Розділ 22

— Це не більше, ніж я підозрювала сама, — сказала вона. — Нєшко, я маю… можливо, королева, можливо, ми обидві, маємо… — її голос затремтів.

— Ні! — заперечила я. — Ні, — та я не знала, що робити. Я сиділа біля каміна, задихаючись, боячись, а тоді різко повернулася до вогню, склавши долоні човником, і я викликала свою давню тренувальну ілюзію, невеличку та зумисне шпичасту троянду; кручені гілочки трояндового куща ліниво подерлися вгору по заслінці від вогню. Повільно співаючи, я дала їй аромат, а ще — кілька гудючих бджілок і листя, що закручувалося на кінцях, де ховалися бедрики. А потім я створила Саркана по той бік від неї. Я викликала його руки під своїми: довгі тонкі обережні пальці, гладенькі від тертя мозолі від писання, промені тепла від його шкіри; і він вималювався на каміні, сівши поруч зі мною, і ми заразом сиділи і в його бібліотеці.

Я наспівувала своє коротке заклинання ілюзії так і сяк, живлячи його стійкою сріблястою ниткою чарів. Але тут усе було не так, як було із серцедеревом за день до цього. Я дивилася на його обличчя, на його зморшки, на його темні очі, що похмуро дивилися на мене, але насправді це був не він. До мене дійшло: це була не просто потрібна мені ілюзія, не просто його образ чи навіть запах або звук. Не тому жило серцедерево в тій тронній залі. Воно виросло з мого серця, зі страху та пам’яті, зі збурення жаху всередині мене.

Троянда лежала у моїх складених руках. Я подивилася на Саркана по той бік пелюсток і дозволила собі відчути, як його руки огортають мої, місця, де кінчики його пальців лише злегка торкнулися моєї шкіри та де мої долоні тильним боком лежали в його долонях. Я дозволила собі згадати тривожний жар його вуст, зминання його шовку та мережива між нашими тілами, усе його тіло навпроти мого. А ще я дозволила собі подумати про свій гнів, про все, що дізналася, про його секрети і все, що він приховав; я відпустила троянду та схопилася за поли його кожуха, щоб трусонути його, щоб накричати на нього, щоб його поцілувати…

А тоді він кліпнув і подивився на мене, а десь за ним сяяв вогонь. Щока в нього була брудна від сажі, у волоссі були часточки попелу, а очі почервоніли; вогонь у каміні тріщав, і це було віддалене тріскання вогню між дерев.

— Ну? — поцікавився він, хрипко й роздратовано, і це був саме він. — Хоч чим ти зараз займаєшся, ми не можемо займатися цим довго; я не можу розділяти уваги.

Я схопилася руками за тканину, відчула, як розходяться стібки, а ще відчула часточки попелу в себе на руках, попіл у себе в ніздрях, попіл у себе в роті.

— Що відбувається?

— Пуща намагається захопити Заточек, — сказав він. — Ми відганяли її вогнем щодня, та вже втратили милю землі. Володимир надіслав із Жовтих Боліт стільки бійців, скільки міг, але цього недостатньо. Король надішле якихось людей?

— Ні, — сказала я. — Він… тут починають нову війну з Росьєю. Королева сказала, що Василій із Росьї віддав її Пущі.

— Королева заговорила? — різко промовив він, і я відчула, як у мене в горлі знову здіймається те ж саме відчуття страху.

— Але Сокіл наклав на неї заклинання бачення, — відповіла я, сперечаючись водночас і з ним, і з самою собою. — Її випробували вуаллю Ядвіги. У ній нічого не було. Не було жодного сліду, ніхто з них не бачив жодної тіні…

— Зараження — не єдине знаряддя в розпорядженні Пущі, — заявив Саркан. — Звичайні муки можуть так само зламати людину. Можливо, вона відпустила її навмисне, зламану, змушену їй служити, але незаплямовану для будь-якого магічного зору. Або, можливо, посіяла щось у ній натомість чи десь поблизу. Якийсь плід, якусь насінину…

Він зупинився й повернув голову — побачив щось, чого мені було не видно. Він різко сказав:

— Пусти! — і рвучко звільнив свої чари; я впала назад від каміна і болюче вдарилась об підлогу. Трояндовий кущ на каміні розсипався на попіл і зник, а разом із ним зник і він сам.

Кася підскочила, щоб мене зловити, але я вже сяк-так здіймалася на ноги. «Якийсь плід, якусь насінину». Його слова запалили в мені страх.

— Бестіарій, — сказала я. — Балло збирався спробувати його очистити… — мені й досі макітрилося в голові, але я повернулася й вибігла з кімнати — у мені заговорила наполегливість. Балло збирався розповісти про книжку королю. Кася бігла поруч зі мною, не даючи мені впасти під час перших непевних кроків.

Крики досягли нас, коли ми поринули вниз першими вузькими сходами для слуг. «Надто пізно, надто пізно», — говорили мені мої ноги, гупаючи камінням. Я не могла сказати, звідки лунали ці крики: вони були далеко та дивним чином відлунювали замковими коридорами. Я бігла в напрямку Чаровнікова, промайнувши повз двох покоївок, які, витріщившись і зім’явши в руках складену білизну, притулилися до стін. Ми з Касею звернули, щоб спуститися другими сходами на перший поверх, аж тут унизу раптово затріщав білий вогонь, який відкидав на стіни тіні з різкими обрисами.

Сліпуче світло змеркло, а тоді я побачила, як Соля летить поперек входу на сходи та врізається у стіну зі звуком, наче від мокрого мішка. Ми незграбно спустилися та побачили, як він розвалився біля протилежної стіни, не рухаючись, із розплющеними та приголомшеними очима; з носа та рота йому точилася кров, а грудьми тягнулися криваві неглибокі порізи.

Істота, що виповзла з коридору до Чаровнікова, заповнила майже весь простір від підлоги до стелі. Це була не стільки тварина, скільки жахливе зібрання частин: голова як у страхітливого пса, одне величезне око посеред лоба та писок, повний щербатих гострих лез, які скидалися не на зуби, а на ножі. З її роздутого тулуба, повністю броньованого лускою, наче у змія, росло шість ніг із важкими м’язами та кігтястими лев’ячими стопами. Вона загарчала та помчала до нас — так швидко, що я ледве встигла подумати про те, щоб ухилитися. Кася схопила мене й потягнула мене назад сходами, а істота зігнулася й закинула голову вгору крізь вхід на сходи, клацаючи зубами і виючи; з її пащі при цьому текла кип­ляча зелена піна. Я гукнула: «Полжит!» — відкинула її голову, і вона заверещала та кинулася назад у коридор, коли зі сходів вирвався струмінь вогню і обпалив їй писок.