Розділ 18

— Чи тобі так видається, — сказала вона. Жінка хитнула головою. — І так жалощі ведуть просто до катастрофи. Що ж, мені дивно чути це від Саркана; та через дівчину, більш як удвічі за них молодшу, втрачали голову й кращі за нього мужі.

Я не знала, що й казати: хотілося заперечити, мовляв: «Це не те, нічого подібного немає», — та слова застрягли у мене в горлі.

— А ти гадаєш, що я теж втратив через неї голову? — весело спитав Сокіл. — І принц Марек на додачу?

Вона поглянула на нього з дрібкою презирства.

— Коли Марек був восьмирічним хлопчиною, він проридав місяць, вимагаючи від батька повести військо та всіх чаклунів з усієї Польні до Пущі, аби повернути його матір, — розповіла вона. — Проте він уже не дитина. Він мав бути розважливішим, і ти теж. Скількох вояків нам коштував цей ваш хрестовий похід? Ви взяли тридцятьох ветеранів, кавалеристів, кожен із них був першокласним воїном, кожен з них носив клинки з моєї кузні…

— І ми повернули твою королеву, — промовив Сокіл з раптовим сарказмом у голосі. — Чи означає це щось для тебе?

Раґосток гучно та демонстративно зітхнув, навіть не піднявши очей від свого золотого обруча.

— Яка тут тепер різниця? Король хоче, щоб дівчину випробували, — тож випробуйте вже її й покінчімо з цим, — його тон чітко свідчив, що він не очікував, що це триватиме довго.

Отець Балло прокашлявся; сягнув по перо, умочив його в каламар і схилився до мене, дивлячись крізь свої маленькі окуляри.

— Ти справді маєш доволі молодий вигляд для перевірки. Скажи-но мені, дорогенька, як довго ти вчилась у свого господаря?

— Від жнив, — сказала я й пильно поглянула у відповідь їм у недовірливі очі.

Саркан не казав мені, що зазвичай чаклуни, перш ніж попросити про включення до списку, навчаються сім років. А після того, як я, витративши добрих три години, напартачила з половиною заклинань, якими вони змусили мене займатись, і виснажилася при цьому, навіть отець Балло був схильний повірити, що Саркан безглуздо в мене закохався або ж якось жартував із них, пославши мене на випробування.

Від Сокола жодної допомоги не було: він спостерігав за їхніми роздумами збоку, виказуючи сякий-такий інтерес, а коли вони спитали його, які чари я використовувала при ньому, сказав лише: «Не думаю, що я можу оцінити належно… діяння учня завжди важко відділити від діянь учителя, а Саркан, звісно, увесь час був там. Маю надати вам усім можливість судити самостійно». А потім він глянув на мене з-під вій, нагадуючи про той натяк, який зробив мені в коридорі.

Я зціпила зуби та знову спробувала достукатися до Балло: він здавався найбільш схильним до будь-якого співчуття, хоча навіть він чимраз дужче дратувався.

— Пане, я ж вам казала: я до таких заклинань нездатна.

— Це не якісь такі заклинання, — сказав він, жовчно та стиснувши вуста. — Ми випробували тебе в усьому — від цілющих чарів до надписування, у кожній стихії та в кожній чверті близькості. Немає такої категорії, яка б охоплювала всі ці заклинання.

— Але вони — це ваші чари. Не… не чари Яги, — вимовила я, хапаючись за приклад, який вони точно мали знати.

Отець Балло поглянув на мене зі ще більшим сумнівом.

— Яга? Чого ж такого навчав тебе Саркан? Яга — це народна казка, — я витріщилася на нього. — Її діяння запозичені в кількох реальних чаклунів, перемішані з вигадливими доповненнями та перебільшені з роками до масштабу легенд.

Я безпорадно дивилася на нього з роззявленим ротом: він був єдиним, хто взагалі поводився зі мною ввічливо, а тепер він спокійно казав мені, що Яга не існувала насправді.