Розділ 23 «А тепер добраніч»

«А тепер добраніч»

Люте полум’я муки зотліло; його сірий попіл улігся на світ. Рілла, з її молодим організмом, фізично оговталася раніше за матір. Пані Блайт кілька тижнів пролежала в ліжку, хвора від потрясіння й горя. Рілла спромоглася жити далі, оскільки життя незмінно диктувало свої правила. Була хатня праця, яку належало виконувати, адже Сьюзен не могла самотужки дати раду з господарством. Удень, заради матері, Рілла вбирала спокій і витривалість, неначе плаття, але ночами лежала в ліжку, ллючи гіркі бурхливі сльози юності, доки останні з них були виплакані, а їхнє місце посів невеличкий невідступний біль, якому судилося лишитися в її серці до самої смерті.

Тими днями Рілла горнулася до панни Олівер, яка знала, що треба сказати, а про що змовчати. Таких людей було дуже мало. Візити більшості щирих, співчутливих сусідів завдавали дівчині тяжкого болю.

— Невдовзі ти переживеш це, — бадьоро мовила пані Різ. Вона мала трьох дужих синів, жоден з яких не пішов на війну.

— Це таке благословення, що Господь узяв Волтера, а не Джема — адже Волтер належав до церкви, а Джем ні, — мовила пані Клоу. — Я застерігала пана Мередіта, що він має серйозно поговорити про це із Джемом, доки той піде на фронт.

— Бідний, бідний Волтер, — зітхнула пані Різ.

— Нема чого приходити сюди й називати його «бідним Волтером», — гнівно озвалася Сьюзен, виходячи з кухні, на превелике полегшення Рілли, яка в ту мить відчувала, що більше не здатна витримувати подібні розмови. — Він не був бідний. Він був багатший за кожного з вас. Це ви, що лишилися вдома й не пустили синів на фронт — ви бідні, мерзенно вбогі, ниці, дрібні натури… і ваші сини, зі своїми заможними фермами й вгодованою худобою… і душі їхні не більші, ніж у блощиці… а може, і менші.

— Я прийшла втішати згорьованих, а не слухати образи, — відповіла пані Різ, прямуючи до дверей, і ніхто не пошкодував, що вона пішла геть. Тоді відвага покинула Сьюзен; добра служниця рушила на кухню, поклала свою змучену старечу голову на стіл і гірко розплакалася. Потім вона стала до праці й випрасувала Джимсову льолю. Рілла, яка прийшла на кухню, щоб зробити це сама, взялася лагідно докоряти їй.

— Я не дозволю тобі замордувати себе через якогось солдатського хлопця, — уперто мовила Сьюзен.

— О, Сьюзен, я хотіла би працювати постійно! — вигукнула сердешна Рілла. — І навіть не лягати спати! Це так боляче — засинати й забувати про все на деякий час, а тоді прокидатися й зносити ці тортури. Сьюзен, як люди можуть звикнути до такого? І, Сьюзен… я думаю про слова пані Різ… Невже Волтер мучився? Він завжди так боявся болю! Сьюзен, аби ж мені знати, що він не мучився… може, тоді я зібралася би на силі й відвазі.

На щастя, Рілла довідалася, як саме помер її брат. Надійшов лист від його командира — той писав Блайтам, що Волтер загинув від німецької кулі під час наступу на Курселет. Того ж дня Рілла одержала листа від самого Волтера.

Вона понесла його невідкритим у Долину Райдуг і прочитала, сидячи на тім самім місці, де розмовляла з Волтером востаннє перед його від’їздом на фронт. Дивно читати лист від людини, якої більше немає в живих — гірко й солодко, попри біль відчуваючи ще й незбагненну втіху. Уперше, відколи надійшла ця жахлива звістка, Рілла впевнилася, замість плекати колишню боязку віру й надію, що Волтер досі живе, зберігаючи свій прекрасний дар і непохитні ідеали. Це неможливо знищити… жодні страждання не здатні затьмарити їх. Ту особистість, що виявила себе в останньому своєму листі, написаному ввечері за кілька годин до фатального наступу, неможливо було вбити однією німецькою кулею. Вона житиме, хоч земний її шлях обірвався.

«Завтра ми йдемо в наступ, Рілло-моя-Рілло, — писав Волтер. — Учора я писав мамі й Ді, але сьогодні відчуваю, що мушу написати тобі. Я не збирався нікому писати сьогодні, але чомусь відчуваю, що мушу. Пам’ятаєш, як стара пані Крофорд із над затоки, дружина Тома Крофорда, завжди казала, що на неї покладено обов’язок зробити те чи те? Отак і я відчуваю, що на мене „покладено обов’язок“ написати тобі сьогодні — тобі, моя сестро й товаришко. Я хочу дещо сказати тобі, доки… доки не настало ще завтра.

Ти й Інглсайд здаєтеся мені сьогодні дивовижно близькими. Відколи я тут, у мене вперше виникло це відчуття. Дім завжди видавався мені далеким — таким безнадійно далеким від цієї пекельної вирви крові та бруду. Але нині він зовсім близький — я мовби знову бачу тебе, чую твій голос. І бачу місячне сяйво над старими рідними пагорбами, бліде й непорушне. Коли я щойно опинився тут, мені здавалося, що більше в цілому світі ніде не може бути спокійних, тихих ночей і плинного місячного сяйва. Але нині вся та краса, що колись я любив, стала немовби знову можлива — і це добре, бо це сповнює мене міцним і глибоким щастям. Удома зараз, напевне, осінь; затока поринула в сон, а гленські пагорби вкриває блакитний туман, і Долина Райдуг — мов господа радості, вся потонула у квітнучих айстрах, наших любих „прощавай-літо“… скільки поезії в цій назві, значно більше, ніж у звичному слові „айстри“.

Рілло, ти знаєш, у мене завжди були передчуття. Ти пам’ятаєш Дударя… хоча ні, ти була тоді ще зовсім маленька. Якось увечері, багато років тому, ми бавилися в Долині Райдуг — Нен, Ді та Джем, усі Мередіти і я, — коли в мене сталося дивне видіння чи передчуття — назви, як хочеш. Рілло, я побачив, як Дудар сходить у нашу долину, а за ним — нетутешня, примарна юрба. Всі думали, що я це вигадав — та я ПОБАЧИВ його, лиш на одну коротку мить. Рілло, вчора я знову бачив Дударя. Я стояв на чатах і побачив, як він іде нейтральною смугою поміж нашими й німецькими шанцями — та сама висока, примарна фігура, що висвистує свою химерну мелодію, — а за ним ішли хлопці у військовій формі. Клянуся тобі, Рілло, я БАЧИВ його — то була не фантазія… не вигадка. Я чув його музику… а потім він зник. Та я його бачив… і знаю, що це означає… знаю, що я — серед тих, хто йшов тоді за ним назирці.

Рілло, завтра Дудар поведе мене за собою „до бездонної кручі“. Я впевнений у цьому. І, Рілло, мені не страшно. Згадай мої слова, коли почуєш цю звістку. Тут я виборов свою власну свободу — свободу від усякого страху. Я більше ніколи нічого не боятимусь — ні смерті, ні життя, якщо все ж мені судилося лишитися в живих. А життя, напевне, було б важче знести, аніж смерть — воно тепер навіки втратить для мене всю свою красу. Зі мною назавжди лишилися 6 жахливі спогади — ті, що робили б моє життя бридким та нестерпним. Я ніколи не зміг би позбутися їх. Та хай що чекає тут на мене — смерть чи життя, — я не боюся, Рілло-моя-Рілло, і не шкодую, що пішов на війну. Я задоволений. Я вже ніколи не напишу тих віршів, які мріяв написати — та я допоміг зробити Канаду безпечною для поетів майбутнього… для будівничих майбутнього… і для мрійників теж — без них не зможуть працювати будівничі — не лише в Канаді: в усьому світі, коли „кривавий дощ“ Лангемарка та Вердена принесе золотий урожай — не за рік чи два, як дехто наївно гадає, але в наступному поколінні, коли зійде сім’я, що зараз лише почало проростати. Так, Рілло, я радий, що пішов на фронт. На тонкій нитці зараз висить не тільки доля нашого маленького, породженого морем острова, який я люблю, не тільки доля Канади чи Англії — на тонкій нитці висить доля всього людства. Ось за що ми боремося. І ми переможемо — ніколи ні на мить не сумнівайся в цьому, Рілло. Тому що б’ються не тільки живі — мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати.

Ти ще смієшся, як колись сміялася, Рілло? Я сподіваюся, що так. Наступними роками світові як ніколи потрібні будуть сміх та відвага. Я не читатиму проповіді — на це немає часу. Хочу лише сказати тобі дещо. Це допоможе тобі вистояти, коли ти почуєш, що я пішов „до бездонної кручі“. У мене є передчуття щодо тебе, Рілло — як і щодо себе самого. Я думаю, що Кен повернеться до тебе, і на вас чекають довгі роки щастя разом. І ти розкажеш своїм дітям про Ідею, за яку ми боролися й гинули — навчиш їх, що жити для неї потрібно так само, як умирати, щоб та ціна, яку ми зараз платимо за неї, не виявилася марною. Це буде частина твого обов’язку, Рілло. І якщо ти… якщо всі ви, дівчата, що чекають на нас удома, зробите це, ми знатимемо, що ви „не зрадили обітниці“, яку дали нам.

Сьогодні я хотів написати ще Уні, але тепер уже не матиму часу. Прочитай їй цей лист і скажи, що він для вас обох — для двох прекрасних, вірних, милих дівчат. Завтра, коли ми підемо в наступ, я думатиму про вас обох — про твій сміх, Рілло-моя-Рілло, і про спокійну відвагу в синіх очах Уни… чомусь я нині дуже виразно бачу її очі теж. Так, ви „не зрадите обітниці“, я певен — ти й Уна. А тепер… добраніч, Рілло. На світанку ми йдемо в наступ».

Рілла багато разів перечитала цей лист. Бліде юне обличчя її спалахнуло новим, незнаним досі вогнем, коли вона, у сяєві осіннього сонця, зрештою підвелася між айстр, які так любив Волтер. На мить вона піднеслася над своєю самотністю й мукою.