Розділ «8 Камілла»

Ми стояли мовчечки й дивилися на вогонь. У кімнаті довкола було темно й тихо, тільки шибки на вікнах злегка дрижали від поривів вітру з дощем.

— Огидна ніч.

— Так.

Собака забрів у кімнату й, відсапуючись, умостився навпроти вогнища, захоплено дивлячись на нас обох ізнизу вгору.

— То що ти думаєш? — запитав він. — Про стрижку.

— Я не знаю. Хочеться вірити, що це добрий знак.

— Ця Луїза — дівчина з характером, правда?

Я помітила, як мій чоловік усміхнувся сам до себе. «Тільки не вона», — подумала я, але потім прогнала цю думку геть.

— Так, думаю, що так.

— Вона нам потрібна? Як гадаєш?

Перш ніж відповісти, я ковтнула. Джину на два пальці, зі скибочкою цитрини, й побільше тоніка.

— Хто його знає, — відповіла я. — Не відаю вже, що тепер правильно, а що — ні.

— Вона йому подобається. Я певен цього. Ми розмовляли якось увечері, дивлячись новини по телевізору, і Вілл двічі згадав про неї. Досі такого не було.

— Добре. Але не обнадіюй себе.

— По-твоєму, я себе обнадіюю?

Стівен відвернувся од вогню. Я бачила, як він вивчає мене, певно, помічаючи мої нові зморшки навколо очей, мої тривожно стулені протягом останніх кількох днів губи. Він глянув на маленького золотого хрестика, який тепер завжди був у мене на шиї. Мені не подобалось, коли він так дивився на мене. Я не могла позбутись відчуття, що він мене з кимось порівнює.

— Я просто реально дивлюсь на речі.

— Ти говориш так, ніби справді чекаєш, що це станеться.

— Я знаю свого сина.

— Нашого сина.