Розділ 15

На збори — лише година. У дворі повно червоноармійців. Шкіряні куртки миготіли в своїй чорноті, як грішні янголи на білому лютневому снігу. Якісь вигуки, лайка, лайка… Обоз, навантажений зерном, яке жовтіло неприродною, запаленою плямою на тлі блідої зими. Мішки акуратно складено й розкладено на санях; вони готові вирушити в засіки батьківщини. Шевченко з ґанку дивився на своє добро, відібране в нього. Потрібно піти в сарай, зібрати інструменти, мотузки, кілки, цвяхи та іншу будівельну амуніцію. Він не знав, куди їх відправлять, але здогадувався, що можуть викинути просто посеред поля, і тоді виживання буде залежати від того, наскільки він зараз підготується. Після того, як Горовий оголосив вирок, раптово, за якихось кілька хвилин, холод і прозорість наповнили свідомість Федота. Він так довго боровся! Так відчайдушно опирався! Саме тому напруження виявилося надмірним — в один момент усе всередині обірвалося. Шевченко лежав на землі, приклавши голову до чорнозему й на якусь мить з’єднався з плоттю планети, неначе став із нею одним цілим. Спочатку йому хотілося придушити на місці Горового, потім — скочити, і нехай розстріляють при спробі до втечі. Але Сашка так дивилася, діти плакали, боялися. Хто їх захистить? Завтра замерзнуть десь у льодах, і пиши пропало. Ні вже. Вони виживуть. Він усе зробить, і чорт із ним, з цим селом! Усе одно нічого не залишилося. Пропади воно геть! Ненависть і злість тепер його доля. Тому Федот поплентався на ватяних ногах у сарай, а після — у комору.

Через годину до хати під’їхав Горовий у супроводі комуністів. Темною цівкою приїжджі потекли у двір, додавши пару чорних курток до інших шкірянок. У Горового сьогодні справ було безліч. Таких, як Шевченко, назбиралося з десяток селян. Усіх їх треба розкуркулити, а майно — розпродати. Зерно потекло в район, план можна виконати, тільки ще потрібно натиснути. Іван Єгорович зліз із санок, пройшов на подвір’я й став посеред двору з непокритою головою. Його волосся заплутав морозний вітер, який торкався чола й натирав червоним вуха. Горовий дивився на метушню, поглядав, як Шевченко складає речі на санки, приготовлені для нього: вузли, торби, валіза, пательня. «Навіщо тобі пательня, покидьок? Ти навіть не знаєш, куди тобі приготовано потрапити, а там пательня не знадобиться», — думав заступник із ідеологічної роботи. За цей час зовні зібралися селяни — нерівною масою, в похмурих кожухах, у пухових сіреньких хустках, шапки набакир. Вони дивилися й дивилися. І тоді Горовий раптом усвідомив, що він — переможець. Він вищий від цього наброду. Він — вищий! Усі ці людці не варті й одного його пальця, тому що майбутнє покірно схилилося, розпласталося перед Горовим. Перед посланцем партії. Такі думки приходили до його замерзлої голови. Ззаду миготів Шевченко, але підійти не смів — поруч із Іваном Єгоровичем постійно стояло двоє червоноармійців, готових знищити будь-кого. Тому Федот не наважувався. Сашка з кам’яним обличчям виносила одяг, вбирала дівчат і не знала, куди їй податися. Неминучість від’їзду настільки захопила сім’ю Шевченка, що вони покірно, автоматично збирали речі. Лише поранений Петро намагався поговорити з Мачулою, але його вже не слухали — усе одно, наказ розкуркулити скасувати ніхто не міг. Та й дивилися тепер на Петра з підозрою — під його носом брат ховав зерно, а значить, він теж сприяв ворогові народу.

І ось речі завантажено. Федот виніс останній пакунок із хати, повільно пішов до санок. Там уже вмостилися діти, Сашка, старший брат. До воза приставили двох бійців, які будуть їхати слідом. Візник — молодий «двадцятип`ятисячник». Шевченко ніс продукти, загорнуті в лляну міцну тканину. Свої останні продукти… Ледве пересуваючись, він проплив повз Горового, намагався не дивитися йому в очі, опустив свої. А той, навпаки, учепився в нього своїм поглядом, супроводжував кожен крок, не відпускав ні на секунду. Федот відчув цей погляд, але руки відтягував вантаж, а попереду махала йому дружина. Не було іншого виходу, як прийняти свій хресний шлях і пройти його. Тому Шевченко востаннє перетинав власний двір тихо, спокійно. Комуністи обступили його, за огорожею вже стояли бідняки, щоб увірватися до покинутого житла й розтягнути добро, яке там лишилось. Федот пересувався в повному мовчанні, у такому беззвучному, від якого йому раптом захотілося, щоб навколо кричали, плювалися, лаялися. Краще б його били! Так було б легше. Але кругом панувала тиша. Боже, яка принизлива тиша! Від цього стало нестерпно сумно, тужно, паскудно.

Федот дістався до санок. Посеред двору залишився стояти Горовий, дивлячись прямо на нього. Шевченко озирнувся, аби подивитися на свою хату востаннє, і зіткнувся з холодним, огидним поглядом Іван Єгоровича. Той височів усе так само з непокритою головою, завмерши і почервонівши. Але його очі — очі були дикі, страшні, божевільні. Замість того, щоб попрощатися з хатою, Федот втупився прямо в очі свого ворога. Хотів відвести погляд, але куди там! Горовий зачаровував його й таки зачарував. Це був погляд стародавнього змія, що звисає з забороненого дерева в райському саду. Можливо, Горовий чекав, що зараз Федот підбіжить до нього й упаде в ноги, буде благати про пощаду, визнавати провину. Візьме плід і надкусить його, прийме віру в комунізм, як справжню. А може, Іван Єгорович дивився на Шевченка просто так, і йому було все одно, хто той і що з ним станеться далі. Комуніст бачив перед собою не заможного селянина, а деталь, яка зламалася, і він викинув її, відновивши таким чином механізм. Чи так це було, чи ні — тепер не знайти відповіді.

Горовий пішов із двору й попрямував вулицею до будинку іншого кулака. Віз повільно рушив. Сашка завила, як підстрелена вовчиця. Діти заволали слідом за матір`ю. Біднота кинулася у хвіртку, одразу створивши тисняву. Хто розбитніший, протиснувся й побіг до входу в хату. Односельці штурмували колишнє житло Шевченка. Лунали крики, прокляття, зойки. Дехто вже схопив дитячі санки, приставлені до стіни, і потягнув із двору. Кілька людей проникло всередину. Почалося розграбування.

А тим часом санки все віддалялися; ось зараз поворот — і зовсім будинок пропаде з очей. Візник поганяв двох коней. Бив їх батогом, намагався розворушити. Петро заціпенів. І тільки Федот потягнувся до одного з ганчіркових вузлів, трохи послабив його, розв’язав. Після засунув руку, намацав дерев’яний предмет, витягнув на третину знайдене.

Санки вискочили на об`їзну дорогу й покинули село. Завірюха посилилася, кидалася своїм сніжним тілом на подорожніх, била й била їх довгими крижаними лапами. А Федот їхав, ні на кого не звертаючи уваги — він із надією дивився в нерухомі великі очі сумного іконописного Христа.

Коли їх посадили у вагон, поїзд ще дві години стояв на станції. На підлозі у вагоні було розкидано солому, подекуди виднілися роздавлені засохлі кінські екскременти. У лівому кутку вже сиділа одна сім’я: бородатий чолов’яга в бежевому з червоним кожусі, із товстим, м’ясистим обличчям; під стать йому була й дружина — кругловида, рожевощока, із великим носом. Вона колисала дитину, а мужик насупився й без емоцій дивився на нових пасажирів. Двері раз за разом із вереском розсувалися, з’являлися гострі будьонівки, заштовхували нових заляканих селян. І ще. І ще. Поки вагон не було забито під зав’язку. Діти, сумки, торби, валізи. Одні навіть приперли скриню, абияк затягли її, поставивши навпроти входу. Троє молодих хлопців сіли біля скрині, розкрили ганчіркові згортки й узялися їсти — тріщали малосольним огірком і розганяли аромат свіжекопченого сала. Шевченки влаштувалися в самому кінці вагона. Федот підклав на підлогу тюки, зробивши щось на зразок ліжка. Братові постелив із мішковини, набрав під низ соломи. Припаси сховав біля стінки. Попереду — дорога довга, їжі мало, тому потрібно берегти, думав він.

А між тим, ніхто не повідомив, куди їх відправляють. Мовчазний районний комісар прийняв документи на сім’ю Шевченка за підписом Горового, направив їх на залізничну станцію й звелів залізти до вагону. Ось і всі формальності.

— Сука, як же так, — раптом хриплувато подав голос Петро.

— Ти, чорт, при дітях не лайся, — відповіла моментально Сашка.

— Немає слів, як же так? Я ж завжди їм прислуговував, — обурювався Петро.

— Ці гниди тобі й відплатили, — включився до розмови Федот.

— Гниди? Якого дідька ти заховав зерно? — голос старшого брата ще більше посилився.

— Отакої! Бовдуре, а що б ми їли? Лушпиння пшеничне? — загарчав у відповідь Федот.

— Може, і лушпиння, а тепер ти землю будеш жерти! — підвищив голосище Петро.

— Зате не лизав сраки красноперим! — із надривом оголосив Федот.

— Тихіше ти, клятий. Почують! — уже на чоловіка пирхнула Сашка.

— Мовчи! Тебе не питають! — гаркнув Федот.