Розділ 18

— Що ж, це було безглуздою тратою часу, — заявив Раґосток. Утім, він не мав права на це жалітися: він жодного разу не припинив працювати, а його оздоблена коштовним камінням заготовка на цей час уже перетворилася на високий обруч із великим заглибленням посередині, яке чекало на більший камінь. Він стиха гудів від замкненого в ньому чародійства. — Чарів, які дозволяють випхати із себе кілька примовок, недостатньо, щоб вона була вартою списку, як зараз, так і в будь-який час. Алоша взагалі мала рацію стосовно того, що сталося із Сарканом, — він оглянув мене знизу вгору і навспак. — Ви вже даруйте на слові, але на колір і смак товариш не всяк.

Я була принижена та зла, а боялася навіть більше, ніж злилася: наскільки мені було відомо, суд міг розпочатися вранці. Я тяжко вдихнула під твердою хваткою китового вуса корсетів, відіпхнула свій стілець назад і встала, а під спідницями тупнула ногою об землю та промовила:

— Фулмія.

Моя п’ята вдарилась об камінь; цей удар продзвенів мною та вийшов з мене, повернувшись, на хвилі чарів. Замок довкола нас задрижав, наче сплячий велетень; від цього дрожу коштовні камені, що висіли на люстрі в нас над головами, тихенько задзеленькали один об одного, а з полиць полетіли книжки.

Раґосток зірвався на ноги; при цьому його стілець перекинувся, а обруч із дзенькотом випав з його рук на стіл. Отець Балло пильно обдивився кутки кімнати, приголом­шено кліпаючи від спантеличення, а тоді перевів свій подив на мене, ніби тут неодмінно мало бути якесь інше пояснення. Я стояла, обхопивши себе руками. Досі тремтячи з голови до п’ят і задихаючись, сказала:

— Цих чарів достатньо для того, щоб занести мене до списку? Чи ви хочете побачити більше?

Вони витріщилися на мене, і в тиші я почула крики зовні, у дворі, та ще біг чиїхось ніг. Усередину заглядали вартові, які тримали руки на руків’ях мечів, і я усвідомила, що тільки-но струснула замок короля у місті короля, та ще й накричала на верховних чаклунів країни.

Зрештою вони таки занесли мене до списку. Король запросив пояснення землетрусу, і йому сказали, що в цьому винна я; після того вони не могли також спокійно сказати, що з мене не бозна-яка відьма. Та їх це не надто радувало. Раґосток, здавалось, образився достатньо, щоб дійти до озлобленості, що, на мою думку, було нерозумним: це ж він мене ображав. Алоша ставилася до мене навіть із більшою підозріливістю, неначе гадала, ніби я ховала свою силу задля якогось підступу, а отцеві Балло просто не подобалося, що йому потрібно було визнати мене у зв’язку з тим, що я не вписуюся в його досвід. Він не був жорстоким, але вирізнявся не меншою, ніж у Саркана, жагою до пояснень, при цьому аж ніяк не відзначаючись його готовністю до поступок. Якщо Балло не міг знайти цього у книжці, це означало, що такого не може бути, а якщо він знаходив це у трьох книжках, це означало, що це — щира правда. Лише Сокіл усміхався мені, дратуючи отим виразом таємної втіхи, а я цілком могла б обійтися без його усмішок.

Мені довелося зустрітися з ними в бібліотеці знову наступного ж ранку для церемонії іменування. З ними чотирма поряд я почувалася самотніше, ніж тими першими днями у Драконовій вежі, відрізана від усього, що я знала. Відчувати, що ніхто з них мені не друг і навіть не бажає мені нічого доброго, було гірше, ніж бути самій. Якби в мене влучила блискавка, їм би стало легше чи принаймні не було сумно. Та я була рішуче налаштована цим не перейматися: насправді мало значення одне — можливість говорити на захист Касі. Тепер я вже знала, що більше ніхто тут не задумався про неї ні на мить: вона не мала значення.

Саме іменування видавалося подібнішим до чергового іспиту, ніж до церемонії. Мене підвели до робочого столу, на ньому поставили миску води, три тарілочки різних порошків червоного, жовтого й синього кольору, свічку та залізний дзвоник, обписаний золотими літерами. Отець Балло наклав іменувальне заклинання на аркуш пергаменту переді мною; замовляння складалося з дев’яти довгих заплутаних слів із детальними поясненнями, у яких містилися точні вказівки щодо вимови кожного складу й того, як слід наголошувати кожне слово.

Я пробурмотіла його про себе, намагаючись відчути важливі склади, та вони непорушно засіли в мене на язиці: воно просто не хотіло розкладатися.

— Ну? — нетерпляче сказав Раґосток.

Я сяк-так, незграбно, ламаючи язика, вимовила все заклинання та почала класти порошок у воду, по дрібці то тут, то там. Чари заклинання збиралися повільно й ліниво. Я зробила з води місиво з брунатним відтінком, просипала кожен з трьох порошків собі на спідниці й нарешті покинула спроби щось покращити. Я запалила порошок, вдивилась у хмару диму та навпомацки знайшла дзвоник.

Тоді я відпустила чари, і дзвоник зазвучав у мене в руці довгою глибокою нотою, що здавалася дивною для такої маленької речі; то неначе звучав великий церковний дзвін у соборі, який щоранку лунав над містом до заутрені, його звук наповнював собою кімнату. Метал гудів у мене під пальцями, і я поклала його та вичікувально роззирнулася, проте ім’я не написалося на пергаменті та не проявилося вогненними літерами чи взагалі будь-де.

Усі чаклуни мали невдоволений вигляд, хоча нарешті й не через мене; отець Балло з певним роздратуванням сказав Алоші:

— Це мало бути жартом?

Вона супилася; потягнулася до дзвоника, взяла його й перевернула — усередині нього зовсім не було бовкала. Вони всі витріщились на нього, а я на них.

— Звідки прийде ім’я? — запитала я.

— Його мав продзвеніти дзвоник, — коротко сказала Алоша. Вона поклала його; він знову тихенько дзенькнув відлунням тієї глибокої ноти, і вона зі злістю на нього поглянула.

Опісля ніхто не знав, що зі мною робити. По тому, як усі вони якусь мить постояли у тиші, тим часом як отець Балло патякав щось про неправильність, Сокіл — він і досі видавався рішучо налаштованим потішитися з усього, що пов’язане зі мною, — безтурботно промовив: