Розділ «24 Tuesday»

Вирішивши терпіти до завтра, навіть уявивши, що накладає на себе своєрідну схиму, Ігор підхопив нагрітий чайник, пішов до себе, вимкнувши на кухні світло, запив цілющим трав’яним відваром зовсім не корисні кільки в томаті з іще менш їстівними галетами, заліз під ковдру просто так, у спортивному костюмі, полежав трохи, слухаючи тишу, – і заснув, тепер уже міцно, без тривожних сновидінь.

Прокинувся так, як і вчора, – від шкільного дзвоника. Тільки тепер, судячи з того, з якого боку світило ранкове сонце, Князевич припустив: не заспав, повноцінна половина на восьму ранку. Чомусь закортіло відразу піднятися, зробити кілька гімнастичних вправ, але скинув тіло з койки в унісон зі стуком у двері.

– Зайдіть! – гукнув бадьоро.

Коли спроба ззовні не вдалася, згадав про клямку, скинув її, потягнув двері на себе.

Рогоза. Чомусь лише тепер Ігор зміг розгледіти, наскільки в старого запалі очі з темними, майже чорними колами.

– Доброго ранку. Даруйте, розбудив.

– Таке! Сам збирався, до вас також. Дякую, Григоровичу, чай вчора дуже вчасно. Щось сталося чи…

– Сталося, – кивнув сторож. – Нічого особливого, не смертельно. Марійка… Марія, вчителька наша, передавала, щоб ви зайшли.

– Куди?

– До них. Тобто до неї… Словом, ви знаєте, де живуть Романіви. Вона б сама зайшла, та вдома, ногу пошкодила.

– Серйозне щось?

– Бачив фельдшера. Той каже – ні, але забила сильно. Вчора, в полі, буває. Не зламала, проте забій сильний, спухло, каже. Минеться, лиш нині вона ходити не може до пуття. А в них, каже, ваші ж речі…

Хвіртку зсередини не замкнули.

Ігор штовхнув її, проминув двір, дозволив себе обгавкати псові, припнутому до ланцюга. Та собака не аж так сильно рвався кусати чужинця. Видно, злим не був, просто робив свою працю, відробляв хазяйські харчі, гавкаючи на порушників приватності. Махнувши псові, Князевич забіг на ґанок, постукав.

Не відчиняли довгенько. Нарешті зсередини почув Маріїн голос – дозвіл проходити, не замкнено, ступив до передпокою. Вона стояла, тримаючись за одвірок, балансуючи на одній нозі, другу тримала зігнутою в коліні.

– Ранок добрий, – привітався Ігор. – Оце нарешті дійшов. Речі ваші…

– Ви відразу про речі.

– Тьху, даруйте! Я ідіот – як почуваєтеся?

– Хто його знає. – Марія знизала плечима. – Жити, ясна річ, буду. Фельдшер підозрює, там тріщина може бути, але то в Кременець треба, на рентген. Як завтра легше не стане, повезе сам, машиною. Але нічо, зате сачкую. Учні в полі, вчитель на волі.

– Давно придумали?