Розділ 22

Їй у бік, глухо, важко гупнувши, влетіли дві арбалетні стріли; вона вишкірилася та крутнулася. За нею Марек відкинув геть арбалет; нажаханий довготелесий юнак стягнув для нього зі стіни списа й застиг, вирячившись на монстра. Хлопчина мало не забув відпустити зброю, коли Марек вирвав її в нього з рук.

— Піди збери варту! — крикнув він хлопчині, який здригнувся та побіг. Марек тицьнув списом чудовиську в голову.

За ним були розчахнуті двері до якоїсь кімнати, білі та чорні плити, заляпані кров’ю, а ще незграбно лежали мерт­вими троє чоловіків, шляхтичі у пошматованій одежі. З-під столу в кімнаті пильно дивилося біле налякане обличчя старого — палацового секретаря. Ще далі коридором лежали мертві двоє палацових вартових, неначе чудовисько прискакало з глибин замку та розбило двері, щоб напасти на людей усередині.

Чи, можливо, напасти на одну конкретну людину: воно шкірилося на спис, яким його тицяли, та потім відвернулося від Марека й рішуче розвернуло важку голову у бік Солі. Той досі вдивлявся у стелю приголомшеним поглядом; його пальці повільно шкрябали кам’яну підлогу, ніби намагаючись знайти, де можна схопитися за світ.

Перш ніж істота змогла скочити, Кася кинулася вниз сходами повз мене одним величезним стрибком, за­точилася, врізалась у стіну й випросталася. Схопила зі стіни ще один спис і пхнула його чудовиську в писок. Собакоподібна істота гризнула наконечник, а тоді завила: Марек встромив свого списа їй у боки.

Наближалися чоботи і крики, бігли нові вартові, а дзвони собору раптом забемкали на сполох — паж підняв тривогу.

Я бачила все це та могла сказати опісля, що це сталося, та не відчувала цього, коли це відбувалося. Було лише гаряче смердюче дихання чудовиська, що лізло вгору сходами, та ще кров, і стрибки мого серця, а ще — знання, що я мушу щось зробити. Страховисько завило й знову повернулося до Касі та Солі, а я підвелася на сходах. Дзвони все лунали й лунали. Я чула їх у себе над головою, там, де виглядало зі сходів на вузький шматочок неба, на яскраву перламутрово-сіру імлу хмарного літнього дня високе вікно.

Я витягнула руку вгору й гукнула:

— Калмоз!

Зовні хмари стиснулись у темний вузол, схожий на губку, зливу, що оббризкала мене водою, а крізь вікно з тріском проникла блискавка і стрибнула мені в руки яскравою шиплячою змією. Я схопилася за неї, засліплена; мене оточували біле світло та високе наспівне вищання. Дихати я не могла. Я кинула її вниз сходами, у бік чудовиська. Довкола мене заревів грім, і я полетіла назад, болісно розтягнувшись на майданчику, а тим часом раптово з’явилися дим і якийсь гіркий різкий запах.

Я лежала пластом, трусячись усім тілом, а з моїх очей бігли сльози. В руках мені щипало й було боляче, а дим розвіювався, наче вранішній туман. Я нічого не чула. Коли мені прояснилося в очах, дві покоївки вже схилилися наді мною, нажахані, а їхні вуста беззвучно рухалися. За них говорили їхні руки, що ласкаво допомагали мені підвестись. Я сяк-так зіп’ялася на ноги. На початку сходів Марек і троє вартових атакували голову чудиська, обережно в неї тицяючи. Воно лежало, димлячи та не рухаючись, роздутим обрисом, обпаленим до чорноти, на тлі стін довкола його тіла.

— Встроміть списа йому в око для певності, — наказав Марек, і один з вартових глибоко загнав свій спис в єдине кругле око істоти, і без того вже молочно-біле. Тіло навіть не смикнулось.

Я закульгала вниз сходами, тримаючись однією рукою за стіну, і, тремтячи, опустилася на сходинки над його головою. Кася спинала на ноги Солю; він притулив тильний бік долоні до обличчя та стирав кров, що заливала його губи, задихаючись і пильно дивлячись згори вниз на химеру.

— Що це в біса за істота? — поцікавився Марек. Після загибелі вона мала ще неприродніший вигляд: кінцівки, що не пасували одна до одної, висіли навскіс від тулуба, неначе то якась божевільна кравчиня зшила докупи частини різних ляльок.

Я витріщилася на нього згори — на обриси собачої морди, на розкидані ослаблі ноги, на міцне зміїне тіло, і до мене повільно прийшов спогад, зображення, яке я бачила вчора, краєчком ока, намагаючись не читати.

— Цоглав, — сказала я. Я знову підвелася, надто швидко, і довелося схопитися за стіну, щоб не впасти. — Це цоглав.

— Що? — перепитав Соля, піднявши очі на мене. — Що таке…

— Це з бестіарію! — промовила я. — Ми мусимо знайти отця Балло… — я зупинилася й поглянула на чудовисько, востаннє поглянула затуманеним пильним поглядом, і раптом до мене дійшло, що ми отця не знайдемо. — Ми мусимо знайти книжку, — прошепотіла я.

Я хиталась, і мені було зле. Входячи до зали, я заточилась і мало не впала на тіло. Марек упіймав мене за руку та втримав мене, і ми разом із вартовими, які тримали списи напоготові, пішли до Чаровнікова. Великі дерев’яні двері висіли над входом навскіс, розбиті й заляпані кров’ю. Марек притулив мене до стіни, як нестійку драбину, а тоді смикнув головою одному з вартових; разом вони взялися за одну половину важких розбитих дверей і прибрали її, піднявши.

Бібліотека була зруйнована: лампи розбиті, столи перекинуті й потрощені, сяяло хіба кілька тьмяних світильників. Книжкові шафи, випотрошені, лежали перевернуті на купах томів, які в них стояли. У центрі кімнати масивний кам’яний стіл розтріскався посередині в обидва боки та обвалився. Бестіарій лежав відкритим просто посередині на кам’яному пилу та уламках; на чисті сторінки лила світло одна, остання, лампа. На підлозі довкола нього валялися три тіла, геть понівечені, здебільшого в тіні, але Марек поруч зі мною повністю застиг, зупинившись.