Розділ «23»

Минуло десять днів. Батько Вілла вивантажував нас із машини в аеропорту Гатвік. Натан ледве поклав наші речі на візок, а я все перевіряла й знову перевіряла, чи Віллові зручно, аж поки він не став дратуватися.

— Бережи себе. І гарної подорожі! — промовив містер Трейнор, поклавши руку Віллові на плече. — Не пустуй надто багато. — Коли він це казав, то підморгнув мені.

Місіс Трейнор не змогла покинути роботу, щоб також приїхати. Думаю, що насправді вона не хотіла проводити дві години в машині зі своїм чоловіком.

Вілл кивнув, але нічого не сказав. Він був надзвичайно тихий у машині, дививсь у вікно тим своїм непроникним поглядом, ігнорував Натана й мене, у той час коли ми теревенили про транспорт і про те, що ми вже знали що забули.

Навіть тоді, коли ми проходили вестибюлем, я не була певна, що ми чинили правильно. Місіс Трейнор зовсім не хотіла, щоб він їхав. Але з того часу, як він погодився на мій вивірений план, я знаю, вона боялася сказати йому, щоб він цього не робив. Здавалося, вона взагалі минулого тижня боялася з нами говорити. Вона сиділа з Віллом у тиші, розмовляючи лише з медичними працівниками. Або поралася в саду, зрізуючи рослини з надзвичайною спритністю.

— Авіакомпанія мала б нас зустріти. Вони мали б вийти й зустріти нас, — сказала я, гортаючи свої документи, коли ми прямували до стола реєстрації.

— Заспокойся. Вони навряд чи будуть ставити когось на дверях, — мовив Натан.

— Але інвалідний візок має подорожувати як «крихкий медичний пристрій». Я чула про це тричі від жінки по телефону. І нам треба переконатися, що вони не чіпатимуть вбудоване медичне обладнання Вілла.

Інтернет-спільнота надала мені велику кількість інформації щодо застережень, юридичних прав і контрольних списків. Згодом я тричі перевірила з авіакомпанією, чи нададуть нам місця на початку салону, чи посадять Вілла першим і чи не зніматимуть його з інвалідного візка, доки ми не будемо біля самого виходу на посадку. Натан залишився б на землі, зняв би ручку дистанційного керування й перевів би його в режим ручного, а тоді обережно зв’язав би й закріпив візок, зафіксувавши педалі. Натан особисто прослідкував би його завантаження, щоб захистити від пошкоджень. На візок мали почепити рожевий ярлик, щоб попередити вантажників про надзвичайну делікатність. Нам мали дати три місця в ряду, так щоб Натан зміг надати будь-яку медичну допомогу, якої міг потребувати Вілл, без сторонніх очей. Представники авіакомпанії запевнили мене, що підлокітники піднімаються так, що ми не вдаримо стегна Вілла, переміщаючи його з інвалідного візка на сидіння в літаку. Увесь час він перебував би між нами. І нам першим дозволили б вийти з літака.

Усе це було в моєму списку під назвою «Аеропорт». Це був листок перед моїм списком «Готель», але після списку «День перед від’їздом» і «Маршрут».

Щораз, коли я дивилася на Вілла, думала над тим, чи слушно вчинила.

Сімейний лікар якраз відвідав Вілла у переддень поїздки. Вілл мало їв і більшу частину дня проспав. Він здавався не просто втомленим від хвороби, а виснаженим життям, втомленим від нашого втручання, наших оптимістичних спроб спілкування, нашого непохитного наміру спробувати зробити для нього все кращим. Вілл терпів мене, проте я відчувала, що він частіше хотів би залишитись на самоті. Він не знав, що це була єдина річ, якої я не могла зробити.

— Ось представниця авіакомпанії, — сказала я, коли вдягнена у форму усміхнена дівчина з планшетом жваво попрямувала до нас.

— Ну, від неї буде багато допомоги при пересадці, — пробурмотів Натан. — Певно, вона навіть не здужає підняти замороженої креветки.

— Обійдемося. Ми самі впораємось, — це стало моїм улюбленим висловом, відколи я вирішила, що хочу зробити. З часу моєї розмови з Віллом у флігелі мене охопило нове завзяття довести всім, що вони помиляються. Те, що ми не змогли провести канікули так, як я планувала, не означало, що Вілл нічого не міг робити.

Я закидала форуми запитаннями. Де є місце, щоб видужати, для набагато слабшого Вілла? Чи знає хтось, куди б ми могли поїхати? Я наголошувала на температурі — англійський клімат був надто змінний (немає нічого депресивнішого за англійський морський курорт у дощ). Більша частина Європи була надто спекотною наприкінці липня, що відхиляло Італію, Грецію, південь Франції та інші прибережні райони. Знаєте, мені було видіння. Я бачила, як Вілл відпочиває біля моря. От тільки клопіт був у тому, щоб за кілька днів усе спланувати, щоб поїхати, що зменшувало шанс утілити це.

На форумі були листи співчуття й дуже багато історій про пневмонію. Здавалося, що це передчуття переслідує їх усіх. Було декілька пропозицій щодо місця, куди ми могли б поїхати, але жодне мене не надихнуло. Чи, що важливіше, жодне, як я гадала, не могло надихнути Вілла. Я не хотіла водних курортів чи місць, де він міг би побачити людей у такому ж стані, як і сам. Насправді я не знала, що хотіла, але прокручувала їхній список пропозицій і розуміла, що нічого не підходить.

Урешті-решт мені до помочі став Ричі, стійкий прихильник того чату. Того дня, коли Вілла виписали з лікарні, він написав:

Дайте мені свою електронну адресу. Кузен працює турагентом. Запитаю в нього.