Розділ «X. Вечірні спогади»

Які лагідні, повні спокійної радості могли бути сірі, звичайно гострі очі лісничого! Едек поглядав на обличчя господаря і бачив найперше саме ці очі під широкими, кущистими бровами. Зараз вони були такі теплі, доброзичливі, сміялися разом з усім обличчям.

Колядка виривалася з кімнати, линула за будинок, на дорогу, на ліси. Здивований Рекс зазирав з коридора і знов одходив назад, потім довго стояв, зосереджено роздумуючи, лад мискою, в якій весь час було повно їжі, хоча він уже так наївся, що ледве дихав.

Найважливіше було те, що від колядок аж пашіло радістю і родинним теплом. Так, саме родинним теплом! Едек дихав цією атмосферою вперше після багатьох років, у які свята були для нього днями, коли все зводилося тільки до одного: пити і їсти. В домі сестри і зятя теж колядували, у сестри був колись гарний голос, але згодом став хрипкий, і хрипота все душила слова. І Едек співав, п’яний, так само, як і зять,— піджак розхристаний, у голові — неспокійний шум. Тоді їм, власне, нічого було й казати одне одному. А якихось мрій і сліду не було...

Едек дивився на Міхала. Недавня пригода, яка могла кінчитися трагічно, зблизила його з цим лагідним хлопцем. Міхал не покинув його, тягнув за собою на рятівний берег... Тепер сидить, по-дитячому мружить очі, усміхається. І можна тільки догадатися про якусь глибоко приховану його тугу і нездійсненні сподівання.

Павел поринув у мрії — він, звісна річ, думав про свого дівчину. Завтра ввечері хотів летіти до неї. Його не затримували — з ким же такого не бувало... Часом цей високий, дужий юнак поглядав на лісничого, і тоді неважко було помітити, як очі його світяться почуттям вдячності. Так само й у Марисі, його сестри — час від часу, відходячи од своїх дітей, вона тепло всміхалася до лісничого та пані Гелени.

Святий Юзеф з дуба покотився,

Впав додолу, мало не розбився,

І сокиру загубив...

Голос пана Гасинця відрізнявся серед інших. Лісничий аж ногою притупував, і обличчя його сяяло широкою усмішкою. І ще Марисин чоловік добував із своїх худих грудей такий же гучний голос.

Метек завзято лускав горіхи і змовницьки підморгував Едекові.

Із святкового столу давно вже прибрали всі наїдки, серед них і судака, якого так героїчно врятували під час завірюхи. Бо ті три рибалки усе посіяли на льоду. Але риби й так вистачило. Чи багато, зрештою, там її треба, коли є і кутя З медом, і оселедці, і борщ з грибами, компот, кисіль, макове молоко — важко й перелічити. В кутку стояла ялинка. Пахло лісом. У Едека зринув спогад про таку ялинку, оздоблену різними прикрасами. Давно це було, давно. Батько тримав його на колінах — він же був ще зовсім маленький,— мати дбайливо ходила навколо... Едек зітхнув.

— Ну як, Міхалек? — Лісничий приязно глянув на свого помічника.

— Добре,— твердо, впевнено мовив хлопець.

— А про своїх часом не думаєш? Не згадуєш?

— Буває інколи... В цьому році навіть привітання не прислали. Жаль трохи, все-таки це ж близькі люди. Коли б не ви, пане лісничий, то мені у цей вечір ніде було б і дітися. Важко буває самому.

Лісничий поплескав його по плечу.

Нічого, Міхал, попрацюєш, опануєш лісову науку, то, може, й без школи лісничим станеш. Тільки це довгенько буде. Павел, якщо трапиться нагода, за рік може дістати підвищення. Половину практики він уже пройшов...— Гасинець глянув на свого вихованця, посварився пальцем.— Дивись тільки, браконьєром не стань, бо тебе дуже вабить звірина.

— Е-е, ви ж, дядьку, знаєте, як я пильную в цьому ділі... Але двох своїх кабанів я все-таки вполював,— мовив Павел хвальковито.— Думав, що після такої бурі вже нічого не буде. Ніч просидів у лісі, а свого досяг. Пам’ятав, що в буковині їх завжди було повно — і літом, і зимою.

— Розкажи, Павел, як воно було, я все не зберусь тебе запитати. О чорт, болить коліно...— В бурю Метек сильно розбив ногу. Тепер вона боліла, хлопець кульгав.