Розділ «24 Tuesday»

Tuesday

Решта дня минула в клопотах.

Уже пополудні Князевич фактично окупував робоче місце лейтенанта Козуба. Коли заявився в офіційну сільську установу як був – спортивний костюм, кирзові чоботи та ще недоречніші куртка й картуз, лиш обережне ставлення до київської людини, посланця міністерства, змусило самого Поліщука й усіх, хто був у цей час на місці, сприйняти маскарад стримано. Ігор не мав жодного сумніву – щойно піде, язики засверблять одразу в усіх. Однак його й у Києві не надто обходили такі речі. Тут же й поготів.

Настрою, з яким приїхав, наче й не було. Князевич тепер остаточно переконався – не переконав себе, саме впевнився в правильності висновків і подальших дій. Звісно, в телефонній розмові, навіть коли розмовляєш із керівництвом, усього не скажеш. Давши дільничному змогу долучитися до зрушень у справі, Ігор розшукав телефоном своє київське начальство в його присутності, але обмежився загальними бадьорими фразами. По тому все ж таки попросив Козуба виділити йому окремий стіл, ручку й папір, кілька наступних годин мовчки сопів, пишучи попередній звіт, а далі, вже ближче до кінця робочого дня, розпорядився, щоб дали друкарську машинку та залишили самого. Рукопис, щедро покреслений, слід передрукувати.

З епістолярним жанром Князевич, на відміну від значної кількості колег, трошки дружив. Тож підозрював: уміння системно та грамотно, без зайвих речень, викладати думки й висновки на папері теж стало не останнім чинником, чому розбиратися з тутешньою чортівнею відрядили саме його. Проте вже давно, як не сказати – жодного разу, паперова частина слідчої роботи не захоплювала й не поглинала Ігоря ось так, просто з головою.

Від вечері, на яку кликав дільничний, відмовився, пославшись на втому. Хоча нічого вже на плечі не тиснуло. Просто чітко уявив: доведеться не тільки випивати, а й, керуючись неписаними правилами такої собі професійної етики, відповідати на масу запитань, котрі напевне назбиралися в Козуба. Навіть якщо не говорити всього, бодай частково ситуацію доведеться прояснити. Узявши до уваги ту обставину, що, по-перше, дільничний хоч і їздив на велосипеді, проте мав у гаражі мотоцикла з коляскою, а по-друге, до смерті Лизгунова справді міг виявитися дотичним хто завгодно й дільничний хоча б формально потрапляв під підозру, Ігор не хотів зараз нічого обговорювати не лише з ним – узагалі ні з ким із місцевих. Навіть до сторожа Рогози, з яким ніби так навіть і трохи заприятелював, теж мав певні застереження.

Хай хто б виявився організатором і виконавцем злочину, замаскованого, як уже не сумнівався Князевич, під дію місцевої легенди про таємне джерело, переважна більшість селян мовчки схвалює те, що сталося з чекістом, комуністкою та комсомольцем. У них тут кругова порука. І в чому Ігор теж не мав жодного сумніву – таємна змова проти нього. Це проти своєї волі, навіть не усвідомивши, дала зрозуміти вчора Галина Дорош.

Що відбувається в лісі – окрема тема. Про нічну пригоду Князевич завбачливо не написав.

Він упорався з писаниною, запакував належним чином і дочекався, доки дільничний від свого начальства по телефону персонально дістане вказівку, як доправити пакет швидко й за призначенням. На той момент магазин уже зачинився, хоча світилося вікно закладу, де керувала сувора Василівна. Одначе Ігор підозрював: окрім кислого пива й, можливо, тараньки нічого там не надибає. Тож, обдуривши Козуба, що втомлений і не голодний, вирішив добити нарешті свої рибні консерви та заїсти їх рештками галетного печива. Чаєм розживеться в сторожа, той залюбки заварить.

Подумавши так, Ігор почвалав через сільський майдан, глибоко засунувши руки в кишені куртки. Саме вона раптом нагадала про Марію – речі треба повернути та забрати свої, кінець кінцем, це вже починає непристойно виглядати. Дорогу до її хати пам’ятав, проте пертися туди в таку годину знову не наважився. Молода жінка, напевне, повернулася з поля і, хоч сільським до роботи не звикати, – спить, мабуть, ніг під собою не чуючи. Відтак у Князевича після сьогоднішніх висновків намалювався зовсім не формальний та не приватний привід поговорити з учителькою. Є кілька питань, котрі варто уточнити. Ігор сподівався – тепер слід просто й упевнено копати в заданому напрямку.

Рогоза не зустрів Ігоря в коридорі. Та чекав на його прихід. Причепив на свої двері аркуш із зошита в клітинку, де акуратним професорським почерком вивів: «Чайник на кухні. Заварив свіжий. Загрійте, мене нема». У старого справді не світилося, Князевич сказав записці: «Дякую», знайшов у їдальні на кухні чайник, іще теплий, зі знайомим духмяним варивом. Навкруги стояла тиша, яку можна, якщо є охота, назвати цілковитою й лункою. Дійсно, Ігор ніколи не міг подумати, що почутий десь вислів про лунку тишу таки правдивий. Враз чітко усвідомив: у школі він сам-один, світло ніде не горить, за шкільними стінами – ліс, уже знову занурений у темряву і так само моторошно-тихий.

Не стримавшись, Князевич вигукнув:

– О!

Луна, всупереч очікуванням, не пішла. Звук залишився тут. Ігор знову крикнув, тепер уже тихіше, невідомо на що розраховуючи, якого дідька надіючись почути. Зрозумів – так відганяє вчорашній страх, аби знов не прилип. Подумки вилаявши себе, набрав повні груди повітря, гаркнув утретє:

– О! О! Ого-го!

Нічого. Покрутивши пальцем біля скроні, Ігор легенько постукав себе по лобі кулаком, видав сам до себе, дивлячись при цьому в темне кухонне вікно:

– Пити треба менше. Звичайний психоз, братику.

Тоді рішуче запалив вогонь під чайником, ляснув себе по кишенях, із тихим розпачем переконавшись – а куривом не запасся, цілий день пригощався то в тих, то в сих. Змиритися з неможливістю покурити виявилося складніше, але Ігор і тут здобувся на слові:

– Курити теж, братику. Ось повернемося додомки, відзвітуємо – зав’яжемо відразу з усім.