Розділ 22

— Я тебе попереджала, — мовила Алоша, не підіймаючи очей від розміреного дзвінкого гупання ударів свого молота. Я охопила руками коліна в кутку її кузні, просто за межею випаленого кола землі, в якому падали іскри, та нічого не говорила. Я не мала відповіді: вона мене попереджала.

Нікого не цікавило, що принц Василій, напевно, і сам був заражений, якщо вдався до такого божевілля; усім було байдуже, що він загинув у Пущі та живив самотнім трупом коріння серцедерева. Нікого не цікавило, що винен у цьому бестіарій. Принц Василій викрав королеву та віддав її Пущі. Усі розгнівалися так, ніби він зробив це вчора, і замість піти на Пущу хотіли піти на Росью.

Я вже спробувала поговорити з Мареком — тільки час змарнувала. Менш ніж за дві години після виправдання королеви він тренував коней на подвір’ї казарм, уже обираючи, яких візьме із собою на фронт.

— Ти поїдеш із нами, — сказав він так, ніби це не підлягало сумніву, навіть не відвівши очей від миготіння ніг; тим часом він пускав по колу довкруж себе високого гнідого коня, тримаючи однією рукою мотузку, а другою — чималенького батога. — Соля каже, що ти можеш посилювати його діяння вдвоє, а може, і більше.

— Ні! — відмовилась я. — Я не буду допомагати вам убивати росьян! Нам потрібно битися з Пущею, а не з ними.

— І ми битимемося, — невимушено заявив Марек. — Узявши східний берег Ридви, ми перейдемо на південь з їхнього боку Яральських гір і оточимо Пущу з обох боків. Гаразд, візьмемо цього, — сказав він своєму стайничому, перекинувши йому мотузку, вправно впіймав хвіст батога, що вільно звисав, і повернувся до мене. — Послухай, Нєшко… — я мовчки витріщилася на нього: як він посмів звертатися до мене зменшувальним іменем? Але він ще й поклав мені на плечі руку та плавно попрямував уперед. — Якщо ми поведемо половину армії на південь до твоєї долини, вони самі форсують Ридву, поки ми відвернемося, та пограбують саму Кралію. Можливо, саме тому вони взагалі вступили у спілку з Пущею. Вони хотіли, щоб ми вчинили саме так. Пуща не має армії. Вона залишиться на своєму місці, доки ми не розберемося з Росьєю.

— Ніхто не став би вступати у спілку з Пущею! — заперечила я.

Він знизав плечима.

— Якщо й ні, то вони все одно свідомо використали її проти нас, — сказав він. — Яка втіха, на твою думку, моїй матері, якщо той пес Василій теж загинув, запроторивши її в те нескінченне пекло? А навіть якщо він був заражений раніше, ти, напевно, розумієш, що це не має значення. Якщо ми звернемо на південь, сумління не заважатиме Росьї скористатися зі слабкого місця. Ми не можемо піти на Пущу, доки не захистимо свого флангу. Не будь короткозорою.

Я відсахнулася як від його руки, так і від його поблажливості.

— Це не я зараз короткозора, — сказала я Касі, лютуючи, коли ми квапливо йшли подвір’ям, аби знайти Алошу в кузні.

Проте Алоша тільки сказала:

— Я вас попереджала: сила в Пущі — це не якесь сліпе, сповнене ненависті чудовисько; вона може думати та планувати, а також працювати над досягненням власних цілей. Вона може зазирати в серця людей — так їх іще краще отруювати, — вона підняла меч із ковадла та занурила його у холодну воду; здійнялася великими клубами пара, схожа на дихання якогось страшного чудиська. — Якби жодного зараження не було, можна було би подумати, що тут працювало щось інше.

Сівши поруч зі мною, Кася підняла голову.

— У… у мені працює щось інше? — сумно запитала вона.

Алоша зупинилася та глянула на неї. Я виявила, що затамувала дихання, стихнувши; тоді Алоша знизала плечима.

— Хіба цього ще не достатньо? Ти звільнилася, потім звільнилася королева, а тепер уся Польня та Росья готова запалати полум’ям? Ми не можемо жаліти людей, яких відправляють на фронт, — додала вона. — Якби ми могли, вони б уже були тут. Король оббирає королівство до нитки, а Росьї доведеться зробити те саме, щоб зустрітися з нами. Цього року врожай буде кепським для всіх нас, виграємо ми чи програємо.

— І саме цього весь час хотіла Пуща, — сказала Кася.

— Хотіла й цього теж, — відповіла Алоша. — Я не сумніваюся, що вона б за можливості радо з’їла Аґнєшку та Саркана, а тоді вона могла би поглинути решту долини за ніч. Але дерево — це не жінка; воно не несе жодної насінини. Воно розсіює їх якнайбільше та сподівається, що деякі з них проростуть. Та книжка була такою насіниною; королева була нею. Її слід було одразу відправити подалі, та й тебе разом із нею, — вона знову повернулася до кузні. — Тепер це надто пізно виправляти.