Розділ «23»

Я зателефонувала за номером, якого він мені дав, і поговорила з чоловіком середнього віку, який мав сильний йоркширський акцент. Коли він мені сказав, що має на увазі, дзвіночок схвалення продзвонив десь глибоко в моїй пам’яті. І протягом двох годин ми все владнали. Я була йому так вдячна, що мало не плакала.

При цьому, доки ми завершили, я була так само виснажена, як і Вілл. Я день при дні вивчала детально потреби для подорожі людини з діагнозом квадриплегія і аж до самого ранку, коли ми від’їжджали, не була переконана, що Вілл матиметься гаразд, подорожуючи. Тепер, сидячи з торбами, я дивилася на нього, замкненого та блідого в жвавому аеропорту, і знову гадала-думала, чи не помилилася.

У мене з’явився раптовий напад паніки. Ану ж як він знову заслабне? А що, як він буде ненавидіти кожну хвилину, так само, як було на верхогонах? А що, як я хибно витлумачила ситуацію і все, що потрібно Віллові, — не грандіозна подорож, а десять днів удома у власнім ліжку?

Але ми не мали десять запасних днів. Саме так. Це був мій єдиний шанс.

— Оголошують наш рейс, — сказав Натан, повертаючись із крамниць безмитної торгівлі. Він глянув на мене, підняв брову, і я зітхнула.

— Добре, — відповіла я. — Ходімо.

Сам політ, окрім дванадцяти довгих годин у повітрі, не був тим випробуванням, якого я боялася. Натан довів, що він спритний у виконанні рутинних змін під накритою ковдрою. Співробітники авіакомпанії були дбайливі, ввічливі та обережні з візком. Вілла, як і обіцяли, завантажили першого, переміщення його на сидіння обійшлося без синців. Він сидів між нами.

За годину перебування в повітрі я зрозуміла, що над хмарами, за умови, що сидіння нахилено, Вілл, схоже, нічим не відрізнявся від будь-кого в салоні. Застрягши перед екраном, де ніхто не рухається й нічого не роблять, на висоті близько 30 000 футів, він був схожий на інших пасажирів: їв, дивився фільм, та здебільшого спав.

Натан і я обережно одне до одного всміхались і намагалися поводитись, наче все було гаразд. Я дивилась у вікно, мої думки рухалися безладно, як і хмари під нами, і я вже була неспроможна думати про те, що це був не лише виклик щодо підготовки й забезпечення подорожі, а й пригода для мене — мовляв, я, Лу Кларк, справді рушила в інший кінець світу.

Я цього не бачила. До того часу я не бачила нічого, крім Вілла. Я почувалася так, як моя сестра, коли народила Томаса. «Це так, наче я дивлюся крізь лійку, — сказала вона, дивлячись на форми новонародженого, — весь світ зменшився, тільки він і я».

Вона написала мені повідомлення, коли я була в аеропорту.

Ти це можеш зробити. Я страшенно пишаюся тобою. Цілую!

Я згадую це зараз лише тому, що хочу подивитись на це, несподівано відчувши хвилювання, можливо, через слова, які сестра підібрала. А можливо, через те, що я була втомлена та налякана й усе ще не йняла віри, що затягла нас так далеко. Урешті, щоб заблокувати свої думки, я ввімкнула свій маленький телеекран і стала дивитися непритомними очима якийсь американський комедійний серіал, аж поки небо навколо нас не потемніло.

А потім я прокинулась і побачила, що над нами стоїть стюардеса, тримаючи сніданок, а Вілл розмовляє з Натаном про фільм, який вони щойно разом подивилися. Та найдивовижнішим було те, що, попри всі труднощі, наша трійця перебувала менш ніж за годину від приземлення на острові Маврикій.

Я не могла повірити, що це дійсно з нами відбувається, аж поки ми не сіли в міжнародному аеропорту імені сера Сивусаґура Рамґулама. Ми невпевнено вийшли через залу прибуття, усе ще закляклі через час, проведений у повітрі, і я трохи не заридала, відчувши полегшу, коли побачила спеціально пристосоване таксі оператора. Того першого ранку, коли водій віз нас до курорту, я трохи роздивилася острів. Справді, барви здавалися яскравішими, ніж в Англії, небо здавалося яснішим, а блакитна синизна, що наче зникла й стала бездонною, — безмежно глибокою.

Я бачила, що острів був пишно-зелений, облямований акрами цукрової тростини, море скидалося на смуги ртуті серед вулканічних пагорбів. Повітря було змішане з димом та прянощами, а сонце — настільки високо в небі, що мені доводилося мружитись від сліпучого світла. Будучи виснаженою, я почувалася так, немов мене хтось розбудив на сторінках глянсового журналу.

Навіть тоді, коли мої відчуття боролися з незнайомим, очі свої раз по раз я звертала на Вілла, на його бліде втомлене обличчя, на те, як його голова дивно упала на плечі. Ми виїхали на дорогу, обабіч якої росли пальми й зупинилися біля низького каркасного будинку. Водій вже вийшов і викладав наші торби.

Ми відхилили пропозицію щодо холодного чаю та екскурсії готелем. Знайшовши Віллову кімнату, ми скинули його торби, поклали його на ліжко, та не встигли зашторити вікна, як він знову заснув. Отак ми й приїхали. Я це зробила. Я стояла біля його кімнати, нарешті глибоко зітхнувши, тоді як Натан дививсь у вікно на білий прибій на кораловій споруді вдалині. Чи то через подорож, чи то через те, що це було найгарніше місце, яке я будь-коли бачила в житті, я готова була розплакатися.

— Усе гаразд, — сказав Натан, побачивши вираз мого обличчя. І тоді, зовсім несподівано, він підійшов до мене й обійняв так, що аж кістки захрускали. — Розслабся, Лу. Усе буде гаразд. Справді. Ти вчинила добре.

Проминуло майже три дні, поки я почала йому вірити. Вілл спав майже всі перші сорок вісім годин, а потім, на диво, йому стало кращати. Шкіра відновила колір і зникли темні круги навколо очей.