Розділ «12»

— Я знайду тебе. Чуєш, любий? Я тебе знайду.

Золтанові очі здивовані й зраділі, та раптом на нього падає густа пелена туману, і що там, у тому тумані, Наталка не знає, та відчуває небезпеку.

— Нам треба стерегтися туману, — шепочуть її вуста. — В тумані смерть. Стерегтимемось туману, що приходить вночі.

В її голос вливається ще один — вона його сьогодні вже чула. Хенхенет.

— Сьогодні працюємо в тому самому складі, — Орест поважно оглядає свій невеличкий загін. — Ви повертайтеся до Дубців, може, там ще хтось є. А ми спробуємо щастя, пройдемо трохи далі, до Звору. Катю, ви як, усе гаразд?

— Авжеж, чому ні?

Катя Семенець зранку така сама, як і завжди. Чи то й справді не пам’ятає, що викомарювала вчора, чи придурюється. Цей порожній пансіонат уже набрид, як набридла і мертва тиша навкруги, отож їм хочеться якомога швидше скінчити справи й податися додому, у гримотливе забруднене місто, де різнокольорові дими фарбують небо в бурий колір, де вдень і вночі ревуть машини, і нема чим дихати. Але там затишніше, ніж отут, в екологічно чистих горах, де сняться неприємні сни, де звичайна собі мінералка чомусь має властивість пінитись і парувати, впавши на землю, де ночами туман перетворюється на тисячі рук, які тиснуть знадвору на вікна, намагаючись їх видавити. Ні, додому, додому, і хай цим повітрям дихає, хто сам хоче, а їм від нього вже аж млосно.

— Кажуть, після довгого кисневого голодування в людини, якій дали багато кисню, можуть початися галюцинації, — Ліка замислено дивиться під ноги. — Я щось таке читала…

— Це ти до чого? — Аліна стурбовано дивиться на подругу. — Маєш кепський вигляд. Не виспалась?

— Виспишся тут! — Ліка з серцем копирснула ногою якусь бляшанку, що вже аж вросла в ґрунт. — Тільки засну — і знову я в нашому холі, і жіночки сидять по кріслах, як живі, а в кожної на горлі рана, очі розплющені… Уявляєш? Встала води попити — а ти спиш собі, наче й не смердить тобі часником, що на бильці твого ліжка висить. Аж воно туману за вікном нема, і місяць здоровенний, на півнеба, і видно все, і моторошно якось. Чого мене до вікна понесло, досі не знаю. Що я там хотіла побачити?

Але так близько місяць, я задивилася, потім погляд униз, аж дивлюсь — алейкою пливе жіночка…

— Пливе?!

— Ну, так — наче в повітрі. А вбрана вона у сукню в горошок… Чого ти регочеш?

— Та привиди зазвичай у білому ходять, уніформа в них така. Це ж класика!

— Не знаю. Що бачила, те й розказую. От вона долинула до ґанку, сходами вгору — голова опущена, на голові волосся розкуйовджене. Я аж ущипнула себе, витріщилася на неї — а видно добре, вікно ж у нас якраз туди виходить. А вона неначе почула мене, голову підвела, а очі червоні. Я від вікна відскочила, завіску запнула і під ковдру. Серце ще годину по тому калатало, а там тільки задрімала — знову якийсь жах верзеться. Ото й усе спання.

— Гадаю, ми вже мутанти, і стільки кисню нам шкідливо.

Та Ліка жарту не сприйняла. Аліна розуміє, що Ліка розповідає те, що вважає правдою, але…

— Мені не наснилося, — Ліка вже досить знає Аліну, щоб розуміти, про що та думає. — Алінко, я клянусь тобі: я бачила те на власні очі, і я не спала. Нам треба їхати звідси, доки не пізно.

— То завтра й поїдемо. Заспокойся. Може, спитаємо в Наталки, що все це означає?

— Чи ж вона скаже? — Ліка гірко всміхнулася. — Ні, гадаю, що нам вже запізно їхати. Нам сюди приїжджати не треба було.