Розділ «9 Свята Варвара»

– Чому? Налякали?

– Можна і так сказати. – Тепер очі пані Анелі потемнішали. – Нас колись гнали ногами до табору. Велика колона. По обидва боки вздовж, на відстані один від одного, конвойні з вівчарками. Собаки були люті, вони не замовкали ні на хвилину, рвалися з налигачів. – Жінка нагнулася, легко підхопила болонку на руки, притисла до себе. – Я йшла скраю, з лівого, як пам’ятаю. Морда вівчарки була весь час зовсім поруч. Мені здавалося, що солдат зараз спустить її з налигача, просто так, заради забави. А ще видавалося – в неї з рота капає піна. Хоча тут не поручуся напевне.

– Німецькі солдати? В полоні були?

– Ні, не німецькі.

Пані Анеля враз стулила сухі губи. Їхні погляди знову зустрілися – Князевич усе зрозумів. Зависла пауза виглядала небезпечною, старенька відчула це першою: знову нахилилася, пустила пухнасту Ванду бігати по траві. Сама ж легенько взяла Ігоря за лікоть.

– Будьте кавалером, проведіть жінку до лавки.

Вони наблизилися до паркової лавочки, з вигляду недавно, десь так до Першотравня, підфарбованої зеленою барвою, але вже облупленої – через це лавка віддалено нагадувала вкриту лишаями тварину. Струснувши щось невидиме, пані Анеля присіла, розправивши старомодний, проте доволі добротний плащ. Ігор примостився поруч.

– Я навіть коли зле чуюся, все одно виходжу гуляти з Вандою хоча б на трошки, – пояснила стара. – Зараз мені теж не є добре, підскочив тиск ранком. Тому не хочу вас довго тримати. Вас цікавить джерело Святої Варвари, правда?

– Не знаю. – Князевич не готувався до такого повороту розмови. – Чому Святої Варвари, що за джерело?

– Молодий чоловіче, – зітхнула пані Анеля, – я після… не важливо. Словом, перебралася сюди, до Тернополя, зі Львова, де народилася й виросла. Так склались обставини, тут мені… – вона пошукала потрібне слово, – спокійніше. Двадцять останніх років я працюю тут у архівах. Допомагаю укладати різні календарі для домогосподарок, збірники казок, а старші люди завжди краще сприймають, коли йдеться про сиву давнину.

– Працюєте? Ви хіба не на пенсії?

– А я не заробила в радянської влади пенсію. – Очі старої знову блиснули, тепер уже без лукавства. – Мене туди влаштували добрі люди на платню, яку мало хто хоче отримувати. І працюватиму я до самої смерті. Не дивіться, мені сімдесят один рік, вік пенсійний. Але закривають очі. Ніхто не хоче брати відповідальність на себе.

– Яку відповідальність?

– За мене, молодий чоловіче. Поки мені можна давати платню – її дають. Це простіше, ніж давати мені пенсію. Менше пояснень. Ви можете не вірити, але так тут є. Коли говорити зовсім чесно, я сама не уявляю себе на цій так званій пенсії. Пані Христина, моя подруга, давно збиралася допомогти, в неї зв’язки, тільки я уклінно просила її цього не робити. Єдине, на що згодна, – аби приносили ліки та якихось продуктів, коли хворію. Хоча де тепер ті ліки, які нині продукти… Сльози. Не куріть біля мене, коли не важко, – попросила, побачивши, як Ігор витягнув пачку.

– Звичайно, звичайно. – Князевич поквапився заховати цигарки назад. – То чому свята Варвара, що за джерело?

– Навряд чи ви, міліціянти, знаєте щось про святих, ви більше про грішників, розумію. Свята Варвара – великомучениця, береже від раптової смерті. Стосовно ж джерела… Знаєте, у Христини… пані Христини від мене дуже мало є секретів. Тобто як щось не є важливою таємницею міліцейського слідства, такою важливою, що но, вона неодмінно мені розкаже. Я, знаєте, полюбляю різні такі цікаві історії.

– Цікаві? В роботі патологоанатома?

– Люди помирають від різного в цій країні, – загадково мовила пані Анеля. – Над усякою смертю тут можна багато думати. Пані Христина – майстер своєї справи, всіх важливих мерців везуть до неї. Та жінка, доцент, і відставний офіцер держбезпеки були, поза сумнівом, дуже важливими особами. Якби їх не знайшли в лісі біля Гайворона, пані Христина нічого б мені не сказала.

– Чим особливі ці ліси, пані Анелю?

– Можете не називати мене панею, коли вам неприємно.