібраних настільки, щоб навіть прийти до суду вчасно, рецидивістів, злих, бездушних чоловіків і виснажених тягарем боргів матерів. Дуже важко зберігати спокій та ставитись до цього з розумінням, коли щоразу бачиш ті самі обличчя й ті самі помилки. Іноді в моєму голосі можна було почути роздратованість. Мене гнітило те, що людство нерозумно відмовлялося принаймні спробувати поводитись відповідально.

А наше маленьке містечко, незважаючи на красу замку, численні архітектурні пам’ятки та мальовничі провулки, не було винятком. Майдани доби Регентства рясніли силечею підлітків, які цмулили сидр, а солом’яні дахи на будинках приглушували крики жінок і дітей, яких били чоловіки. Іноді я почувалась королем Канутом, коли робила даремні офіційні заяви й протистояла хаосові та нестримному спустошенню. З усім тим, я любила свою роботу. І виконувала її, бо вірила в порядок, у моральний кодекс. Я вірила, що є правильне та неправильне, хоч би яким старомодним це здавалося.

У найтяжчі періоди мого життя порятунком був сад. Коли діти виросли, це стало чимось схожим на одержимість. Я могла назвати латиною будь-яку рослину, що на неї мені показували. Смішно, та я навіть не вивчала латини в школі, бо ходила до невеличкої приватної школи для дівчат, де основну увагу приділяли кухарству та вишиванню, тобто речам, які допомогли б нам стати хорошими дружинами, — проте назви рослин просто лишались у мене в голові. Варто було тільки почути один раз, і я запам’ятовувала їх назавжди: hellebores niger, eremurus stenophyllus, athyrium niponicum. Я можу вільно їх повторювати, що мені ніяк не вдавалося в школі.

Кажуть, людина починає цінувати сад, коли досягає певного віку, і я гадаю, що в цьому є своя частка правди. Мабуть, це пов’язано з великою круговертю нашого життя. Існує щось надзвичайне в незмінному оптимізмі свіжого зела, що виростає після понурої зими, і я радію змінам щороку, тому, як природа сповна показує красу різних частин саду. У періоди, коли мій шлюб, здавалося, тріщав по швах, сад був прихистком і навіть радістю.

Відверто кажучи, були часи, коли сад ставав болем. Ніщо так не розчаровує, як створення нової клумби: вона не квітне, якийсь слизький паразит знищує за ніч цілий ряд чудових цибулькових. Проте навіть коли я скаржилась на час та затрачені на догляд за всім цим зусилля, на те, як боліли мої коліна після ранкового поління бур’янів, чи на мій манікюр, який ніколи не був ідеальним, я це любила. Я любила відчуття втіхи від перебування на свіжому повітрі, пахощі саду, відчуття ґрунту між пальцями, втіху від того, коли споглядаєш, як все живе, пломеніє, чарує своєю власною недовговічною красою.

Після нещасного випадку з Віллом я не доглядала сад цілий рік. Причина була не лише в часі, хоча нескінченні години, проведені в лікарні, роз’їзди машиною, зустрічі — о Боже, ці зустрічі! — забирали так багато часу. Минула піврічна відпустка з особистих причин, та й цього було не досить.

Бувало, що я сумнівалася, чи є в усьому цьому сенс: я платила садівникові, який приходив і пильнував у саду чистоти, а я тільки швидкоплинно поглядала на нього протягом майже цілого року.

Та коли я забрала Вілла додому, коли переробили й підготували флігель, я зрозуміла, що садові треба дати нове дихання. А синові — те, що можна було показати йому й сказати без слів — усе може змінюватися, виростати чи гинути, але життя триває далі; усі ми — частина величезного циклу, малюнку, зрозумілого одному Богові. Звісно, я не могла прямо сказати йому про це — ми з Віллом ніколи багато одне з одним не говорили, — але я хотіла показати це йому. Мовчки запевнити, якщо так можна сказати, що світ більший, а майбутнє яскравіше, ніж йому здається.

Стівен попихав коцюбою вогонь. Він вправно розворушив залишки напівобгорілих полін, випустивши гарячі вогники в комин, і поклав посередині нове поліно. По тому, як завжди, відійшов, із тихим задоволенням спостерігаючи, як полум’я охоплює деревину, й витер руки об свої вельветові штани. Я ввійшла до кімнати й простягнула йому склянку з питвом.

— Дякую. Джорджина спуститься?

— Мабуть, ні.

— Що вона робить?

— Дивиться нагорі телевізор. Сказала, що хоче побути сама. Я питала.

— Вона отямиться. Мабуть, це через зміну часових поясів.

— Твоя правда, Стівене. Зараз ми їй не дуже потрібні.