Розділ «9 Свята Варвара»

Свята Варвара

Тут горів Вічний вогонь.

Похмурість вересневого ранку так і не розвіяло, тож червоно-блакитний вогник можна було розгледіти, навіть не наближаючись до патетичного гранітного меморіалу. Поруч із плитою Ігор помітив бите скло, тут же на око визначив – «фугас», пляшка з-під дешевого вина. Тут меморіальний комплекс, значить, двірники мусили прибрати зрання і напевне прибрали. Виходить, пляшка «свіжа», хтось присудив її тут зовсім недавно, або гепнув об граніт Вічного вогню, або просто кинув, не особливо дбаючи куди.

І всім по цимбалах…

Пані Анеля справді вигулювала в глибині парку, трошки на віддалі від меморіалу, невеличкого білого собачку. Разом вони доповнювали одне одного, виглядали чимось нереальним, іграшковим навіть серед цього, наближеного до західних кордонів країни міста.

Таких жіночок Ігор Князевич справді бачив тільки в кіно про старе, ще дореволюційне життя. Чекісти у шкірянках називали їх старорежимними бабцями, у більшості фільмів тітоньки мали смішний і кумедний вигляд. Хіба одного разу, у якійсь із перших серій про Знатоків [3], така старенька «з колишніх» виявилася ватажком цілої злочинної групи викрадачів золота й запросто вправлялася з дамським револьвером. Ну, ця в сумочці револьвера точно не матиме, чомусь подумалося Ігореві. Надто пані Анеля якась… порцелянова, чи що.

– То ви з Києва, з поліції? – уточнила стара жінка, простягаючи йому сухеньку, але міцну руку.

Дивилася вона прямо, не ховала очей, у них читалося лукавство. Князевич зрозумів, для чого оце поліція, та прийняв правила гри.

– З міліції.

– Правильно. Поліції давно нема. То обмовка, прошу пана.

– Нічого. – Ігор проковтнув і пана. – Цікавий у вас собачка. Я в них не розбираюся, як називається?

– Ванда.

– Я про породу питаю.

Очі старої знову блиснули.

– Ой, перепрошую! У нас тут коли хочуть знати ім’я, питають, як ви називаєтеся. А порода в неї – мальтійська болонка. Ще кажуть: мальтезе, в цьому чується щось аристократичне, хіба ні? Порода чується, сама порода, розумієте?

– У мене ніколи не було собак, – признався Князевич. – Навіть якби захотів коли, точно не такого песика.

– А якого?

– Вівчарку.

– О, чоловіки чомусь найперше згадують вівчарок! Але ж самих порід вівчарок є страшна маса. Тільки я не можу терпіти цих собак. Саме цих, хоча вважаюся страшною собачницею.