Розділ «12»

— Але ми маємо щось зробити? — Ліка безпорадно озирається. — Когось повідомити?

— Наприклад, кого? — Аліна вже оговталась. — Ти бачиш тут телефон, чи хоча б інших людей? Аби повідомити про те, що тут сталося, нам треба звідси йти. І, здається мені, якомога швидше. Отож — забираймося. Поплакати встигнемо.

Погляд дівчини знову жорсткий і непроникний. Так вона дивилася завжди — раніше. Так дивилася та, інша дівчина, Сабрина. За ці дні вони відвикли від неї, а вона ніде не поділася.

Мар’ян не хоче бачити її такою, але вони розберуться з Сабриною потім, а зараз вона може бути корисною, бо Ліка вже перестала рюмсати і завдала на плечі свій рюкзак із дзвіночком.

— Як маємо йти, то ходімо.

Вони йдуть, не озираючись. І тільки Наталка знає, що коли озирнеться, то не втримається на межі здорового глузду. Бо доки товариство сперечалося, вона озиралася по сірих запилених вікнах. І вона точно знає, що то їй не примарилось. Обличчя, яке глянуло на неї з одного вікна, бліде, з червоними очима і люто вищиреними зубами, промайнуло на якусь мить, та тієї миті для Наталки було досить, аби її серце закалатало як навіжене.