Розділ «8 Камілла»

— Так, нашого сина. — Більше все-таки мого сина, — спіймала я себе на думці. — Ти ніколи не був по-справжньому близький із ним. На емоційному рівні. Ти був порожнечею, на яку він завжди намагався справити враження.

— Він змінить свою думку, — сказав Стівен. — Часу ще багато.

Ми стояли в кімнаті. Я добре ковтнула, у порівнянні з теплом від полум’я трунок був льодяним.

— Я весь час думаю… — промовила я, пильно вдивляючись у полум’я. — Я весь час думаю, що щось упускаю.

Мій чоловік досі спостерігав за мною. Я відчувала його погляд на собі, але не могла підвести очі. Можливо, він міг доторкнутися до мене тієї миті. Утім, гадаю, для цього ми, мабуть, занадто віддалилися одне від одного.

— Ти можеш зробити лише те, що здужаєш, серденько! — Він надпив зі склянки.

— Я це чудово розумію. Але цього не досить, чи не так?

Він наблизивсь до вогнища й без потреби став ворушити поліна. Я повернулась і тихенько вийшла з кімнати.

Він ніби чекав, що я так зроблю.

Коли Вілл уперше сказав мені, що надумав, то мусив повторити двічі, бо я була переконана, що з першого разу неправильно його зрозуміла. Коли я утямила, що саме він пропонував, я, зберігаючи спокій, сказала йому, що це абсурд, і вийшла з кімнати. Нечесна перевага — піти від чоловіка в інвалідному візку. Між флігелем і будинком дві сходинки, але Вілл не міг проїхати туди без допомоги Натана. Я зачинила двері флігеля й стояла в коридорі, а слова мого сина тихо дзвеніли в моїх вухах.

Не впевнена, але, здається, я простояла так із півгодини.

Він не відступав. За Віллом завжди мало бути останнє слово. Він повторював своє прохання щоразу, коли я приходила побачитися з ним, доти, доки я не почала мало не змушувати себе іти до нього щодня. «Я не хочу так жити, мамо. Не таке життя я хотів для себе. На одужання немає жодної надії, тому це досить правильно прохати допомогти мені гідно покінчити з усім цим». Я слухала його і в’являла, яким він був на ділових зустрічах, його кар’єру, що зробила його багатим та зарозумілим. Це був чоловік, який звик, щоб до нього прислухались. Він не міг змиритися з тим, що я певним чином могла диктувати йому майбутнє, що я знову «стала матір’ю».

Я погодилась через його спробу накласти на себе руки. Не те щоб моя віра забороняла самогубство — просто думка про те, що Вілл попаде в пекло через свою безрозсудність, була жахлива (я вірила, що Бог, милосердий Бог, побачить наші страждання й пробачить нам наші гріхи).

Річ у тім, що ніколи не зрозумієш, як це бути матір’ю, доки не станеш нею. Ти бачиш перед собою не дорослого чоловіка — гордого, неголеного, спітнілого, самовпевненого нащадка, — зі штрафами за паркування, неначищеними черевиками й складним особистим життям. Ти бачиш у ньому одному воднораз усіх людей, якими він колись був.

Я дивилась на Вілла й бачила немовля, яке тримала на своїх руках, засліплена наївною любов’ю, не ймучи віри, що народила нову людину. Я бачила дитятко, що, шукаючи мою руку, вчилося ходити, школяра, який витирав сльози після того, як хтось у класі посміявся з нього. Я бачила вразливість, любов, історію. Саме це він прохав мене знищити — маленького хлопчика й водночас чоловіка — всю цю любов та історію.

А потім двадцять другого січня, коли я засиділась на роботі з нескінченною кількістю крамничних злодіїв, незастрахованих водіїв та заплаканих екс-партнерів, Стівен зайшов у флігель і знайшов нашого сина майже непритомним, його голова схилилась на бильце, а навколо візка було море темної липкої крові. Він знайшов у дальньому коридорі іржавого цвяха, що стирчав на півдюйма з нашвидкуруч прибитої дерев’яної дошки, притиснув до нього свій зап’ясток і рухав ним сюди-туди, доки не підупав на силі. Я дотепер не можу в’явити, яка рішучість керувала ним, хоч, припускаю, він скаженів од болю. Лікарі сказали, що ще б двадцять хвилин, і він міг померти.

«І це не було благанням про допомогу», — з’ясувавши, додали вони.

Коли в лікарні мені сказали, що Вілл житиме, я вийшла в сад і не тямилася від люті. Я гнівалась на Бога, природу, на будь-що, що принесло такий відчай у нашу сім’ю. Тепер мені здається, що я тоді збожеволіла. Того холодного вечора я стояла й кричала в своєму саду, кинувши келих із бренді в Euonymus compactus, мій голос розривав повітря, одбивався від стін замку й відлунював удалині. Я лютувала через те, що все навколо могло рухатись, згинатись, рости й розмножуватись, а мій син — мій сповнений життя, харизматичний, гарний хлопчик — просто існував, страждаючи. Нерухомий, безсилий, закривавлений. Уся краса саду була образливою для мене. Я кричала й лаялась — словами, яких не знала доти. Потім вийшов Стівен і, поклавши руку на моє плече, став чекати, коли я заспокоюсь.

Бачите, він ще не розумів. Він не розумів, що Вілл спробує знову. Що ми змушені будемо жити повсякчас насторожі, чекаючи наступної спроби, жаху, якого він заподіє собі наступного разу. Змушені будемо дивитись на світ його очима — бачити можливі джерела отруєння, гострі предмети, винахідливість, з якою він міг довести кінця справі, що її розпочав той проклятий мотоцикліст. Наше життя відтепер мало обертатись навколо його можливого самогубства. І перевага була на його боці — усі його думки були просякнуті цим.

Минуло два тижні, і я пристала на Віллову пропозицію.