Розділ «X. Вечірні спогади»

— Цікаво було. Коли б не будка, то довелося б скрутно... Той вепр і поміг мені, й перешкодив... Я ж три дні змарнував, поки діждався свого. Тільки пороша виказала, що в буковині є звірина, я бачив сліди.

— Ти в будці засів?

— У будці. Треба її підремонтувати, бо вже підгнила, може повалитися... Місце вибрано добре, коло галявини, яка відділяє буковину од молодого лісу по другий бік. Ясно світить місяць... Сиджу я собі й сиджу, прислухаюся, чи не зарохкає, а їх нема, кругом — тиша... Сарни пройшли, сова покружляла, а кабанів не чути. Було вже далеко за північ, я змерз, хотілося спати, але чекаю. Коли це чую здалеку — рохкає. Ого, думаю, цілий табун іде. А тут знову все стихло. Нічого, я все одно жду — вже є надія... Знову зарохкало, але тепер уже паче один ішов. Придивляюсь, а ясно було, кажу вам, як удень. І раптом прямо на світло вилазить одинець, стара бестія і, видно, бувала. Стирчить край лісу, рохкає, рохкає. Мені трохи незручно було цілити, хай, думаю, вийде на галявину. А ікла здалеку біліють, і на карку щетина стирчить, ну, та ви ж самі бачили... Серце в мене ходуном ходить, як на старих завісах. Ну що ж, цілюся, а він, чорт, у цю мить несподівано відходить у букові зарості. Я думав, почну лаятися вголос... Почув, що я тут, чи як? Та ні, все-таки він не міг з того боку почути... Коли це суне цілий табун. Певно, той одинець налякав свиню з поросятами, тому я й не міг дочекатися.

— Я б не витримав так спокійно. Стріляв би одразу...— втрутився, заслухавшись, Едек.

— Авжеж, нелегко було... Я шкодував, що не спробував... Ну, нічого. Отож виходить льоха, четверо поросят коло неї. Бредуть просто до молодого лісочка. Вибираю одного, якраз навпроти. Решта — навтіки... І тут раптом,— лихо його знає, чому — з гущавини виривається той одинець, аж застугоніло. Сяк-так прицілююсь і стріляю. Кабана струсонуло, він крутонув, а проте мчить далі. Я встиг послати другу кулю, коли він уже підбігав до переліска...

— Зарився, мабуть, на місці?

— Я відчуваю, Едек, що ти ще будеш мисливцем, у тебе аж очі блищать, коли слухаєш... Ну, впав він, але не знаю, лежить чи втік, бо та льоха із своїм виводком такий гармидер зчинили, що й не розбереш, де хто. Вилажу я з будки, ноги затерпли, іду з рушницею напоготові, бо знаєте ж, як з одинцями буває... Підсвинок лежить, витягнувши ноги,— добре дістав... Підходжу до переліска, де впав той старий чорт,— на снігу повно крові і яма, видно, зарився там після пострілу. Заглядаю, залажу в гущавину — ніде ані сліду. А в молодняку вже зовсім темно. Пройшов я, мабуть, крижів двадцять, бачу глибокі сліди ратиць, пальцями відчуваю кров. Коли це як рохне, як затрясе деревцями — чую, на мене суне... А темно ж, тісно, де вже там цілитися, проте якось приклав рушницю, бахнув трохи наосліп з обох стволів. Ух-х, повалився. Не зразу наважився й підійти ближче. Ну, але йому було вже досить...

— Облиш, людино добра, не по-мисливському це... Потемки шукати в молодняку пораненого одинця...— Лісничий незадоволено хитав головою.

Павел скрушно всміхнувся. Він ризикував, так захопився тим вепром, що зробив дурницю.

— Не можна так, хлопче, не можна...— І звернувся до Едека: — Нема нічого гіршого, як отакий поранений старий одинець. Він іклами на смерть може розірвати.

— Ви, дядьку, з досвіду знаєте, як воно з кабаном буває...

— А знаю, знаю. І ще раз кажу: треба бути дуже обережним, це не жарти! Я колись цілу ніч просидів на дереві, а мороз добрячий був, пальці на ногах тоді поодморожував... А через кілька років зробив таку ж дурницю, як тепер Павел. Ба, звір був ще далі від мене, на полі, метрів за двадцять, не менше. Я вдруге влучив, і непогано, а він усе-таки догнав мене, розірвав ногу так, що я місяців три лежав. Але я ще відскочив і трахнув його прикладом по голові. Мабуть, оглушив, бо він уже повалився на землю. А я для певності аж три кулі випустив у нього зблизька. О, який слід лишився...— Лісничий підтягнув холошу, зсунув шкарпетку.

Від кісточки аж до коліна тягнувся широкий білий шрам, ще й тепер завглибшки з добрий палець.

— Гарний урок, дядьку, бр-р-р! — здригнувся Павел.— Тепер я буду уважніший.

— Із звіром завжди треба бути обережним, бо ніколи не знаєш, що може трапитися. Старший лісничий розповідав мені історію з рогачем, тут уже, в Пішських лісах...

— З рогачем? — перепитав Едек.

— Так, із старим оленем. Та й з молодими буває, у яких роги ще не гіллясті...

— То що там з рогачем? — зацікавився Павел.

Почалися розмови на мисливські теми. Тепер лісничий уже менше полював, постарів трохи, роботи в лісі надто багато, та й дома її до гибелі. Більше жив спогадами. А Павел? Той тільки починав, тільки ставав на мисливську стежку і міг годинами слухати оповіді з полів і нетрів...

І Едек слухав з цікавістю, хоч не все розумів. Раз у раз лунали слова, яких доти він ніде не чув. Спочатку допитувався, а потім уже не хотів переривати розмови. І нарешті його огорнули лінощі. Умостився якнайзручніше на стільці, вдихав запах хвої, і йому було добре, спокійно. Очі сонно злипалися. Хлопець усміхнувся. Тут він рано лягав спати, о десятій годині. Не порівняти з Ольштином, де життя ще тільки починалося, коли надворі смеркало, і ніч завжди була надто коротка...