Розділ 18

Вони провели мене вниз і впустили у невеликий порожній покоїк, оскільки нічого кращого не було. Вартові стояли на сторожі за дверима, доки їхній капітан відійшов із моїм листом у руці, аби дізнатися, що зі мною слід зробити. У мене готові були підкоситися ноги, але сісти не було на чому, крім кількох підозрілих стільців, приставлених до стіни, тендітних, благеньких на вигляд виробів, оздоблених білою фарбою, позолотою і червоними оксамитовими подушками. Якби їх не стояло чотири в ряд, я би подумала про будь-який з них, що це трон.

Натомість я на якийсь час притулилася до стіни, а потім спробувала посидіти біля самого каміна, але там уже давно не запалювали вогонь. Попіл був мертвий, а камінь — холодний. Урешті-решт я вирішила, що ніхто не ставив би у приміщенні стілець, не бажаючи, щоб на ньому сиділи, і я обережно опустилася на краєчок одного з них, притримуючи спідниці.

Щойно я сіла, відчинилися двері та ввійшла служниця, приблизно ровесниця Данки, у накрохмаленій чорній сукні й маленьким несхвально стуленим ротом. Я знічено підхопилася. За мною потягнулися з подушки, розпустившись, чотири довгі лискучі червоні нитки, що зачепилися за задирку в мене на спідниці, а довга гостра тріска, пофарбована в білий колір, застрягла в мене в рукаві й відламалася. Вуста жінки стулилися ще міцніше, та вона лише сухо промовила:

— Сюди, будь ласка.

Вона провела мене повз вартових, яким, здавалося, не було шкода мене позбутися, і знову повела мене вгору ще одними сходами — їх я бачила в замку вже з півдесятка, — а тоді показала мені на другому поверсі крихітну темну кімнатку, справжнісіньку камеру. У ній було вузьке вікно, що виходило на кам’яну стіну собору; на мене звідти щирилася ринва у вигляді голодної горгульї з широкою пащею. Служниця покинула мене, перш ніж я додумалася спитати в неї, що робити далі.

Я сіла на постіль. Напевно, я поспала, тому що, замислившись знову, я замість цього пластом лежала на постелі, та це не було свідомим вибором — я навіть не пам’ятала, як лягла. Я ледве підвелася, досі відчуваючи біль і втому, але надто добре усвідомлюючи, що не маю зайвого часу та не уявляю собі, що робити. Я не знала, як привернути до себе чиюсь увагу, не ставши посеред двору та не почавши кидатись у стіни заклинаннями вогню. Я сумнівалася, що так король буде більш схильним дати мені заговорити під час суду над Касею.

Тепер я шкодувала, що віддала Драконів лист, своє єдине знаряддя і талісман. Звідки мені було знати, що його взагалі передали? Я вирішила піти на його пошуки — пам’ятала обличчя капітана варти чи принаймні його вуса. Таких вусів не могло бути багато навіть у всій Кралії. Я підвелася та сміливо відчинила двері, вийшла в коридор і мало не врізалася на бігу в Сокола. Він саме підіймав руку до клямки в мене на дверях. Він спритно забрався в мене з дороги, врятувавши нас обох, і всміхнувся мені маленькою лагідною усмішкою, якій я геть не довіряла.

— Сподіваюся, ти вже відпочила, — сказав він і простягнув мені руку.

Я її не взяла.

— Чого ви хочете?

Він вправно перетворив жест на довгий вабливий змах руки в бік коридору.

— Провести тебе до Чаровнікова. Король віддав накази, згідно з якими тебе слід перевірити для списку.

Мені стало настільки легше, що я йому зовсім не повірила. Я скоса поглянула на нього, майже очікуючи на якийсь жарт. Але він і далі стояв там із витягнутою рукою та усміхнений, чекаючи на мене.

— Негайно, — додав він, — хоча ти, можливо, воліла би спершу переодягтись?

Я воліла б розповісти йому, що йому робити зі своїм насмішкуватим маленьким натяком, але опустила погляд на себе: повсюди бруд, порох і складки у плямах поту, а під ними — неохайна спідниця з домотканого полотна, що ледве закривала мені коліна, та полиняла брунатна бавовняна сорочка, зношений старий одяг, який я випросила в якоїсь дівчини в Заточеку. Я не була схожа на одну зі служниць — слуги були вбрані значно краще за мене. Соля ж замінив свій чорний одяг для верхової їзди довгими шатами з чорного шовку, на які був накинутий довгий плащ без рукавів із зелено-сріблястою вишивкою, а його біле волосся розливалося по ньому плавним водограєм. У ньому можна було би впізнати чаклуна, навіть побачивши його з відстані в милю. А якщо на мене не подумають, що я — чаклунка, мені не дозволять свідчити.

«Постарайся показатись у пристойному вигляді», — казав Саркан.

«Ванасталем» забезпечило мені одяг, співзвучний настрою мого понурого бурмотіння, — цупку й незручну сукню з розкішного червоного шовку та з численними воланами, облямованими вогненно-помаранчевими стрічками. При цьому мені б не завадило спертися на чиюсь руку, коли я намагалася подолати сходи у громіздкому платті, не маючи змоги побачити своїх ніг, але я похмуро зігнорувала тонко повторену пропозицію Солі нагорі сходів і повільно пішла, обираючи дорогу й намацуючи краї сходинок пальцями в тісних черевичках.

Він натомість заклав руки за спину й обійшов мене. Знічев’я зазначив:

— Перевірки, звісно, часто бувають важкими. Гадаю, Саркан підготував тебе до них? — він кинув на мене дещо запитливий погляд; я йому не відповіла, та не могла втриматися від того, щоб злегка прикусити нижню губу. — Що ж, — мовив він, — якщо вони справді видаються тобі складними, ми можемо запропонувати екзаменаторам… спільний показ; я певен, що їм це видасться втішним.