Розділ «12»

— Та припини, нічого такого тут нема, — Аліна трохи аж сердиться. — А навіть якщо є, то воно ж тільки вночі? І до будинку не заходить. То хто ж нам завадить поїхати вдень?

— Маєш рацію, — повеселішала Ліка. — Плюнемо на все, поїдемо до моря. Хіба я тобі не казала? Я запрошую всіх до себе, у мене в Ялті є будинок, відпочинемо. Поїдеш?

— Хіба ненадовго. Працювати треба.

Ліка спохмурніла. Ота Алінина «робота» дошкуляла їй, вона намагалася не думати про це, але щоразу пригадувалось, як спалахнула Аліна від її необережних слів тоді, в поїзді. Ліка мізкувала і так, і сяк, як же допомогти подрузі, — і виходило, що ніяк, хіба вмовити батька дати їй грошей. Утім, він дасть, та Аліна не візьме. Горда, образиться, і далі буде ходити на ту свою «роботу», щоразу помираючи якоюсь своєю частиною, але тепер Ліка точно знатиме, як воно їй ведеться, і душа її млітиме за нею.

— Ліко…

Орест вже кілька хвилин стоїть поруч, та Ліка не завважила його, аж доки він не покликав її. Вона аж просяяла йому назустріч, і навіть те страшне, що так налякало її вночі, відступило.

— Ліко, я прошу тебе, будь обережна, — Орест легенько торкнувся до її долоні. — Щось тут негаразд діється. Завтра зберемося й поїдемо звідси.

— А як же твоя робота?

— Ця експедиція не має для неї великого значення, дисертація майже готова. Я… мені треба тобі багато сказати…

— Сьогодні по обіді скажеш, бо на нас уже он дивляться.

— Думаєш, вони нас засуджують?

— Не сміши мене, Оресте. Ти Марека й Аліну засуджуєш?

— Я?! Ну, що ти! — Орест здивовано звів брови. — Я радий за них!

— Отож, — сміється Ліка.

— То як, дівчатка, готові рушати? — Мар’ян завдає собі на плечі рюкзак з водою й бутербродами. — Наталко, ти як?

— Добре. Ходімо вже, доки сонце не припекло.

Вони йдуть тією ж дорогою, що й учора, та щось змінилося. В самому повітрі щось змінилося, невловимо та невідворотно. Так, наче бринить десь струна, тривожно і на одній ноті, і вже схили гори, порослі травою й ромашками, не такі безперечно гарні, і ліс обабіч дороги похмурий і принишклий, і неначе погляди, хижі й жадібні, люто пропікають їх.

Село виринуло перед ними, як і вчора, несподівано — глянули в долину під ногами — ось воно, село. Тільки йти туди не хочеться.

— Підемо одразу до тієї Докії, — Ліка надпиває води й полегшено зітхає. — Нема чого тинятися тими пустками. А вже в тітки розпитаємо, куди всі поділися і що за чортівня тут коїться.

— Це якщо вона нам скаже, — Аліна похмуро позирає на залиту сонцем долину. — Навіть котів тут немає, то хіба це добре місце?