Розділ «12»

Наталка не хоче нікого бачити й чути. Важка втома навалилася на неї, і хочеться просто лягти, заповзти під ковдру і спати. Галас, що його зчинила Катя Семенець, відібрав у неї останні сили.

— Наталко, ти як? — Аліна стурбовано мацає її чоло. — Ти не захворіла часом, дівчино?

— Ні, — Наталка намагається всміхнутися. — Просто втомилась, у мене таке часом буває. Йди, Аліно, а я засну.

— З тобою точно все гаразд?

— Атож, — Наталка втомлено закриває очі. — Йди, він чекає на тебе. Мені просто треба поспати. Закрий, будь ласка, завіси на вікні.

Аліна йде, а Наталка поринає в напівсон. Дідусь Яків щось промовляє до неї, та Наталка не розуміє мови, якою він говорить. І тітка Циноті розкинула карти і показує Наталці, що випало: Башта, Смерть, Зірка.

Що ж, не все втрачено, ще є надія. Але чому саме вони?

— Я не хочу, аби всі вони загинули, — Наталка змучено стогне. — Я не знаю, що тут відбувається, та я не хочу, аби мої друзі загинули. Вони не заслуговують такого.

— Хто на що заслуговує, не тобі судити, а долі людей — в руках богів. Просто йди далі.

Голос чути так, наче та, що говорить, стоїть поруч. Та?!

Наталка нажахано стискається під ковдрою:

— Хто ти?!

— Я — Хенхенет.

Перед очима в Наталки майнула постать у білому уборі, в жінки чорне довге волосся і густо підведені очі. Наталці здалося, що вона вже десь бачила її, але де? Видіння зникло, і Наталка починає думати, що то їй наснилося. Напевне, наснилося. От кажуть, що не можна спати на заході сонця, так воно й є. Мариться всяке.

Вона злазить з ліжка і йде вмиватися. Вода тепла, запашний гель для душу огортає її тіло піною, і Наталці починає здаватися, що вона вдома, у своїй квартирі, і скоро батьки приїдуть із театру, мама почне ревізувати холодильник і складати туди принесені харчі, батько втомлено сяде на диван у вітальні, увімкне телевізор… Перед очима в Наталки зринає постать чоловіка. Невисокий, але гінкий, в білій сорочці, поплямованій свіжою кров’ю — вона така яскрава на білому полотні, а обличчя в чоловіка розгублене, і його чудові довгасті сині очі розпачливо дивляться, шукаючи когось. Золтан.

— Знайди мене, любий, — Наталка подумки шепоче йому, та він не чує. — Знайди мене — і я допоможу тобі. І лишуся з тобою.

Вона знає, що вже не буде для неї іншого, окрім Золтана. Хто б він не був — хоч сам диявол, все одно. Тільки б бачити його, пестити його й охороняти. Наталці стає гаряче й голова йде обертом.

— Золтан.

Вона тихо вимовляє його ім’я, і він нарешті чує її, очі їх зустрічаються. Наталчине серце завмерло і знову шалено застукотіло. Ні, він не диявол, і немає в ньому зла. Він — заблукала дитина в тілі дорослого чоловіка.